Хлопець уже виробив детальний план своєї вечірньої експедиції і приховав у надійному місці зброю — великий ніж і молоток, на випадок несподіваної зустрічі з невідомим.
Проте зброя ця була скоріше для більшої важності. Хлопець був певний, що нікого не зустріне на горищі, а коли й зустріне кого, то ні в яку сутичку встрявати не буде, а якнайшвидше втече. Про те, що може трапитися такий випадок, коли не можна буде й утекти, Олег навіть не думав. Для чого ж у нього в такому разі довгі прудкі ноги?
Увечері, коли вже смеркло, Олег вийшов з дому. За поясом, під кожушком, у нього було заткнуто ніж, а з кишені в штанях стирчала ручка молотка. В другій кишені лежали обценьки на той випадок, коли трапиться нечемний замок, який перешкоджатиме переможному наступові на скарб.
З Головної вулиці видко через кам'яні огорожі море. Воно зловісне, чорне, і над морем пливе по безхмарному небу повний місяць. Він ще блідий, наче прозорий, але на морі вже позначилася срібна місячна дорога. І обабіч цієї дороги морський простір здавався ще зловіснішим і чорнішим.
Олег ішов похмурий, з насупленими бровами. Адже всі таємні справи, на взірець відшукування скарбу, роблять люди, в яких брови насуплені до того, що часом зовсім затуляють собою очі, і замість очей у таких таємничих похмурих людей хижо блищать тоді тільки вузькі щілинки.
Одне слово — момент вимагав і похмурості, і зловісності, і все це було не тільки в усій Олеговій постаті, а навіть у природі, і коли б не ясний місяць, було б усе в цілковитому порядку, як і годиться в такі таємничі хвилини.
Олег не пішов через хвіртку. Де ви бачили, щоб шукачі скарбів ходили звичайними стежками? Олег переліз через паркан. Чорний шкільний сад стояв мовчазний і, здається, ховав за кожним стовбуром старої яблуні волохаті постаті невідомих, які наче спеціально змовились стежити сьогодні за кожним кроком відважного майбутнього капітана арктичного криголама.
Олег, пригинаючись, озираючись на всі боки, крався до великого двоповерхового будинку школи. Навколо пахло гниле, вогке листя, навколо блукали якісь незрозумілі неясні шерехи. Одного разу хлопець зупинився, його ноги скам'яніли, й серце ладне було вискочити з грудей. Олег побачив за кілька кроків від себе зелені очі. Вони блиснули в кущах і погасли. Даремний страх — то була звичайна кішка.
Ось і школа. Вікна високі і чорні. Хлопець зійшов кам'яними східцями на веранду. Колись тут пан Капніст пив зі своїм товариством вечірній чай. Густа стіна дикого винограду з усіх боків обступила веранду. Олег став на поручні й наблизився до вікна… Сьогодні на великій перерві хлопець непомітно відкрутив засувку і лишив вікно тільки ледве причиненим. Яке ж було Олегове здивування, коли він переконався, що зараз обидві віконні половинки відчинені навстіж.
Це дуже схоже на те, що цим шляхом хтось уже скористався. Це трапилось, мабуть, зовсім недавно, бо отой "хтось" не встиг навіть зачинити за собою вікна. Олег зупинився, міркуючи, що йому робити: чи йти вперед, чи відступати? Чиї руки відчинили вікно?
Місяць здіймався все вище й вище. Ось він уже піднявся над садом, облив Олега сріблястим сумовитим промінням і крадькома зазирнув у вікна мовчазної школи. З моря долинув рвучкий вітрець, пошарудів голим гіллям і раптом стукнув відчиненим вікном. Хлопець здригнувся від цього несподіваного стукоту, але одразу ж відчув приплив бадьорості. Так ось хто відчинив вікно! Вітер!
З цією думкою Олег сміливо переліз через лутку й опинився у великій кімнаті. Але хлопчина помилився: вікно відчинив не вітер.
Звісно, коли б Олег знав, яка йому трапиться сьогодні пригода, він нізащо не поліз би в школу. Він покинув би всяку думку про подорож на горище.
Кімната, в яку потрапив Олег з веранди, була його рідним шостим класом. Школяр добре знав, що клас не замикався і з нього двері виходять у коридор. А з коридора вже дорога знайома: на другий поверх, мимо Кажанової кімнати, мимо комірчини — просто до крутої драбини, яка веде на горище.
Олег намацав за поясом ніж і рішуче пішов довгим коридором. Мимо кімнати Кажана він пройшов так тихо, що, здається, тихше не могла б прошмигнути й миша. У вікна світив місяць. Місячне світло таке спокійне й таке знайоме! Наче давній друг простягає руки, і на серці в Олега стає все спокійніше, все більше зростає в хлопця упевненість у собі і в своїх діях.
Біля драбини Олег зупинився. Просто над ним чорнів чотирикутник — вхід на горище. Задерши голову вгору, хлопець дивився на цей мовчазний отвір. Він зовсім не здавався сьогодні Олегові страшним. Навпаки, з чотирикутника теж пробивалося тьмяне бліде місячне сяйво, і хлопець зрозумів, що місяць світить і на горищі (напевне, крізь віконце) і можливо, що кишеньковий ліхтар, якого захопив з дому Олег, буде зовсім не потрібний.
