Але ж треба відповідати на запитання: чи я писав — таке? Писав, писав, заспокойтеся, дорогенькі мої колеги. Хай і менше, аніж дехто з вас, але — було. Можливо, через те й не проклинаю нікого і нічого, окрім хіба що самого себе. Усі ми з вами там були. Втім, і самого себе не проклинаю, а намагаюся зрозуміти. Одне з перших моїх оповідань звалося "По крила до Леніна". Написане воно у перше олишівське літо, коли мені ще не виповнилося й сімнадцяти. Якась белетристична казочка про селян, які шукали правди у вождя революції. Дякувати долі, я його ніде не друкував. Аби одразу з цим покінчити, скажу, що, окрім декількох "поплавків", написаних, аби крізь видавничі терни пройшли серйозніші твори, маю єдину книгу, за яку мені перед читачем досі не те що соромно, а — ніяково. Це — роман "Люди на землі". Писав я його щиро. Досі пам'ятаю, з яким задоволенням вичитував верстку. У повісті справді чути було, як відзначали тоді критики, "пахощі живого життя": мова не словникова, а почута від людей, не вигадані, а побачені в реальному житті характери. Пишучи "Люди на землі", я сам був серед тих людей, я ними захоплювався, я жив їхніми тривогами і їхніми радощами. Яка б влада не була угорі, а комусь треба хліб ростити. Я працював з цими людьми у полі, на колгоспному току. Ходив навіть на нічні зміни. Не з авторучкою, а з лопатою та віником. Я був повен юного романтичного захоплення "хлібодарами", як тоді виспівували українські поети. Якось уночі, серед жнив, колгоспний парторг узяв мене на виробничу нараду в райком. Тоді такі практикувалися, опівночі, за ще сталінською традицією. Битва за врожай… Я приїхав у райком у спортивному костюмі, в кедах прямо з колгоспного току. Секретар райкому не дозволив бути мені на нараді… І я години зо три продрімав на лаві під райкомом, поки не закінчилася нарада: добиратися до Халеп'я серед ночі не було на чім.
Звичайно, це був відчутний удар по моїх романтичних захопленнях "битвою". Другого дня я написав і одвіз у вищий партійний комітет скаргу на "обухівських бюрократів". Мене викликали до Київського обкому партії, трошки вибачилися за "обухівських товаришів". Трошки вибачилися і самі "обухівські товариші". А через декілька днів голова халеп'янського колгоспу розповів мені, що дзвонив сам "перший" і люто сварився: "Розвели там у себе писак…" На минулому письменницькому з'їзді я казав, що Спілка письменників при верховній партійній владі нагадувала кріпосний театрик… Парадокс доби в тім, що вершителі наших доль не прагли, аби "кріпосні актори" грали щиро. Вожді, самі не будучи щирими, не маючи жодних переконань, окрім єдиного — треба хапати ікру червону жменею, як у моєму "Вовкулаці", поки дозволяє народ хапати, не вірили в щирість. Я, та й не лише я, був у їхніх очах смішним Дон Кіхотом соціалістичної ідеї. Соціалістичної, бо в "Людях на землі" я писав про те, як мусили б ми жити за соціалізму. Це моя фраза тих років. Ось чи не найбільша трагедія мого покоління: ми були щирі у своїх мріях про суспільство соціальної справедливості, а в наші мрії вони не вірили. Ми були дурненькими ягнятами в отарі, у якій порядкували вовки.
Загалом я досить тверезо поціновував кожен свій твір. Звісно, на шкалі цінностей, доступній моєму духовному розвиткові. Але з романом "Люди на землі" — ніби якесь затемнення на мене найшло. Я був певен, що написав значний твір. Можливо, причиною тому був стан мого здоров'я в середині сімдесятих. До мене уперше прийшов Біль. Я й досі не знаходжу пояснення тому станові. Як і медицина. Біль приходив до мене ще двічі — у сімдесят дев'ятому і у вісімдесят четвертому-п'ятому… Раптово починав боліти один з нервових вузлів, кожного разу — в іншому місці. Медицина шукала традиційні хвороби. Знаходила. Але такого Болю ті хвороби не мусили б давати. Біль тривав рік, півтора. Біль був такий гострий, що я не міг заснути впродовж довгих місяців. Жодні заспокійливі ліки не допомагали. Допомагало врешті-решт лише Халеп'я. Уже готового до смерті, уже прагнучого смерті як порятунку від Болю, мене привозили на мою садибу і тут залишали в самотині. Скільки місячних і не місячних ночей виходив я по своєму садові, просячи у Бога смерті! Минали місяці самотності, тиші, і Біль потроху вщухав. Але Біль руйнував психіку. Після багатоденного, багатомісячного Болю я міг думати про єдине: дітей своїх. Особистість з її переконаннями, ідеалами на якийсь час ніби зникала. Залишилася людська малість з її суто земними, біологічними прагненнями. Не знаючи про це, багато що в моїй творчій біографії важко зрозуміти.
