Я трохи не розсміявся, але вчасно опустив очі на годинник: було дванадцять хвилин до одинадцятої. Втім, Віка спокійно смакувала коктейль. Я виграв першу партію, але радіти було передчасно. Шахові фігури знову вишиковувалися на квадратиках дошки, і я на цей раз грав чорними...
— Коли б хто знав, як ненавиджу я ту свою добрість! Добрі — нерішучі і завжди програють. Я так давно чекаю щасливого випадку, щоб познайомитися з вами! Смішно, правда?
— Не треба...— Віка поставила фужер, поклала свою холодну долоню на моє гаряче зап’ястя. На мить склепила повіки і, ласкаво усміхнена, похитала головою.— Зараз не треба, добре?
Я узяв її руку в свою. Обличчя Вікторії раптом зблідло, а очі розширились. Щоб не виказати свого тріумфу, я нахилився і діткнувся губами її пальців. Втім, я правдиво хвилювався, я був зворушений. Вікторія злякано висмикнула руку — вона уже боялася вогню, що його запалював у ній мій дотик. Петро хвалився, що може підкорити жінку самим дотиком пальців. Я поспіхом заговорив про інше.
— А ще мені добре буває на музичних вечорах у консерваторії. Оперний — у нім є щось від параду. А в Малому залі консерваторії завжди порожньо, хіба що в передніх рядах сидить з півдесятка родичів майбутньої знаменитості. Люди біжать на роботу, з роботи — наввипередки в метро, в трамваї, в автобуси. Бібліотеки, уроки, лекції, футбол, баскетбол, волейбол, сім’я... А я останнім виходжу з контори, щоб не товпитися в дверях, повільно йду вулицями, милуючись надвечірнім небом, а потім слухаю Гайдна в порожньому залі консерваторії...
— Я звикла до людей, які все життя поспішають.
— Наприклад, на футбольний матч.
— Футбол — це вже як шкіряний мішок для боксера. Позаминулої осені один наш знайомий мав інфаркт після програшу київського "Динамо". Дружина трагічним голосом казала: "Він спалив себе на роботі..."
— Ви така розумна, спостережлива, вам, мабуть, нелегко доведеться в житті...
— Я знаю,— просто відповіла Віка, і я помітив, як очі її вдячно зволожилися.
"Жінки люблять, щоб на їхній душевній складності було наголошено,— подумав.— Кожна з них вигадує себе і полюбляє, коли в її химери вірять".
— Але якщо до вашого розуму додасться мужність і сила волі...
— Я з сімнадцяти років воджу машину.
Я ледве приховав глузливу посмішку; притьма загнуздав обличчя, розважливо похитав головою:
— Жити складніше, аніж водити машину. Життя, як і диявол, спокушає.
Ми смакували коктейлі через пружні поліетиленові соломинки і дивилися одне на одного: час плив разом з машинами за скляною стіною бару. Нарешті Віка поклала в попільницю недокурену сигарету:
— Мені час додому.
Ішли, взявшись за руки. Місто трохи вгамувалося, людей і машин було менше, кроки чітко відлунювали в урвиськах вулиць. Неподалік директорового будинку нас роз’єднав було натовп, що ринув з кінотеатру. Коли я, люто проштовхавшись крізь людську веремію, хотів знов узяти дівчину за руку, Віка розсміялася й швидше зацокотіла каблучками, потім побігла до палісадника, метка, довгонога, і я теж збуджено сміявся, марно силкуючись наздогнати її. Погоня п’янила мене більше, ніж алкоголь, і коли Віка знеможено притулилася до ясена, я мало не забувся і вже зімкнув свої лаписька на її плечах, що здригалися від дразливого сміху. Широко розплющені очі дівчини вчасно протверезили мене. Я вхопив повні груди прохолодного вечірнього повітря і припав губами до її руки, вище зап’ястя, вкладаючи в поцілунок ледь стримувану пристрасть.
— Божевільний...— прошепотіла Віка і відступила до освітленого під’їзду.
— Я подзвоню тобі завтра опівдні.
— Не треба...— Але в її голосі не було певності.
— Все одно подзвоню, ти це знаєш.
Стояв під ясеном і слухав, як Вікторія перелічує каблуками сходинки. Скоро на другому поверсі засвітилося вікно. Віка розсунула штори і вийшла на балкон.
— Іди. До завтра...
— Ти з ким там, скакухо? — почувся голос Георгія Васильовича.
— Монолог, па...— Віка зворушено засміялась.— Осінь гарна.
Вона махнула мені рукою і зачинила балконні двері. Я неохоче поплуганився з палісадника.
Глибоко вдихаючи терпку, прохолодну вогкість осіннього вечора, я то усміхався до себе, то починав щось мугикати під ніс, то вишкірювався в темряву, ніби ловив за кущами жовтої акації сторожку тінь звіра. Після кількагодинної напруги мені хотілося хоч трохи розслабитись і побути якийсь час самим собою, але я вже не знав, який я насправді,— так часто міняв маски і розгублено никав від подоби до подоби.
