Почув, як стукає молоток. І зненацька так боляче стиснулось серце, що, здається безвісти забіг би подалі від сарайчика, від усього світу. Гостра жалість пронизувала груди. Бідний Павлик, він не кидає свого водохода!
І Євгешка вирішив. Він обов'язково допоможе Павликові. Цим він хоч трохи загладить свою важку провину перед товаришем. Напевне, Павликові важко зараз на серці. Ще б пак, немає більшої муки, як самотність! Та, мабуть, і з водоходом у нього не клеїться. Скучно самому працювати. А от удвї
Євгешка штовхнув дверцята сарайчика й увійшов. Назустріч йому з молотком у руках підвівся з долівки Павлик.
— Здоров був. — тихо привітався Євгешка. — А в нас збори сьогодні були. Про тебе, Павлику.
Євгешка помітив, як болісно сіпнулись у Павлика губи.
— Всі піонери вирішили допомогти тобі зробити водохід. Ось я й прийшов… І ти не гнівайся, Павлику, за те, що я співав тобі: "Молодий молоду посадив на льоду, уставай, молода, бо холодна вода". Дід Галактіон питав про водохід "Чи скоро, — питає, — зробить Павлик свою машину? Я, — каже, — вже вмію тепер крутити педалі".
— Водохід? Ось він, Євгеніко, — і Павлик з любов'ю погладив два великих колеса з лопатями, колінчастий вал, педалі. Взявся за руль. — Удосконалив машину, Євгене. Тепер не перевернеться у воді. Колеса, як на пароплаві, гребтимуть. Ось хочу ще трохи над рулем попрацювати. А тоді — по Дніпру подорожуватиму. Ось я який хуліган! Усі тоді побачать!
— Факт. Усі побачать, — згодився Євгешка. Згадка про хулігана знову боляче шпигнула його в серце. А Павлик близько-близько нахилився до хлопця і нерішуче взяв його за ґудзик:
— Ти не знаєш, Євгене… як там…
Павлик відчайно крутнув ґудзика.
— О, відкрутив тобі… Як там… як Олеся? Що вона робить? Чи питала про мене?
— Вона… той… питає. Щодня питає. Вона, Павлику, любить тебе. Факт. І я люблю тебе. Може, ще дужче, ніж Олеся…
— Євгешо, дружок! — ураз кричать Павлик. — Ех, і зроблю ж водохід! Хіба хуліган зробить таку машину? Усі побачать! Я доведу, який я піонер!..
Зненацька Павлик затих і поклав гарячу руку на плече Євгешці.
— Дружок… Чому ти не /приходив до мене? Ти ж віриш, що не я… не я вдарив Олесю… Віриш? Чому ж не приходив раніше? А мені так було самому… Так було…
Євгешка відчув, як затремтіла Павликова рука на плечі. Він мовчки обняв товариша за шию. П так вони сиділи вдвох у сарайчику, мовчки сиділи, обнявшись, на ослоні, а в далині, повертаючись з купання/, піонери співали пісню про Ворошилова:
Згадаємо наші походи,
Пожежі страмні по низах,
Де бились робочії взводи
В загонах бійців-партизан.
Ми йшли крізь вітри і пожари
Пробившу кільце ворогів,
А з нами наш вірний товариш
І радощі й горе ділив.
А хуга гула, порошила,
За Доном степами неслась,
Не жав командир Ворошилов
Наш рідний шахтарський Донбас.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ліричний, трагічний і з цілком несподіваним закінченням
Уявіть собі, любі читачі, широколисті лопухи. Оті лопухи, які ростуть біля Павликового сарайчика і які схожі на слонячі вуха. Уявіть, як на кожному такому вусі блищать краплі вранішньої роси. І тоді вам стане ясно, який був прекрасний ранок, як мелодійно мукали корови, як чарівливо співали півні і ґелґотали гуси на колгоспному пташнику, який ранковий прозорий туман стояв на Дніпрі.
Такого незабутнього ранку урочисто розчинилися двері в Павликовому сарайчику і двоє хлопчиків винесли звідти на плечах дивну споруду — з колесами, з рулем, з дерев'яними педалями. Павлик попереду, ззаду — Євгешка.
Ви вже догадались, що вони несуть водохід. рак, треба чесно признатись — це таки справді був водохід. Ви не бачили, мабуть, ніколи справжнього водохода? Хай це не дуже відбивається на вашому самопочутті. Не треба турбуватись, любі читачі. Я вам яскраво намалюю цю машину. Правда, це міг би зробити й художник, який ілюструватиме цю книжку, але я боюсь, що він, не бачивши на власні очі Павликового винаходу, припустить невірне тлумачення.
Так ось, будь ласка. Це чудова машина! Уявляєте? Вона схожа трошки на цепелін, трошки на віялку, до деякої міри на мотоциклет і трохи на верблюда.
Я відчуваю, що ви все ж таки ще не гаразд собі уявляєте. Щоб бути конкретнішим, скажу, що ця машина схожа на всіх звірів, починаючи від страуса і кінчаючи гіпопотамом. Од звірів її відрізняє тільки те, що вона зроблена з дерев'яних і залізних покидьків з домішкою гуми з старих калош. Ні пір'я, ні роги, ні копита, ні хвости різних гатунків для будування водохода не були використані, — можливо, через те, що винахідник не мав цього матеріалу під руками.
