Все йшло добре. Карпо спокійно і рівно працював, радий, що тратить силу не на муштру, а на бажану рідну працю, що вільний він, незалежний хазяїн. Увечері бавився з дітьми, розмовляв з Мотрею про те, що бачив, що читав. Між люди ходити не любив; одне, що скучив за своєю оселею, в москалих бувши, друге – осоружили йому люди своїми намовками за Мотрину провину. От і сидів дома і все що далі – все більш звертав на того чоловіка, що його просвітив, читав Мотрі і сам євангелію. Але Мотря щось не дуже була берка до того, якось в її думну, хазяїновиту голову не містилися святі глаголи.
Так ішлося до Різдва. На самий свят-вечір чогось заслаб Івась: на гарячому тілі щось вивернуло, у горлянці заклало. За ним облягла й Настя.
Свято не в свято було Карпові й Мотрі. І коло дітей треба, і коло хазяйства, і до роду піти не можна, а тут ще Карпо – неначе насіло на його: каже, що не можна нікого до хати пускати, щоб не заразилися.
Так і мусила усі святки Мотря сидіти з ним та з дітьми, навіть до церкви не ходила.
Одвідувала її тільки мати та баба Оляна, що шептала та зіллям напувала слабих дітей.
Однак ніщо не помагало. Саме на Меланки поїхав Карпо на містечко, впрохав дохтора, але той як приїхав, тільки глянув – сказав, що вже пізно по його приїхали: у Івася була застуджена скарлатина, в грудях зробилося запалення легких і хлопець має умерти не сьогодні так завтра.
Наче серпом підрізало Мотрю.
Проводила дохтора, то вже ні до чого не могла взятись, тільки одно – плакала та впадала коло слабого хлопця. Вона годила усякому його бажанню, вона рада була, щоб ті вигадки були найхимерніші, щоб їх було без міри, безліч, і всі б, всі вона їх сповнила, або вирвати свого любого чорнявого Івася з пазурів смерті.
Але хлопець зробився якийсь суворий, розумний, неначе зовсім дорослий: ні жалощів, ні пустотливих забаг – нічого не чула од його Мотря: він тільки пронизливо дивився їй у вічі та сердито загадував часами перевернути себе на другий бік, чи що. Мотря голубила його, цілувала, плакала примовляючи, а він або одвертався, обо зацитькував її. Даремне Настя стогнала і кликала матір, даремне Вівдя заходилася, аж синіла од крику – всі Мотрині думки були неначе прикуті до одного Івася.
Якось у вечері Івась покликав матір. Та аж стрепенулася.
– Мамо! – а ви ж гарно мене поховаєте?
– Івасику!
– Еге, Івасику! – перекривив той. Я вже вам нажився й наробився, так глядіть же поховайте добре: і сиву шапку, і чобітки нові, не жалуйте! А сорочку нову та щоб вимережаний комір гарно-гарно. Тітку Лисавету або хрещену матір покличте, хай зараз прийдуть, а то сами не вправитесь. Я завтра помру…
– Івасику, серце, що се ти говориш!..
Мотря кинулась до сина, міцно тулила, термосила, неначе справді виривала його з кощуватих обіймів смерти.
Івась крививсь і здригував.
Карпо тихо взяв Мотрю за плечі.
– Одійди! Он там у тебе ще двоє. Доглянь тих. Я сам посиджу коло його!
Спокійний, твердий батьків голос неначе свіжою водою скропив Івася.
– Тату, ви – молодець! Ви й на війні були, тату? І турків били? У вас і шаблюка була, і рушниця? як виросту і я буду… раз два, раз-два… бий їx, чого поналазили!.. – путав у гарячці Івась.
Мотря хлипаючи стояла над колискою і ніяк не могла второпати, чого од неї вимагає слаба Настя, а в колисці Вівдя аж лука ставала кричучи. Насилу вчула її Мотря і люто стрепенула колискою.
– Господи! оттака погань і не витягнеться, а що краще, те й забирає Господь!..
– Цить, Мотре, Івась одходить!..
Мотря скам’яніла.
Івась справді одходив. Слабі грудці то високо підіймались, то враз опадали, з них вилітало хрипіння, хлопець силкувався, драпав по грудях, наче щось ловив. Карпо нахиливсь, тільки стиха гладив мокру впрілу головку.
Часами виривалося: – таточку! і шапку… і чобітки… я молодець, татку…
– Добре, добре синку! Спочивай з Богом! – шопотів йому на вухо Карпо, і маленькі очі вдячно позирали і знов сплющувались.
А це зараз груди знялись високо-високо, у горлі щось заклекотіло – і хлопець випроставсь.
– Вмер! – скрикнула Мотря і, одірвавши ©д грудей Вівдю, кинулась до Івася.
Вона цілувала його, повертала, прислухалася – дарма!
– Івасику, дитино, моя! Що ж це ти зо мною робиш? Нащо ти нас покинув? Чим тобі ми не догодили? Чим Господа прогнівили?..
А недбало кинена дитина зайшлася од плачу, слаба Настя хрипіла, і в хаті було так повно крику, що аж крізь затулені вікна й двері він переливавсь на вулицю.
– Це либонь Івась сконав! – догадалися сусіди. Батько й мати не помітили, як враз перервався вразливий плач Вівді, то вона, плазуючи, докотилася до краю й бебехнула з колиски об землю.
