А баба не забула: так у неї в голові та думка й крутиться, мов чортеня перед утренею. Сидить баба дома, і вночі не спить, і од їжі її одбило, та все дума, та все дума. А далі як підскочить на лавці: "Ото яка я! А Мотрю Зубатиху й забула!" Одяглась баба й не побігла – полетіла до Мотрі. А та Мотря та була собі удова – чоловік її втоп, свекра не було, жила вона собі сама із хлопчиком Гнатком; гарна була молодиця: чорнява, повновида, балакуча, та тільки щось ніхто її не брав, а їй дуже хотілось заміж. Ото прийшла баба до неї та й уговорює:
– Він, сердешний чоловік; побивається; звісно – хазяйки нема, а худобка, а господа, а самому ніколи: треба то на судно, то на поле. Христя ще мала, та й тії шкода: хто її навчить, хто догляне, хто заміж оддасть! Ти не дивись, що він сивий! – улещає баба, а та, цікава, й сама вже догадалася.
– Та що ж, бабусю, хіба як сивий, то вже й похилий! Він мені найкращий над усякого парубка – такий бравий! Та я б з дорогою душею, та тільки от що. Хіба ж ви не знаєте, який він? Хіба ж він візьме мене? Та ще, по правді сказать, я його трохи боюсь!
– І, дурненька! Ти мовчи, це вже моє діло: все до ладу буде, тільки б ти до мене добра була, як будеш Степанихою Хоменчихою.
Ото змовились. Ще й чорти на кулачки не б’ються, а Мотря з бабою біжать у ліс, зілля шукають, варять, п’є Мотря й голову миє, і рака закопує, а баба Степанові ворота переливає і слід його виймає – нічого не бере! Мотря сміється, а бабі й горя мало: вигадує знову, та вже й сусідкам порозказувала, що причарує Степана. А ті, сороки, одна по одній, та й довели до Христі. Приходить батько додому – плаче дівчина:
– Ой, татуню, голубчику! Проклята Терещиха вихваляється, що вас приворожить якось.
– Та що ти там нісенітницю мелеш!
– Ба ні, татусю! Терещиха хоче вас приворожить до Мотрі, до Удови, щоб ви її взяли за жінку… Ох, горечко ж моє! Не беріть мені мачухи!..
Усміхнувся Степан, подумав трохи, узяв шапку та й каже:
– Не бійся, доню! Нічого бісові баби не зроблять. Ось я піду їм дам, щоб не лякали мені дитину.
Та й пішов. А Мотря з бабою саме варили зілля, що на гробках з-під каменю накопали. Степан побачив у вікно, усміхнувсь та й задумав подурить трохи баб. Увійшов у хату – баба зраділа, а Мотря аж побіліла. Здоровкається так приязно, заводить річ, щоб Мотря йому свого бичка продала. Ото, чи змовились, чи ні, і став Степан ходить щодня до Мотрі. А баба радіє! "Ще треба, мовляв, кажана з кажанкою достать, та в новий горщик посадовить та постановить у комашню".
Видрав Мотрин хлопчик кажана із кажанкою, доп’яли десь новий, неторгований горщик, понаверчували дірочок, посадили кажана туди й кажанку, замастила, однесла Мотря на вигін, постановила в комашину кучу, сама щодуху прибігла додому. Дожидаються третього дня. На третій день каже баба:
– Біжи ж, Мотре, вже, мабуть, комашки обгризли їх, та пошукай між їх кісточками такий крючечок. Як найдеш, то тільки зачепи Степана та й буде твій.
Пішла Мотря, аж там лихо! Дітвора капосна розбила горщик і порозкидали кісточки. Вибрала Мотря якийсь крючечок, принесла.
– Нічого, – каже баба, – ще треба його волосся достать та під комином пришмалить.
– Ой, бабусю, це вже я боюся! Робіть самі.
– Ну, нічого, я сама піду.
Звечоріло. Христя хотіла батькові послать у хаті, так він не схотів, ліг надворі. Опівночі прокинувся – місяць дивиться йому прямо в вічі – не спить Степан. А ніч, як день, хоч голки вибирай, ані шелесне ніщо, собаки й ті замовкли, поснули. Дивиться Степан на небо, згадує собі щось, аж ось чує – щось за коморою у бур’яні крадеться. Прислухавсь – нема нічого. Трохи згодом дивиться, якась тінь простяглась уздовж двору. Придивився – баба: "От, бісова личина! І чого їй треба? Ану, побачу!"
Лежить, ще хропе нарошне, а баба нишком-нишком підобралась та як потягне його за волосину – як схопиться Степан, як крикне на бабу – та аж посатаніла – як зірве з старої голови очіпок, як почне кудовчить. Горечко бабі: попалася Степанові в лапи! Вже й царя Давида і всю кротість його поминала, і шептала, просилася, і молилася – нічого не помага: лупить, трохи з баби пір’я не сиплеться. Та взяв і запер бабу в комору. Вона вже його благала, щоб він хоч людям не розказував, так ні: на другий день скликав усю вулицю, випустив її, уже він страмив, страмив її, з воріт такими буханцями випроводив, що вона ледве додому добігла.
І довго баба сиділа дома і не бабувала! Ніхто нє кликав, усі сміялись, та вже як занедужав Степан та помер, то тоді баба усім розказала, що це вона йому болість наслала. От ї стали декотрі бабу боятись та слухать, а декотрі, а найбільше мужики, сміються та згадують бабі Степанові буханці. Та бабі нічого: отих-то вона й зве "іншими – необразованими". А колись Мотря стала їй виказувать, що вона не виворожила їй, так баба куди тобі – аж на стіну дереться:
– Це ти, – каже, – дурна, сама так наробила. Де ж, боже мій! Постановила у такому місці, де діти туляються, вони й порозкидали кісточки; та й не знайшла того крючечка, якого треба – сама винна.
Отак одбрехалась баба: і повірили їй, і досі слухають її, і знають так, що тільки спитайтеся, де Терещиха живе, то й мала дитина засміється: "Хіба ж ви не знаєте? Онде хата поміж вербами та акаціями".
1884