На чудесний винахід, це диво техніки двадцятого сторіччя хлопці несли з такою обережністю, наче це була скляна гармата або єгипетська мумія. Павлик і Євгешка навмисне вибрали безлюдну стежку, за городами, зарослу кропивою і бур'яном. Стежка вела до Дніпра. Біля берега вже стояв заздалегідь приготований човен. Сьогодні урочистий день генерального іспиту водоходів Павлик вирішив випробувати винахід без жодних свідків. Цю думку гаряче підтримав Євгешка. Свідки тільки заважатимуть, не кажучи вже про різні безглузді поради, про недовір'я й насмішки з їхнього боку. Випробовувати, звичайно, треба тільки на глибокому місці. На мілині колеса водохода шкрябатимуть дно, і взагалі тоді машина не піде.
Хлопці прийшли на берег.
— Ніхто не бачив, Євгене, — радо констатував Павлик. — Ух, Євгешко, в мене аж серце завмирає. А в тебе як?
— І в мене завмирає, Павлик. Тук-тук і зупиниться, тук-тук і знову зупиниться. А куди ми попливемо? На середину Дніпра? Тут дуже швидка течія, Павлику. Вир. Не закрутить нас?
— Не закрутить, Євгене. Ти міцно тримай весло, щоб не вирвало з рук. А на швидкій течії ще краще, водохід піде хутко-хутко, як справжній велосипед.
— Або як автомашина. Еге ж, Павлику?
— Авжеж.
— А коли водохід справний — і діда Галактіона візьмемо?
— Візьмемо, Євгешко. Хай і дід покатається. Ну, допоможи.
Хлопці дружним зусиллям навантажили водохід на човен. Євгешка взявся за весла, Павлик сів на корму. Велично йде могутня блакитна ріка. Де-не-де жовтіє світла мілина, холодними, темно-синіми смугами переливається глибочінь. Який простір! Де протилежний берег? Він такий далекий, що прибережні кущі на ньому здаються зовсім маленькими, наче на малюнку.
Коли пролітає поблизу чайка і впустить ненароком рибку і зразу ж на льоту знову схопить її дзьобом — рибка блисне на сонці, як новенький гривеник. Коли дмухне вітрець, увесь прибережний краєвид, ніби з переляку, раптом сивіє, бо листя в осокорів з одного боку матово-срібне, як алюміній. А коли подме вітрець з острова, ріка візьметься чорними жмурками, наче сипнула в воду сердита баба повні пригорщі проса. І тоді можна чекати хмари з-за острова, і десь, аж за обрієм, уже, мабуть, прогуркотів далекий грім.
Але чиста зараз блакить, ні дощ, ні буря не загрожують молодим винахідникам.
— Повний хід! — скомандував Павлик, і Євгешка відштовхнувся веслом од берега. Плавно похитуючись, човен рушив.
— Євгешко, а хто винайшов перший човен?
— Не знаю, Павлику.
— І я не знаю. Про це нічого не сказано в історії. А коли б довідалися хто — напевне, поставили б тій людині пам'ятник.
— Факт.
— А первісні люди на колодах плавали. Обчухрає дубок, ляже на нього й пливе. А то ще на плотах. Звичайні плоти без усяких лопатевих коліс, без педалей.
— Педалі… Куди їм! — презирливо мовив Євгешка, налягаючи на весла. Павлик сидів на кормі й рулював.
— Куди їм! — погодився він і засміявся. Було радісно і трошки тривожно. І ще були великі гордощі перед первісними людьми, які нічогісінько не знали ні про педалі, ні про лопатеві колеса. Куди їм до Павлика!
Чим далі відпливав човен од берега, тим неспокійніше робилося на серці в Євгешки. Він ніколи так далеко не запливав, за тим винятком, коли довелося переїздити через Дніпро на той берег. Але тоді Євгешка був з дорослими косарями, та й човен був великий, широкий, а не такий хисткий, як цей. З Павликом ще нічого, веселіше, а що буде, коли Павлик пересяде на водохід і він, Євгешка, залишиться в човні сам-самісінький посеред Дніпра?
Коротше кажучи, Євгешка починав гірко каятись, що погодився на всю цю витівку. Але як же було не погодитись? Яку відмовку можна було знайти?
— Євгешко, чого ти замовк?
— А ти чого замовк, Павлику?
— Я думаю про те, як зараз поїду на водоході. Тільки ось що, Євгене… Коли… коли, може, водохід почне тонути, ти той… рятуватимеш… Це я так кажу, все може трапитись. Я хоч і добре плаваю, але… бистра течія. Розумієш?
Ще б пак не зрозуміти! Чудово все зрозумів Євгешка. Серце тепер у нього не завмирало. Воно цього не робило з тієї простої причини, що все цілком заховалось у п'ятку. Бувають, знаєте, такі хвилини і такі обставини, що де в кого серце раптом тікає в зовсім непідхожі місця.
— Може… може, ми тут зупинимось, Павлику?
Павлик озирнувся.
— Ого-го, куди ми запливли! Тут найкраще місце. Знаєш що, Євгене? Я спробую поїхати вниз за водою до тієї коси. А ти греби до того повороту й чекатимеш мене там біля острівця.
(Продовження на наступній сторінці)