Контори можна було дістатися тихими провулками, але я подався до Хрещатика. Вечір після дощу був навдивовижу м’який. Молодий люд весело снував по вулиці, залитій неоновим світлом. Я сьогодні бачив самі жіночі постаті. Жінки у парі з чоловіками (рука на плечі, рука в руці, втаємничений пересміх — як я заздрив кожному з них!), жінки в дзенькітливому гурті, жінки самотні (наближався до кожної скрадливою ходою, багатозначно зазирав в обличчя зустрічних, але вони незворушно пропливали мимо), жінки з авоськами і сумками, з роботи, з вечірньої зміни, з крамниць, перукарень і ресторанів. Подумки я питав кожну, чи не в порожню квартиру вона вертає, і переконував, що ліпше вернутися в порожню холодну квартиру зі мною. Вони ж не дослухалися до мого поклику, зникали в під’їздах будинків, у тролейбусах та автобусах, розчинялися в натовпі, що прямував до метро.
Намацав у кишені двокопієчну монету і зайшов до таксофонної будки. Трубку довго не брали, нарешті почувся тривожний, видно, спросоння, голос Олени:
— Квартира.
— Добрий вечір, це я...
— Здрастуйте.
— Я розбудив тебе?
— Ага. Завтра клопітний день, і ми вирішили виспатися.
— Пробач. Я дуже скучив за тобою. А подзвонити раніше не міг. Залишай свого Прагнімака і приїжджай до мене.
— Що ви...— Олена старалася говорити байдужим голосом, але тамована ніжність бриніла між обережних слів.— Сьогодні вже пізно. І взагалі, я не знаю, чи зможу щось обіцяти. Скоро ми з чоловіком їдемо в Болгарію, на Золоті Піски.
— Біля тебе Прагнімак?
— Звичайно. Він уже два роки не відпочивав, і я хочу нарешті витягти його до сонця.
— Коли б ти знала, як я зараз ненавиджу його! Пробач. Але коли подумаю, що він біля тебе і може зараз тебе обняти...
— Подзвоніть завтра. Після десятої. На добраніч...
Я вийшов з таксофонної будки і побрів нічною вулицею, шаленіючи від думки, що зараз, певно, Прагнімакова рука дрімає на розкішному Олениному тілі. Неподалік метро дорогу мені перейшло струнке, тонконоге дівчисько: сумочка в руці, довге волосся метлялося в лад ході. Я стрепенувся і пішов по сліду. Невдовзі дівчисько запримітило погоню, але не зробило жодного знаку і не зупинилося, навпаки, прискорило ходу. Я вперто переслідував. Це уже скидалося на справжню погоню, таку безперспективну для мене на залюдненім Хрещатику. Раптом дівчисько плигнуло в тролейбус, що вже рушав, клацнули дверцята, і тільки її наполохане лице за склом вікна світило мені здаля, поки тролейбус не сховався за ріг будинку.
На поштамті пробило дванадцять. А ще треба було забрати П’єра і валізку з материними гостинцями.
Я завернув на зупинку таксі.
Удома я найперше став під холодний душ. Довго стояв під колючими струменями, треба було заспокоїтись, інакше не засну. Гули водогінні труби, у кухні дратівливо нявчав П’єр. Накинувши Петрів халат, я одрізав кусень домашньої смаженини і поклав перед кошеням. Але П’єр навіть не принюхався до м’яса. Зате я, вчувши запахи скоромного, пригадав, що досі не вечеряв, і став похапки їсти. Я різав м’ясо ножем і майже не жував, ковтаючи шматками. Час було спати, очі мої злипалися. П’єр тим часом зацьковано кружляв потіснім п’ятачкові між газовою плитою, столиком та відром для сміття, і тонкий, писклявий голос його був наче краплі холодної води, що падають на тім’я.
Я запив м’ясо холодною водою з-під крана і шаснув у ліжко. Але тільки-но вимкнув торшер, П’єр заметляв по кімнаті; писк його зробився ще пронизливіший, наче у вередливого малюка. Я притьма ввімкнув світло, випровадив кошеня на балкон. "Не звик до замкненого простору,— співчутливо подумав,— хай ночує під небом, ніби на горищі". Зла на нього я все ще не мав, навпаки — я зворушено демонстрував вусатому пакульцю свою квартиру, як там, у машині, демонстрував вечірнє місто.
П’єр підповз до краю балкона, глянув на вуличні ліхтарі, що тліли далеко внизу, в тумані, і безоглядно кинувся мені в ноги. Він панічно боявся висоти. "Що, високо, шановний? — зверхньо проказав я.— Це тобі не Пакуль..." Відтак без сентиментів причинив за собою балконні двері.
(Продовження на наступній сторінці)