– Ох, що це? Мотре, воно убилося! – скрики Карпо.
– А, хай би його швидче чорти вхопили, байстря невірне! Оттут мені болить, оттут моє горе! Івасику мій коханенький!..
– Бога бійсь, Мотре! – Але Мотря нічого вже й н опухала.
Карпо струсював дитину, перевертав, хукав – нічого. Далі скочив у сінці, приніс кухоль води, збризнув, що воно здригнулося, клипнуло очима й зайшлося не плачем, а тихим пронизуватим стогоном. Той стогін, той облудний погляд оченят вразив Карпа ще глибше, ніж Івасева смерть, до самого дна пройняв душу.
Мати убивалася над мертвим сином, а батько тулив до грудей чужу дитину, втихомирював, як умів, аби повернути до життя.
Небавом сусіда зазирнула у вікно і зараз же вбігла в хату, почала розважати.
Згодом зібралися родичі, почали поратись, наряжати Івася на смерть.
Мотря мов учаділа, ходила, робила що їй загадували, але до дитини й не наверталася. Дитя плакало, їсти просило – але в матері од горя й покорму не стало в грудях, та вже чиясь молодиця погодувала.
Тихо стало в хаті. Тільки Настя постогнувала, хрипіла Вівдя у колисці, та цвіркун за піччю ляскотів. Мотря, Явдоха – її мати, кума – Ганна, та баба-бранка сиділи мов кам’яні, – душі доглядали. Воскова свічечка блимала перед богами, мисочка з водою (щоб душі ополоснутись) стояла біля Івасика, що лежав на лаві у білій сорочечці, з розстібнутою пазухою, кругом заквітчаний сухими васильками, м’ятою і повняками.
Вернувся і Карпо, що досі помагав дядькові Павлові тесати домовину. У хаті неначе проясніло трохи. Карпо зараз спитав за Вівдю. Мотря тільки плечима здвигнула і перевела очі знов на Івася. Витяг Карпо з скриньки псалтиря й узявся читати (воно б такому малому вмерцеві й не треба, та його охота була). Голосно і виразно вимовляв Карпо величні слова, – а баби хитали головами, хоч не розуміли й десятого слова. Одна Мотря і не вслухалася в таємно величні слова: думки порвалися і шматочки їх крутилися їй у голові, як отам за вікном метелиця.
І плине-плине читання. І крутяться-крутяться сніжинки за вікном…
– Земля бо єси і в землю отідеші.
– Так-так – земля! – і в землю одійдеш – правда істинно! сказано святе письмо! Ой, Боже ж наш! – зітхаючи озвалась баба-бранка.
Мотрю мов струснуло: вона враз кинулась і заголосила.
– Годі, молодице! Так Бог приказав! Що вдієш проти Його святої волі?
Вівдя в колисці заскиглила. Баба узяла її, піднесла до Мотрі.
– На пригорни: твоя ж кров і це!..
– А дайте мені спокій з цим байстрям – бодай воно луснуло! І нащо я його на світ породила! І нащо сама я на світі держусь! Нема ж мого Івасика, нема мого місяця ясного, мого сонечка красного…
– Годі бо! Мертвому гріб, а живому – хліб! – вмовляла баба, але ніщо не помагало: як одцуралася, так і одцуралася мати дитини.
Третього дня одбули тільки похорон (щоб не починати нового року похороном). Уже ж і наплакалася, накричалася Мотря: де вже яких примовок, якого голосіння не вчули од неї – де в неї тільки й бралося! Старі баби та й то здивувалися, аж сваритись почали, що за малим не гаразд так тужити, як неначе за батьком-матір’ю. Але Мотря була як не при собі. Поховали Івасика. Вернулася Мотря з цвинтаря – і мов заціпило: сльозини з очей, ні пари з вуст і третього дня і дев’ятини – ні чичирк. Знов знаючі баби ремствували, що либонь і Мотрю Карпо перевів на бо-зна який лад. Запеклася, та й годі.
А тут обидві дівчинки слабі. Потроху Настя почала й оклигувати, а Вівдя все скніє тай скніє. То Насті Мотря живим духом дише, а до малої ніяк: не можу, каже, хоч вбий, не можу! Так і забрав Карпо Вівдю на свої руки і так стало забрав, що аж сусіди усі здивувалися.
– І чого-б то йому так упадати за дитиною! же ж не своє, жирове! Як-би Бог приняв, то було-б краще! – міркували баби.
Не втерпіли, колись і Карпові самому закинули таке питання.
Подививсь, подививсь на їх Карпо, спершу було повернувся іти, а потім знов пильно-пильно глянув, та каже: у церкві буваєте? чували таке: "хто прийме дитя во ім’я моє, той мене приймає"? А ще таке: "сих бо єсть царствіє Божіє"? То-то бо й є! – Замовк і пішов з дитиною до хати.
Бабам заціпило, але не зовсім. У їхніх неспокійних головах раніш крутилася думка: як-то Карпо не поповчив жінки за нажировану дитину, а тепер: як таки, щоб серце привернулося до цієї дитини дужче, ніж до своїх? Незабаром причепилась ще й третя: чи не штундар часом він? Не дурно ж усе длубається у книжках, та на очі зараз євангелію тиче?
(Продовження на наступній сторінці)