Володя догадався, яка це нявчить кішка. Він чув багато оповідань про підступність і кровожерність рисі. Було страшно чекати, що вона може підповзти ззаду або раптом стрибнути звідкілясь збоку. Найбільш хвилювало хлопця, що він ніяк не може помітити звіра. І як же зрадів Володя, коли знову визирнув з-за хмари місяць!
Рись була кроків за десять. Юнак спочатку побачив її очі, які світились двома зеленими фосфоричними вогниками. Потім помітив і тіло її, напівсховане за стовбуром зваленого дерева.
Звір довго нерухомо стежив за людиною. Не рухався й Володя. Єдиною його зброєю були руки й ноги, взуті в стоптані черевики. Яке щастя, що самураї не прикрутили ніг. Ними можна буде хвицатись, як це роблять лошата. І хоч ці ноги й руки були змучені й знесилені, але Володя знав, що буде люто боронитися.
Рись зненацька переповзла через дерево і, повзучи, повільно, дуже повільно почала наближатися до Володі.
За кілька кроків вона спинилась. Юнак розумів: бій буде дуже нерівний. Що він може зробити, прив'язаний і неозброєний, проти пазурів велетенської кішки? Він міг би схопити звіра за горло і душити його. Але сили на це невистачить.
Саме в ту мить, коли рись спинилась, Володя владно й голосно наказав:
— Пішла геть! Чуєш! Геть пішла, проклята тварюко!
Хлопцеві здалося, що рись здригнулася. Тоді несподівано згадалось, як ще малим він умів свистіти. Для цього треба всунути в рот обидва пальці… ось так…
Пронизливий свист розітнувся в тайзі. Таким, певно, посвистом у давноминулі роки скликав розбійницький отаман своїх товаришів…
Звір, як підстрелений, підстрибнув на місці і, в одну мить перемахнувши через галявину, зник у хащі. Володя зітхнув легко, наче скинув з грудей важке каміння. Він коротко, глухо засміявся.
Далі юнак нічого не пам'ятає. Мабуть, він задрімав або, можливо, і міцно заснув. Так, він спав, його розбудив різкий покрик сойки. Над тайгою сходило сонце. Воно пробивалося крізь сивий туман червоним колом, наче було змальоване на білому прапорі, який звисає з даху поліцейського управління.
Ніч минула, і він живий, він живий і неушкоджений! 1 він скаже японським поліцаям, він їм скаже, що…
Зовсім несподівано загуркотів автомобіль. Це був той же грузовик і ті ж поліцаї з Лихолєтовим, які вчора привезли Володю сюди. Білогвардієць простяг Володі записну книжку й ручку.
— Швидше. Ми не розв'яжемо вас, поки не напишете батькові кілька слів: "Любий тату! Я дуже хворий". Прошу…
— Я нічого не напишу. Вам це не минеться безкарно… За катування дасте відповідь…
Лихолєтов голосно зареготав.
— Ви ще мені погрожуєте? Ха-ха-ха! Це — водевіль, присягаюсь! А втім… розв'яжіть його.
Коли поліцаї розкрутили мотузки, Володя впав. Ноги його не тримали, і в очах літали чорні мухи.
— Тягніть його на грузовик! — скомандував Лихолєтов.
І Володю потягли.
ПОБАЧЕННЯ З БАТЬКОМ
Грузовик спинився перед поліцейською управою. Поліцаї привели Володю в кабінет для допиту. Знесилений він сів на лаву і обіперся спиною об стіну. За столом сидів Інаба Куронума. Лихолєтов довго про щось шепотів йому на вухо. Начальник поліції схвально кивнув головою. Потім штабс-капітан коротко сказав:
— Зараз ви побачите батька.
Володя не хотів, щоб батько побачив його змученим і знесиленим. Юнак сів рівно, намагаючись дивитися весело й бадьоро.
Батько ввійшов у кімнату, шкутильгаючи, в супроводі поліцая.
"Бідний, у нього й досі не загоїлась нога!" з жалем подумав Володя, підводячись назустріч і сяючи очима. Рідне обличчя щасливо посміхалось йому крізь поволоку радісних сліз. Це обличчя було почорніле й схудле.
— Тату! — прошепотів Володя. — Тату, який же ти став! — Він кинувся до батька. Але юнака міцно схопили ззаду чужі руки. Батька й сина посадили кожного в окремих кутках. Вони могли тільки дивитись один на одного.
Лихолєтов не поспішаючи запалив цигарку і з насолодою втягнув у себе запашний дим.
— Ну от, — буркнув він. — А тепер поговоримо. І не моя буде провина, коли ця розмова скінчиться, можливо, не так, як цього бажав би пан начальник поліції. Пан Інаба Куронума питає, — звернувся білогвардієць до Івана Івановича, — чи ви погодитеся, нарешті, дати свій підпис? Від вас вимагають дрібницю.
Дорошук примружив короткозорі очі, і Володі навіть здалося, що він лукаво йому підморгнув.
— Дрібниця, кажете? Зовсім ні. У нас різні масштаби. Зрада для вас — дрібниця, для мене — навпаки.
— Не забувайте, що сина ви бачите востаннє.