Олег озирнувся і востаннє прислухався. Тиша, аж в усі дзвенить. Десь унизу, мабуть на шостому поверсі, заспівав цвіркун. Але його одноманітний голос тільки підкреслив ту тишу, яка була навколо. Данилич, напевне, зараз лежить у себе на ліжку й читає газету або, може, чаює. Кажан… Хтозна, що робить Кажан? Він теж, напевне, сидить у своїй кімнаті. Школа порожня. Тільки цвіркун співає, тільки Олег стоїть біля драбини, та ще місячне проміння гуляє коридором і мовчазними просторими класами.
Олег поліз, нарешті, по драбині вгору. Ліз тихо й обережно, наче підкрадався.
Ось і вхід, уже можна дістатися до нього рукою. Ще один щабель, ще один… Тепер можна подивитися, що тут є.
Стоячи на останньому щаблі драбини, хлопець сунув в отвір голову.
Місячне проміння заливало горище й освітлювало три чорні людські постаті. Вони сиділи півколом, а перед ними на якомусь узвишші стояв білий високий привид. Постаті були мовчазні й нерухомі. Могильна тиша. Але, мабуть, у Олега вихопився здавлений крик жаху, бо раптом чорні постаті, всі три разом, повернули до нього мертвенні крейдяні обличчя.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Чий подарунок найкращий
Настав день приїзду матері. З раннього ранку почали навідуватися в хату рибалки. Вони заходили, скидали шапки, поважно віталися з дідом Савелієм і тоді оглядали велику кімнату, де сьогодні ввечері має відбутися бенкет.
Справді, було на що подивитися. Малий Івасик не впізнавав господи. Довгий стіл застелений такою білою скатертиною, наче вона виткана із снігу. На столі, на віконних лутках, на ослонах — всюди безліч зелених квітів. Наче всі жителі Слобідки знесли в цю кімнату всі свої фікуси, калачики й червоні хвостаті красавчики. На стінах, на дверях дбайливі руки любовно повісили вишивані рушники. Через усю кімнату, від дверей до вікон, простягся легенький ланцюжок, зроблений з різноколірного паперу.
Яких тут тільки папірців не було! І сині, і червоні, і жовті, і ясно-зелені, як морська хвиля сонячної години, і срібні, і золоті… Цілісінький вечір учора клеїли папірці. дівчата і співали гарні пісні.
По обіді дід Савелій з головою артілі поїхав у місто зустрічати матір, а в хаті почали хазяйнувати чужі люди. Вони були скрізь: і на, дворі, і в сінях, і в кімнатах, і в кухні. Вони всюди прибирали, прикрашали, застилали килимами підлогу і лавки, варили й пекли в печі.
Зазирнув Івасик у кухню й здивувався: і стіл, і довга лава аж угиналися від білих паляниць. Рум'яні пиріжки на величезних блюдах горами здіймались над жареними качками, фаршированими гусьми, над прозорими тремтячими холодцями в круглих мисках, над золотою осетриною, камбалою й бичками. Окремо стояли на довгастих тарелях печені й варені поросята. Вони були мов живі і тримали в своїх рильцях білі качанчики пахучого хріну. Пляшками з вином було заставлено всі кутки. Діжечки з квашеною капустою, з солоними кавунами, з яблуками в піспі трималися осторонь, немов які ображені пузаті пани. Сичали, шипіли, шкварчали сковороди. Серед чаду й пари метушились баби-куховарки.
"І коли вони встигли стільки напекти й насмажити? "— дивувався Івасик. Він почував себе загубленим серед цієї метушні, серед багатьох людей. Навіть Сашко, і той не звертає на нього уваги. У брата сьогодні вихідний день, і він не ходив до школи. Сашко забився в куток і нишком читав без кінця якийсь папірець.
Івасик вирішив нагадати братові про угоду.
— Сашуню, а в мене вже є подарунок, — сказав він, — і я люблю матір найдужче!
— То ще побачимо, — знехотя обізвався Сашко. — Ось у мене подарунок — о! — і він потряс у повітрі папірцем.
— Ото-о? Хо-хо, папірець та ще й пописаний! А в мене…
Та Сашко не дав йому докінчити:
— Що ти розумієш? На цьому папірці мої вірші. Вірші на приїзд матері. Куди тобі до мене!
Вірші! Он що! Вірші!
Івасик весело посміхається. Ну, тепер напевне буде його перемога. Ніякі вірші не встоять перед глиняним півником, що свистить, і справжнім живим щигликом!
День хилився до вечора. Незабаром має приїхати мати. В хаті вже повно гостей. Усі готуються до зустрічі. Приносять свої подарунки знатному бригадирові — Марині Чайці.
Ревнивими очима стрічає Івасик кожний такий подарунок. Тітка Секлета принесла теплу хустку, дівка Одарка — глиняний глечик, цяцькований візерунками, столяр Іван Карпович приніс стілець, фарбований у синє й зелене. Тільки дід Гурій свого подарунка нікому не показав. Він приніс щось велике, загорнуте в газети. Івасик мучився — а що, коли в діда Гурія такий подарунок, що на весь світ? Що, коли він придумав щось краще за півника з глини і живого щиглика?
(Продовження на наступній сторінці)