Тоді Крузя перевела погляд на незнайомця. Ковзнула по його солідній фігурі. Зупинилася на розбухлому портфелі. Уявляє, як цей чоловік приходить у переповнену аудиторію, стає за кафедру, розкриває портфель, дістає книжки…
Або приходить додому. Відчиняє ключем двері. Зайшов у кімнату, поставив портфель біля письмового столу, на якому друкарська машинка. Усі стіни квартири в книжкових стелажах і полицях. Чоловік розкриває портфель, дістає папки рукописів. На одній написано: "Роман", на другій – "Повість"…
Раптом Крузя здригається від несподіванки: щось дуже гупнуло. Це портфель незнайомця впав на днище ліфта. Від удару замок розчинився. На підлогу з гуркотом, дзенькотом та шелестом висипалася картопля, цибуля, пляшка вермуту, шматок дерматину, молоток, кілька замків до дверей, цвяхи.
– Ідіот! – верескнула дама.
Чоловік мовчки кинувся підбирати свої речі і впихати їх знову в портфель.
Галапочка почав допомагати.
– Це ваша сусідка? – спитав пошепки Галапочка, коли вони схилилися над портфелем.
– Не розумію гумору! – обурився на повен голос чоловік. І гордо додав: – Це моя дружина.
Розфуфирена дама не знає, про що йдеться. І заявляє:
– Господи! Дружина. Все життя собі занапастила з оцим, – вона зверхньо покосувала на голову чоловіка.
– Не розумію гумору, – покірно промимрив чоловік.
Знову запанувала тиша.
Десь зверху від ліфта по сходах зацокотіли каблучки.
Галапочка спохватився:
– Ей, хто там? Добрі люди! Знайдіть ліфтера, хай нас визволить… Ми застрягли…
Кроки затихли.
Почувся дівочий голос:
– Ліфтер тільки до восьми. А вже дев’ять. Вибачте, я спішу…
Каблучки знову поцокотіли.
Жінка прокоментувала:
– Стелла з п’ятдесят восьмої. Знов на побачення побігла. Така сама, як її мама…
– Цікаво, що з ним? – кивнув Галапочка на ліфт. – Ви у цій техніці не розбираєтесь? – звернувся до чоловіка.
– У чому він розбирається! – перебила дама. – Він, крім дерматину і цвяхів, нічого не знає…
– Не розумію гумору, – сказав чоловік.
– Гумору, гумору! Ти ось ліфта відчини. О дев’ятій тридцять – хокей.
По сходах знову зачовгали кроки.
– Алло! – крикнув чоловік. – Хто там?
Кроки затихли.
Чоловік ще раз:
– Алло! Хто там, питаю?
– А там хто? – почувся зверху немолодий вже хрипкий басок.
– Це я, Брунькуєвич. З п’ятдесят першої квартири.
– А де ви?
– Тут, у ліфті. А там хто?
– Гаєвський. Що ви хотіли, Брунькуєвич?
– Ми застрягли.
– Чому це "ми"? Що, ви не сам?
– Ні, тут нас четверо.
– А хто ще з вами?
– Моя дружина Ірина Михайлівна і ще двоє.
– Ті двоє з нашого будинку?
– Я не знаю. Зараз спитаю… – До Галапочки: – Звідки ви?
Галапочка:
– Яке це має значення? Ну, не з вашого.
– Не з нашого, – передав Брунькуєвич.
– А що вони тут роблять?
Брунькуєвич до Галапочки:
– Що ви тут робите?
Крузя несміливо:
– Йдемо до знайомого.
Брунькуєвич:
– Ідуть до знайомого.
– А в якій квартирі він живе?
Галапочка не витримав, гукнув незнайомцеві на сходах:
– Живе він у шістдесятій квартирі. Звуть його Вадим. Років йому двадцять вісім. Неодружений. На лівій руці не має вказівного пальця. Пальця в дитинстві відкусив йому в зоопарку шимпанзе. Шимпанзе вже здох…
– А ви йому хто?
– Кому: шимпанзе чи Вадимові?
– Вадимові.
– Товариш. Колега. Працюємо разом.
– А де він працює?
– Він художник. Пише картини.
– Які картини?
Галапочка важко зітхнув:
– Портрет токаря Кривобока, триптих "Хлібороби", диптих "Риболови"…
– Він що, може дістати рибу?
– Може. Це йому раз плюнути… Він акулу навіть може роздобути…
– Ну добре. З вами все. То що ви, Брунькуєвич, хотіли? Чого ви мене зупинили?
– Я хотів, щоб ви покликали ліфтера, бо ми тут застрягли.
– А-а-а. Я не маю часу. Я спішу на процедури. Я скажу своїй онуці, щоб вона пішла сказала тому художникові…
Кроки почовгали.
Дама нервує.