Найлегше пояснити больові приступи нервовою виснаженістю організму. Усе своє життя, відколи пишу, я працюю без вихідних, практично — без відпочинку, я взагалі не живу — я працюю. Окрім досить короткого сну. Нині я все частіше думаю, що той Біль — наслідок вимушеного роздвоєння особистості. Ніби сигнальний дзвінок про небезпеку. І звучав він тоді, коли реальності буття примушували мене писати не те, що я хотів би писати Втім, можливо, і навпаки: я писав не те, що мусив би писати, уже в результаті духовної деградації, виснажений, вимучений, розіп'ятий Болем. Так чи інакше, а верстку книги "Люди на землі" я вичитував з відчуттям свого творчого успіху. Уперше трохи протверезив мене Григір Тютюнник, коли я приніс верстку до видавництва "Молодь". "Погану книгу написав ти, Володю…" — мовив Григір, коли ми палили в коридорі. Я, звісно, протестував. Мусило минути чимало часу, перш ніж я погодився з Григором. Втім, чи у всьому погодився? Внутрішній протест супроти приватної власності, хапання за солодкий для моєї душі міф про суспільство соціальної справедливості — усе те досі є в мені. З тим усім, мабуть, і помру. Я — за переконанням — комуніст; не в політичному, а у високому, християнському, гуманістичному значенні цього слова, досить-таки забагнюченого політичними реаліями останніх десятиліть.
Не боюся писати про це навіть тепер, коли подібні ідеї вкрай непопулярні. Скажу більше: у душі чи не кожного художника живе співчуття до слабшого і покривдженого, віра в людину як духовну особистість, надія на можливість суспільства соціальної справедливості. Переконання мої не мають жодного відношення до так званої Комуністичної партії, у якій я перебував чверть століття. Повертаючись до книги "Люди на землі", нагадаю, що десь у ті ж роки я написав оповідання "Хата" — з реалістичними, часом жорстокими картинами села, з правдою про голод тридцять третього року: "А тут голодний рік ударив, люди мерли, як мухи. Йоська похоронним уліз, умів він так — в'юнком, цього не відбереш, їздив конячкою по селу і мерців з хат забирав, а колгосп за кожного закопаного по двісті грамів хліба йому виписував…" Як ця вся правда монтується з "рожевим трагізмом", за висловом однієї читачки, "Людей на землі"? Не знаю. Для того й пишу цю повість, аби зрозуміти.
Гортаю олишівського альбома. Тоді я ще вирізав із газет і наклеював на альбомні сторінки свої "творіння". Тривало, правда це недовго. Так ось, напередодні "першого року семирічки" (п'ятдесят восьмий?) сотворив я поему "Романтики". Григорій Желепа, наш співробітник, маючи хист до малювання, зобразив два молоді натхненні обличчя на тлі індустріального пейзажу. Спішно замовили кліше в Чернігівській цинкографії. І в новорічному номері порадували ми читачів "Голосу колгоспника" моєю геть графоманською, ще й напівграмотною, поемою: "Посуньтесь, грізні гори. Гей, космос! Поклонись. Ми сповнені задору, як і діди колись, що, юну республіку складаючи по гвинтах, безстрашно ішли на бій, на смерть. Міщан, боягузів і нитиків з рядів наших чистих геть… Моє покоління не брало Берліна у громі гармат і заліз, та в нього по-справжньому доля орлина, велика мета — комунізм". І так далі. Що графоманія, ще й безграмотна, у цьому сумніву немає. Питання в іншому: наскільки щиро це усе писалося? Думаю, що досить щиро. І через якихось три роки так само щиро — оповідання "Колесо", "Соломинка", "Злодій" та інші, геть відмінні, як написали б тодішні критики, за своїм ідейним спрямуванням… Жертва ідеологічних наркотиків, якими нас щедро пригощали з дитинства? Частково так. Але було й інше — бажання бачити навколишній світ таким, яким він мусив би бути, але не був. Ідеалісти, романтики, наївники, дурні — називайте як хочете, але це — було. І щось від того ідеалізму-романтизму залишилося на все життя. Хоч як уперто нас від нього відучували…
(Продовження на наступній сторінці)