Потроху-помалу пані доходила до притомності: зразу тільки слухала, дивилась, далі почала розпитувати, а там невпримітку й сама заговорила. Днів два ворожила коло неї знаюча баба, а двораки тільки моргали одне на одного: мовляв – ця вже зна своє діло. І ось однієї ночі коли прокинулась пані од сна, де їй приснивсь Вітя, вона враз заголосила, заплакала слізьми та так же гірко та вразливо, що й баба, й наймички позбігалися й до світанку панькались коло неї: де вже тії сльози бралися, як з ними не вилилася сама її душа!
Але баба знала, що то на добре. І дарма, що бідна жінка вигукувала, що їй ніщо вже не мило, нічого не потрібно, що нехай би Ястшембський вкрав і весь маєток, він її не обікраде більш, ніж її обікрала доля, узявши Вітю, – баба усе вислухувала, давала їй виговоритись до знесилля.
Наймички ж, що підслухували під дверима, розносили сумні звістки по дворі, що ніби пані ума тронулася, бо, звісно, де ж таки: і дитина вмерла (то вже божа воля), і обікрадено та ще й як: на цілі тисячі.
Ну, а все, як там не було, а потроху-помалу узялася пані до справ, запросила до себе декого з сусід, аби довести до діла рахунки, подала на суд, аби вернути з Ястшембського хоч частку суми, яку вже присвятила на больницю та на школу в пам’ять Віті.
Згодом дещо пішло й до ладу, але пані усе ходила в жалобі, й з лиця їй ніколи не спливав смуток, неначе вона сама боялася, щоб його не змити хоч усмішкою.
Тільки бабі Веклі вона ще здалеку усміхалася поглядом, бо "та мене знов людиною зробила". Жалувала пані, що нічого не хотіла од неї взяти баба в нагороду: така вже в неї вдача була, як не схоче, то хоч убий її. І пані почувала себе незаплатною довжницею. А тимчасом, гуляючи по лісі, зближалася вона до села, де досі не дуже-то вчащала, та мов ненароком довідувалась, як кому живеться, і думкою невпинно працювала над життям своїм, панським, та їхнім, – людським.
Одного гарного ранку, тихо йдучи стежкою, зблизилась вона до крайньої хати і вчула: хтось тужить та так же ж голосить, що й не дай боже! Вона впізнала Гапину хату. Учора, йдучи повз неї, бачила вона похорон, а потім і обід, де моторна молодиця поралася жваво, майже весело, поштуючи гостей і ні краплі сліз або слабодухості, – ще вона тоді здивувалася, аж завидки її взяли на цю кремезну, міцну духом молодицю.
А тепер – он бач! Ні, видко, не витримало материне серце!
Не шматок же м’яса дитина – душі шматок!
І Леговська легкою ходою добралася до плоту, перелізла його, обережно перейшла по картоплищу й наближалася вже до хати, коли розібрала, що лемент іде не звідти. Обійшла хату кругом і коло повітки побачила таку картину: під повіткою лежала здута, мов гора, руда корова, на неї кумелем падала, вилася, в землю билася розчіпчена, розхристана Гапа; дві-три сусіди й собі вигукували, божкали, спліскували у долоні. Семерко дітей усякої масті, але однаково обдертих і без шапок хлипали та заводили на всі голоси, навіть малий пузан-хлопчик верещав бог зна од чого, чи з переляку, чи за кумпанію.
– Ой корівонько моя, Веселочко! До яких же ти мене веселощів довела, до якого ти мене нещастя призвела! Та я ж на те й не сподівалася, та я того й не боялася, я ще вчора навтішалася на тебе, як ти вибриком додому йшла, Веселочко моя! Ой чиї ж паскудні очі тебе наврочили? Чия ж це пекельна душа позаздрила на мій скарб єдиний? Що ж ти, моя корівонько, наробила? Нащо моїх діток посиротила?
Та що мені тепер у світі божому робити? Чим мені ту дрібну дітвору закропити? Ой-ой-ой! Божечку мій! Та за які ж гріхи ти мене так тяжко караєш?
Та скарай мене, боже, мене грішну, паскудну, а не цю бідну дітвору неповинну! Ой дітоньки мої!
Діти, вчувши цеє, заревли ще дужче.
Молодиці аж плечима знизували:
– Ото тяжко голосить!
– Та й прикладно тужить, сердешна!
– Дивно, не затужиш: вона ж їх на світі держала!
– Бач, за дитиною так не голосила…
– Оце ще! То ж зайве пискля, а то корова! Диви-но!
– Та розважте її! – смикнула їх пані Леговська.
– Ходім, Гапо, до хати! – несміливо торкнула її молодиця.
– Ой, не піду, Хівре, не піду! Ой що ж би я там була робила? Ой дітоньки мої, нещасливії мої… – І знов билася у землю. Далі схопилася, мов несамовита, й кинулася штовхати корову попід боки.
– Гей, гей, Манько! Гей, Веселко! Не дури мене, не памороч, я ж тобі й зіллячка нарвала, я ж тобі й помийок добрих, ситеньких налляла, – уставай, покрепись! Лежиш, ледащо! Ой, що ж це ти робиш?!
Вона ухопила корову за роги й пильно вдивлялася в мутні очі, де вже лазили мухи.
– Ой ні, матіночко моя! Ой ні, голубонько! Не дуриш ти мене й не жартуєш! Опряглася ти й одубіла! Лучче б я на твоє місце лягла, а ти на моє встала! Ти б мою дітвору догодувала! Ти б мого добра доглядала – верзла вже щось непритомно Гапа.