– Вішать треба таких ліфтерів. Гроші беруть, а люди в ліфтах застрягають.
Крузя до Галапочки:
– Всі зберуться, а нас нема. Скажуть: от брехуни…
Коридор будинку, в якому живе Галапочка. Біля дверей під номером п’ятдесят три – кілька хлопців і дівчат. Дівчата з букетами квітів. Хлопці – з наповненим саквояжем.
Високий кремезний брюнет глянув на годинника.
– Ну й Галапочка. Запросив, а сам…
– Слухайте, а може, щось скоїлося? – сполохалася білява дівчина. – Вже годину чекаємо…
– Може, у загсі черга, – висловив припущення бородань.
– А ти звідкіля знаєш? – поцікавилася дівчина, що стоїть з ним поруч.
– Він уже п’ять разів подавав заяву, – пояснив кремезний брюнет.
– Не п’ять, а чотири, – поправив його бородань. – І не я винен, що кожна з обраних мною кандидаток у дружини за тиждень після подання заяви передумувала.
– Може, й Робінзонова передумала, – сказала білявенька. – І бідний Галапочка з розпачу десь сидить у кафе напідпитку, забувши про нас. А може, саме в цю мить летить з мосту у воду…
– Крузя не передумає, – запевнив бородань. – Вони ніби одне для одного виліплені.
– А хто вона? – питає дівчина, що стоїть біля бороданя.
– Студентка, – пояснив той. – Навчається на третьому курсі. Майбутній археолог.
– Буде шукати скарби, – зауважив брюнет.
– Найбільший скарб вона вже знайшла, – сказав бородань.
З квартири, що поруч з Робінзоновою, вийшов електрик Бурундукін.
– Товариші-громадяни! – проказав владним голосом Бурундукін. – Дозвольте вас спитати, хто ви будете?
Хлопці й дівчата здивовано переглянулися.
– А що? – спитав рудий.
– Що? – прискалив око Бурундукін. – То, що всякі бородані по коридорах тиняються, а потім у людей пропадає імущество.
Гурт вибухнув дружним реготом.
– Ясно! – сказав брюнет, суворо дивлячись на кругленького бородатого. – Ось чим ти, Вася, займаєшся.
Бурундукін:
– Я не конкретно про ету лічность. Я вообще, для прикладу. І раджу вам іти звідси, поки не пізно.
Рипнули коридорні двері. У них з’явилися Галапочка, Крузя і високий чорнявий хлопець.
– Вже пізно, – сказав брюнет Бурундукіну.
Рудий кинувся назустріч Галапочці і Крузі:
– Привіт кандидатам!
Натовп загелготів:
– Де пропадаєте?
– Невже в кругосвітню подорож одразу махнули?
– Друзі, вибачте! – залепетав Галапочка. – Ми цілу годину просиділи в ліфті в будинку Вадима.
– Можу це підтвердити, – встряв чорнявий. – Якби не я, вони просиділи б там до ранку.
Бурундукін якусь хвилину стоїть біля своїх дверей, прислухається до розмов.
Галапочка дістає ключ, відчиняє двері.
– Будь ласка! Заходьте…
Хлопці й дівчата заходять до квартири. Ставлять квіти, вітають Крузю і Робінзона. Гаморять, сміються.
Бурундукін постояв хвильку в коридорі. Підійшов до зачинених дверей квартири Галапочки, прислухався, тоді спішно подався в свою квартиру.
…Спальня Бурундукіна. У кутку шафа, під стіною два ліжка, над ліжками розкішний килим.
Між стіною і килимом хтось вовтузиться, бо килим віддувся і рухається. Біля ліжка стоять кімнатні тапочки Бурундукіна.
Між стіною і килимом сидить Бурундукін. До стіни притулена велика алюмінієва чашка, до чашки – вухо Бурундукіна. Він ніби приріс боком до стіни. Завмер. Підібрав коліна. На них поклав учнівський зошит. Тримає напоготові огризок олівця. Весь – увага…
Квартира Галапочки. Накритий стіл. За столом – гості. Крузя і Робінзон сидять поруч.
– Тост! – підвівся з місця Вадим. – Чия черга?
– Богданова! – крикнула білявенька дівчина.
Незграбно підвівся високий кремезний брюнет. Підняв руку з чаркою.
Балаканина, яка буває після третьої чарки, не вщухає.
– Тихо! – крикнула білявенька. – Замовкніть!
– Я хочу, щоб ми підняли тост за Робінзонового коня, – сказав Богдан.
Компанія загула.
– Не годиться! Треба за молодят, – гукнула білявенька і вдалася за підтримкою до бородатого сусіда. – Правда, Васю?
– Правда, Люсенько, – відповів, дожовуючи, Вася. – Це ж не кінь одружується…
Богдан, не сідаючи, продовжує:
(Продовження на наступній сторінці)