І ось покотилося по селу і докотилося до нашого хутора: "З города прийшов дядько, який на карточки знімає… У Зевченковому саду". Старша сестра Люба вмила, приодягла мене (із сестриних недоносків та брезенту шила мені тоді мати), узяла за руку і повела у Зевченків сад. Мати клопоталася по господарству, не пішла з нами. І я не маю жодної материної фотографії. Вона померла восени сорок сьомого. У саду на високих тонких ніжках стояла якась машинерія. Нас усадовили на стілець. Міський дядько сховався у чорному рукаві. Сховався і каже до мене: "Дивися, хлопчику, в оце скельце, зараз вилетить пташка". Я пильно, насупивши брови, дивлюся в об'єктив і чекаю, коли вилетить обіцяна пташка. Таким я зберігся на фото — для Музею живого письменника… На руках у сестри Люби. Яка двічі тікала з поїзда, що віз хлопців і дівчат до Німеччини. Втретє вона спустилася на простирадлах з третього поверху будинку на станції, де її тримали перед відправленням. У сорок четвертому Люба скінчила в сусідньому Халяви-ні середню школу і вступила до Чернігівського педагогічного інституту. Мої перші книги — її підручники. По них я навчився читати. Ще задовго до школи. З її вуст я уперше почув вірші. Ми усі — на печі, завішаній від хати, де холод, рядном. Блимає на комині каганчик. Сестра вивчає напам'ять вірша Лесі Українки: "Без надії сподіваюсь!" Я повторюю слідом: "Я на гору круту крем'яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную; буду пісню веселу співать…" Я запам'ятовую вірша швидше, аніж сестра. Я ще не знаю, що запам'ятовую його назавжди. І ще не знаю, що увесь вік, поки мені відпущено, котитиму на гору свого каменя. І гора для нашого покоління випаде теж крута і кам'яна, ще й — слизька. І сестри мої — котитимуть свої камені на свої круті гори життя. Люба весь вік свій недовгий проклинатиме виснажливу учительську роботу і все ж уперто навчатиме дітей у геть російськомовному Чернігові української мови і літератури. Коли помре, виявиться, що учительська праця — чи не єдине, що було справжнього у її житті. На похорон прийдуть сотні учнів її. Падатиме липкий березневий сніг, але поховальна процесія простелиться од двору і аж до лісу, за яким — кладовище. І наперекір усім прогнозам гідрометцентру хмари над Ялівщиною, околицею Чернігова, розступляться, вигляне сонечко і яскраво-синє березневе небо віддзеркалиться у весняній воді на останній дорозі сестри моєї. Марія, друга сестра, ще молодою залишиться без чоловіка з двома малими дітьми, тяжко хворітиме усе життя, але, усупереч долі, виростить дочок своїх, ще й заміж встигне віддати, ще й онука дочекається. А по тому, таки викотивши на гору свого життєвого каменя, справді — і круту, і крем'яну, упаде біля вугла своєї хатини на краю Петрушина, коло болота — і вже не підведеться… І ще — два малюнки з обпаленого війною, як пишуть публіцисти, дитинства. Хутірська наша вуличка, жінки біля тину. І розказують жінки, що в Лопатині, за якийсь десяток кілометрів од нас, німці та поліцаї загнали людей до клуні і підпалили. Дитинка просовувала ручку крізь отвір у стіні, виплетеній з ліщини, але не пожаліли і дитинку тую, всі загинули, згоріли і старі, і малі. Оця дитяча ручка крізь стіну з ліси — як рана кривава у дитячій пам'яті. Закарбувалося. Один час після визволення у колгоспі працювали полонені, їм варили їсти в Загальному дворі. Полонені всідалися на моріжку край дороги і сьорбали суп із солдатських казанків. А ми, дітвора, гасали по дорозі. Курява а-під наших ніг летіла у бік німців. І підійшла до нас мати моя, і сказала сердито: "А геть відси! Не бачите — люди єдять, а ви їм — пісок у очі!.." Мати, яка дивом убереглася від куль німецького автоматника. Мати, яка доста натерпілася у роки окупації, залишившись з трьома дітьми, і від холоду, і від голоду. Мати, яка, провівши за село влітку сорок першого батька нашого, не мала од нього вісточки до осені сорок четвертого. ЛЮДИ обідають. Щось таки є в душі народу нашого від Бога. Народ наш великий — хоч би вродженою добрістю своєю. Коли розстрілювали німця в Загальному дворі біля комори, жінки, які стільки настраждалися від тих же німців, плакали… А може, і багато бід наших історичних — од тої доброти в душах?