— Мій син сам не захоче на мене дивитись, коли я стану зрадником батьківщини.
Інаба Куронума шепнув Лихолєтову кілька слів. Білогвардієць сказав:
— Шкода, але далі доводиться облишити розмови і вдатися до дії.
Він зробив знак поліцаям, які відразу ж кинулись до Володі і повалили його вздовж лавки. Один з катів сів на ноги, другий — на голову юнакові. Володя лише встиг помітити, як сполотнів батько і встав з стільця.
— Ми будемо його бити, — прозвучав голос Лихолєтова, — поки ви не дасте згоди на всі наші вимоги.
Що відповів батько, Володя не чув, бо в ту ж мить пекучий біль різонув спину. Нагаї із свистом полосували хлопцеві тіло. Він робив нелюдські зусилля, щоб не закричати. Прокусив собі губу, тамуючи зойк. Але стогону не міг стримати. Почуваючи, що сил бракує і що він зараз знепритомніє, Володя прохрипів:
— Тату, мені зовсім не боляче… Не здавайся… тату…
І після цих слів втратив свідомість. На нього вилили кілька кухлів холодної води, і Володя розплющив очі. Він почув ненависний голос Лихолєтова:
— Вам не шкода сина? Не ми, а ви його катуєте своєю впертістю. Ми битимемо його до смерті, доки…
Володя знову хотів закричати: "Не здавайся, тату!" Він поворухнув губами, але з них злетів тільки ледве чутний шепіт. І зненацька, наче пробиваючи глухий кам'яний мур, наче з далекого туману, долинув до слуху юнака рідний голос:
— Я не здамся, сину!
Радість сповнила всю істоту, заглушила дикий біль. Знову нагаї вп'ялися в тіло. Володя шарпнувся, але жодного звуку не почув від нього пан Інаба Куронума. І коли юнак знепритомнів удруге, начальник поліції сказав:
— Я хотів би написати статтю в "Ніхон" про вас, шановний пане Дорошук, про батька, який спокійно дивиться на страждання свого сина.
Іван Іванович стиснув щелепи і нічого не відповів.
Володя кілька днів лежав ниць. Японський лікар приходив і чимсь мазав йому спину. Рани швидко загоювались. Одного разу лікар прийшов удвох з Лихолєтовим.
— Ого, та він здоровісінький, — вигукнув білогвардієць. Смакуючи заздалегідь те, що мав зараз сказати, посміхаючись і потираючи руки, він пильно дивився на Володю банькатими очима. І юнак згадав інші очі — зелені й миготливі, фосфоричні очі рисі. Зараз перед ним стояв теж звір, тільки далеко небезпечніший за рись.
— Лікар допоміг, — мовив Лихолєтов. — Хоча, признатися, це трохи не його спеціальність — лікувати комсомольців, його справа — коні. Сап, ящур. Хе-хе… Але виявляється, що він зугарний вилікувати не тільки коростявого коня. Вітаю з одужанням. Я прийшов перевірити стан вашого здоров'я. І констатую, молодий чоловіче, що можна вам знову влаштувати побачення з батьком.
Уже не стримуючись, він голосно зареготав.
Друге "побачення" відбулося наступного дня. Іван Іванович відмовився відповідати на запитання Лихолєтова. Тоді білогвардієць, як і минулого разу, дав знак поліцаям, і вони повалили Володю на лаву. Але раптом…
Юнак не повірив, що він дійсно це почув. Таких слів його батько не міг сказати. Та Дорошук голосно й твердо вимовив удруге:
— Не бийте його. Я згодний. Давайте папір.
Все змінилося. Володі допомогли сісти. Де не взялася чашка з червоним вином.
— Пийте, молодий чоловіче, — частував Лихолєтов. — Це необхідно для вашого здоров'я.
Володя тупо дивився на чашку, на Лихолєтова, на батька, біля якого люб'язно упадав Інаба Куронума. Це було неймовірно, нечувано, дико. Батько здався! Ця думка пронизувала мозок. Юнак затремтів. Батько зрадив!
Принесли папір. Це були чисті бланки, які Дорошук мав підписати.
— Я спочатку хочу поцілувати свого сина, — голосно сказав він.
Лихолєтов запитав дозволу на це у начальника поліції. Той відразу ж згодився. Усмішка не сходила з його обличчя. Дорошук встав з стільця.
— Володю, — сказав він, — обставини примусили мене… Так треба… Я не можу далі дивитись на твої муки. Давай обнімемося, сину…
Очі в юнака спалахнули.
— Не підходь до мене, — стримуючи себе, тихо сказав він. — Я не хочу тебе обнімати.
Іван Іванович, шкутильгаючи, підійшов до Володі.
— Сину! Навіщо такі слова!
— Я не можу бути тепер твоїм сином…
Володя не скінчив. Він побачив у батькових очах, на його обличчі щось незвичайне. Батько робив йому непомітні знаки підійти ближче. Юнак враз догадався, в чому річ. Він має зараз почути від батька щось дуже важливе. Не можна, щоб це помітили поліцаї.
— Гаразд, — сказав Володя. — Мабуть, твоя правда. Обставини…
Батько міцно обняв його і в ту ж мить прошепотів на вухо:
(Продовження на наступній сторінці)