Леговській і жаль було і прикро, щоб отак за худобиною вбиватися, а ще прикріше, що вчора за дитиною Гапа ні сльозини не впустила та й сьогодні й словечком не згадала. Вона зближилася й взяла її за плече:
– Та годі тобі, Гапо! І гріх і сміх з тобою! Де б ото лад у дворі дати, а вона! Бозна-що верзеш: ну, де б то корова добра твого доглядала та тебе заміняла? Корова діло наживне, аби сама здорова була та дітки.
– Ой ні, панієчко моя! Ой ні. Як же мені не вбиватись, коли, як вона у двір мій вступила, то неначе на світ мене одродила: є чим душу закропити, є чим дітвору заспокоїти, свято вшанувати, що й на ярмарок понести: чи то масла горня, чи сиру грудку, – все ж на сіль, на гас, на крамненьке вистачало. А тепер де я в світі божому того візьму з моїм Хведором недолугим?
– Стидайся! Така кремезна молодиця, а так на дух падаєш. Он я тебе бачила, як ти учора Петруньку поминала: зовсім була молодець! А сьогодні, на тобі! – силувалась пані підбадьорити Гапу.
– Ой панієчко! То ж не що, а корова!
– Ото ж бо й є! Чого ж так журитися?..
– Пані, то дитина, – правила Гапа своє, – онде їх у мене семірка, та й усі живі, а хто зна, може, я їх ще з десятеро налуплю, де ж мені в світі божому їх вигодувати, як то бог не прибере! Хай би малими, як ось Петруньку вчора, все б легше було. А то корова! Я ж на неї заробляла, не з’їла, не спила, од рота шматок одривала, діждалася скарбу свого, спокою, і тепер одразу таке нещастя! Ой бідна ж моя голівонько, нещаслива! – Гапа вирвалася од Леговської і кумелем покотилася на корову.
– Тьху, дурна! – розсердилася пані. – Ну, то слухай же, коли хоч: зайдімо до мене, я тобі на нову корову дам, та тільки не страмись хоч перед дітьми над отим падлом!
І вона швидкою ходою подалась з двору.
– Пані! – не своїм голосом скрикнула Гапа. Молодиці з дивом, близьким до перестраху, розступилися перед Леговською, а вона вже перескочила через пліт і бігцем тікала по лісовій стежці.
Увечері баби на вулиці сиділи попід плотами та на весь язик цокотіли про новину: як Гапину корову на обіді наврочено (натякали навіть хто), як вона опряглася, як прикладно тужила Гапа, що пані аж у лісі почула, і як задарма – присяй богу, задарма – дарує Гапі корову.
– Щастя Гапі! Десь-то пані її зна та любить?
– І не кажіть, сестрички! Ті пани якісь дурні: от тобі заробляного по місяцю не платять, а то за дурничку вивале таку суму, що й…
– Еге, добре їй: не жалує грошей, бо не сама ж заробляла…
– Та що! Чуєте, сестриці: як ото Ястшембський вкрав тії гроші та втік, тут біжать сповіщають її якнайшвидше, а вона їдним правом: байдуже! Знать того не хочу!
– А то, бачте, через те, що саме панича Вітьку сховали. Он бач, це їй боліло, бо їй дорого тая дитина досталася, а за гроші, що людям не плачено, то й не болить!
– Та вже в цих панів таке серце тверде: он як ховала Вітьку, то хоч би тобі сплакнула або до народу озвалася: горда-прегорда, зачинилася сама у покоях і не вийшла, як люди дякували за обід.
– І не кажіть! – просунулась у купу дівчина, що служила у дворі. – Оно як паничик Вітюньо вмер, то пані так журилася, що не дай боже ніякому хрещеному: тужить, тужить та без словечка, без сльозиночки, а далі зомліє, так і бехне додолу! Вичуняє, та й знову, та й знову!
– Ні, тітко, не кажіть, і їм тяжко, а тільки вони по-нашому не вміють: ні тобі висловитись, а ні тобі викричатись, стидаються, чи бог їх святий знає! Ото тільки як баба Векла щось поробила, тоді тільки і сльоза пішла.
– О, то баба знаюча! Не то по мужиках, а й до панів приступна й помічна!
– Ну, от бачите, що дорого досталося, за тим і серце болить, як оце й пані той Вітька, а як нашій Гапі дитину привести все їдно, що крючок горілки випити, та ще так їх часто-густо у хаті! Тим не дуже ними й дорожиться!
– Сказано: дороге, та миле – дешеве, та гниле!
Зовсім посутеніло. У Гапиному дворищі тихо заскрипіли ворота: то Хведір звалив на воза обідрану Веселку та вивозив її, аби де закопати. Собаки вили на свіжу шкуру, розіп’яту на кілках, воли чмихали й шкребли ратицями землю, та й конячина трусилася, скоса поглядала на небачену ще хуру.
Гапа, уклавши дітей, помила миски та ложки й тепер молилась на ніч. До звичайних молитов вона сьогодні приточила ще нову, просту, але щиру: "Пошли, боже, здоров’я та душі спасения пані Олександрі! Втіш її, господи, як вона мене втішила, та прости мене, боже, що я за неї просторікувала, дурною-безгамузною взивала!"
Впала ніч на село. Поснули Гапа з своїм недолугим.
(Продовження на наступній сторінці)