І — тисячі голок у мозок мій паленіючий. Мати навчала: Бог карає злих і любить добрих. Сама мати була і добра, і віруюча і працювала тяжко весь свій вік, не знаючи продиху. За віщо ж покарав її Господь тяжкою і ранньою смертю? Кінець літа сорок сьомого року. Мати, біла, як стіна хатини нашої, іде з грядки, опускається на призьбу: "Зірвав би ти, синку, сливочку мені". Біжу в кінець городу, у вишеньки. Там, ще дідом посаджена, слива. Плоди солодкі, сонцем налиті. Але матері уже й вони не смакують, уже їй не їсться. Підносить вона сливку до вуст і безсило опускає руку…
А потім — пізня осінь. Холодний дощ. Я, виголоднілий, броджу між вишень, шукаю на деревах розмоклий клей, гіркуватий одлусточок кори. Батько поїхав зранку забрати матір з міської лікарні. Нарешті уже в сивому, гнітючому надвечір'ї (навіки воно — в серці моїм) — підвода на шляху. Біжу через клинок грузького поля. Мати лежить на возі, встеленому соломою. Батько в солдатській шинельці і солдатській шапці плуганиться поруч із підводою. Мати підводить голову: "Синочку мій, на кого ж я тебе, такого малого, залишу?!"
Тепер, уже на схилі життя, я, пишучи ці рядки, плачу. А тоді — не плакав. Ще гаразд не розумів, що відбувається. Мати повернулася додому помирати, відмовившись од операції: "Луччей удома, анєй під ножем". Наступного дня на печі вона, слинячи хімічного олівця, на аркуші з мого шкільного зошита писала листа старшій дочці. Люба уже учителювала в Одеській області. Дописавши, мати згорнула аркушик і поклала під трам над комином: "Як приїде Любка хоронити мене, оддаси, синку, писемце йой…" На Жовтневе свято я іду до сільського клубу. Читаю зі сцени вірша про щасливе дитинство, дароване Жовтнем… Сходжу зі сцени, і мені раптом починає боліти голова. Біль страшний, не знаний досі. У ці хвилини у нашій хатині на печі помирала мати моя. Коли я повернувся з клубу, її вже не було на цьому світі. На столі горіла свічечка.
Про похорон матері відвідувачам Музею живого письменника можна прочитати з оповідання "Подих чудесного". Але які безсилі передати весь жах того, що відбувалося, слова книг наших! Це сіре поле за селом, ця мжичка з низького, затягненого хмарами, од обрію до обрію, неба, ця розмокла полівка, ця глизька глина навколо ями, в яку опускають труну з тілом моєї матері, цей збитий наспіх з вербової гілляки хрест над могилою. Над могилою, яку я потім, подорослівши і дещо зрозумівши в житті, довго шукатиму, розпитуючи сільських бабок, але так і не знайду напевно. Знатиму лише куток кладовища, де схоронили матір мою. Сестра приїхала з Одещини, коли мама уже лежала в землі. І упала вона на поріг хати, і голосила страшно. А другого дня я дістав з-під траму останнього материного листа до неї. Любу ледве відходили, так побивалася над тим аркушем з учнівського зошита. У листі були самі слова ласкаві: "Донечко моя, сонечко моє, соловеєчко мій, радість моя, надієчка моя…"
Мої слова — лише література. Материні слова — не література, вона не писала, вона — жила. Навесні сорок сьомого, коли ми раділи гнилій, знайденій на ріллі торішній картопельці, раділи шматкові макухи, матаржаникові з висівок і солодкого цвіту акацій, мати перебирала бульбу в колгоспному кагаті на Загальному дворі. Я, голодний, вертався зі школи. Мати поклала мені до кишені три картоплинки. Уже на краю Загального двору наздогнав мене Галан, голова колгоспу. Вивернув кишені, забрав ті картоплинки. Невдовзі Галана убили. Убив сільський злодюга, якого Галан підловив на крупній крадіжці з колгоспу. Убив пострілом у вікно контори. Галан, що саме вів колгоспне правління, лише видихнув тяжко: "Прощайте, товариші…" Його урочисто хоронили. А коли піднесли тіло до заздалегідь викопаної ями, побачили на дні купу лайна…
Та який Господь нас, людей, розсудить, навіть на суді Страшному?
Його босоноге дитинство… Чулі жінки, відвідуючи Музей живого письменника, шморгатиму носами і підноситимуть до змокрілих очей напарфумлені хусточки. І жодна не шкодуватиме, що заплатила якогось там карбованця за вхідний квиток: почули таке переживальне… Але є межа, після якої душа, наситившись сумними сентиментами, запрагне веселощів. І чутимуть вуха оповідки про тяжке письменницьке дитинство, але душа уже не відгукуватиметься співчуттям. Справді, чи так уже потрібно відвідувачам Музею знати, що у письменника, ще живого, ночами болять ноги? Ноги знають, чому вони болять, і знаю я. Ноги пам'ятають холодний петрушинський чорнозем, що його я, босий, місив кожної осені, аж до першого снігу. Вони пам'ятають набряклі водою, аж хлюпоче в них, чуні (так звуть у нас шиті валянки), в яких я брів по вісім кілометрів в один кінець до сусіднього села, де — середня школа. По ковдобинах, повних грязюки, по заметілях, одлякуючи запаленим віхтем соломи вовків, що зирили на мене із скирти у полях. Пам'ятають ноги мої і асфальтовий плац у далекому Сретенську, де я проходив курс молодого бійця, цілими днями цибаючи по колу, б'ючи щосили замерзлий асфальт твердими, наче з металу, підошвами кирзовиків. Виробляючи крок, ми брели по колу між сопок і казарм, наче кримінальні на дні тюремного двору на знаменитій картині Ван-Гога…
(Продовження на наступній сторінці)