У Мрині ми сіли на пароплав, і там я мав можливість спостерігати за паровою машиною у русі: колінчатий вал із двома дишлами. У буфеті, на пароплаві, я уперше посмакував котлетами і усвідомив, що в світі є дещо смачніше, аніж чорний хліб із салом, але треба мати довгі руки, щоб змогти те смачніше дістати із високого столу життя. Біля котлет на тарілочці лежали шматочки чогось червоного і мокрого. Од помідорів, а це були вони, мене занудило. Батько, як пишуть грамотії у книгах, сховав посмішку у рудих вусах. На палубі грав духовий оркестр. Мене розсмішив контрабас. З нього лунали некультурні звуки… З Києва ми їхали поїздом. Я дивився у вікно, і мене гнітила гола пустеля степів. Досі я знав лише круті дороги, ліси і болота. Так ми прибули на пороховий завод, де батько працював комірником. Поселилися в дерев яному, обтинькованому глиною, з глиняною ж таки долівкою домі, в одній кімнаті, де стояло двоє дерев'яних ліжок, кухонний стіл і дві табуретки. Самотні робітники жили в глиняній казармі. У свята вони танцювали під балалайку "Бариню". Я теж танцював "Бариню", приспівуючи: "Барыня с перебором, ночевала под забором, барыня, барыня, барыня-сударыня, барыня угорела, много сахара поела…" Далі вже не пам’ятаю. Діти нашого віку були лише в сім'ї механіка заводу. Вони були чисто й гарно одягнені, взуті, і спершу нас цуралися, бо ми ходили у дранті, босі взимку і влітку. Але їм було скучно, і скоро ми гралися разом. "Чим ти сьогодні снідав?" — запитував мене син механіка. "Чорним хлібом з часником і сіллю", — чесно відповідав я. "А у нас на сніданок — булка з маслом, чай з молоком" — нахвалявся син механіка заводу, і при цьому смоктав конфетку "Крем-брюле". Якщо їхні батьки кудись їхали, нас запрошували в гості, на весь день. Тут уже ми не лише гралися їхніми цяцьками, а й смакували цукерками, пряниками, фруктами. У себе удома ми ніколи такого і в очі не бачили.
А я навіть зміг помацати "нечисту силу" — велосипед.
Але це все було — до першого снігу. Усю зиму я просиджував у хаті, бо не було у що взутися. Хіба що, як нікого з дорослих немає удома, вибіжу, босий, у двір, побігаю якусь хвилину по снігу — і знову до хати. Могли б ми, конєшно, жити й краще, якби батько не заглядав у чарку. Частину своєї платні він пропивав, і нестатки все тісніше облягали нашу родину. Щонеділі батько ходив на станцію по продукти, але частюка вертався додому аж наступного ранку, весь у грязюці, бо ночував з мішком де-небудь у канаві. Одного разу він вертався із станції по залізниці, упав, п'янющий, і заснув на коліях, його порятував стрілочник. Кожен такий випадок наша матір дуже переживала. А тут ще у мене народився братик, зайвий рот. Лише на Різдво та на Паску ми наїдалися досита. Я пам'ятаю ті ситі дні і дотепер. А взагалі, матка мене не зобижала, та й не було за віщо: я був тихий, смирний, слухняний і — хитрий. Таким робило мене саме життя.
Муки й терзання материні скінчилися тим, що вона збожеволіла і померла в лікарні, залишивши батька з півдесятком малих дітей. І він повіз нас на Мринщину, до материних родичів. На станції батько пішов по білети, а нас залишив коло сундука, у кутку зали, для пасажирів третього і четвертого класу. День почався давно, а у нас ще нічого не було в роті. Неподалік один із пасажирів їв хліб із салом, намазуючи шматочки сала гірчицею. Бронька подибала до нього і жадібно дивилася в рота. Він не звертав уваги. Бронька сказала: "Дай!" Пасажир одрізав тоненький шматочок хліба, щедро намазав гірчицею і подав Броньці. Голодна, вона жадібно вхопила те подання, поклала собі до рота. Але гірчиця є гірчиця, сестра моя гірко заплакала й виплюнула, а пасажир засміявся, задоволений із свого жарту. І коли, пізніш, мені доводилося бути жорстоким у класовій боротьбі з відживаючим класом (почалося це в мринській тюрмі, у якій я — наглядачем — починав службу новій, пролетарській власті), і були такі, що дорікали мені моєю несхибністю в ліквідації глитайського класу, я згадував той випадок на станції, у станційній залі, гіркий плач голодної Броньки і утверджувався в повній правоті своїй. Жисть — вона була і є жорстока сама по собі, такою вона сотворена. Так у природі, так і серед людей. Хто дужчий, той і живе. За місце під сонцем треба боротися руками й зубами, якщо воно не забезпечене тобі фактом народження, що теж несправедливо. Чому мені така випала планида, чому я народився в сім'ї бідняка і п'яниці, а не в сім'ї хоч би того ж механіка? Я рано зрозумів: якщо не хочеш, аби тебе годували гірчицею, мусиш годувать гірчичкою іншого. А я — доброю гірчицею годував, ой доброю, що там казать…
Історія нас виправдала і виправдає. Правота і правда за тим, хто переміг. І все те, що ми виробляли, все те нам дозволено було зверху, новою властю. Дмитро Домонтович, а він пройшов царські каторги, ще нас і на світі не було, казав нам після чергової розчистки мринської тюрми од колишніх експлуататорів і гнилого поріддя їхнього: "Роди не бувають безболісні, навіть у женщини, так природою влаштовано. А в наші дні народжується золотий вік для усього світу. Людська маса — це та ж череда, і тільки нещадною залізною рукою можна загнати її у ворота майбутнього земного раю. Ми — погоничі. А кров, що ж, кров залишається на переможених, з переможців історія злизує кров. Якщо доводиться жертвувати якимсь мільйоном в ім'я ситого щастя сотні мільйонів, така революційна арифметика — справедлива. Милосердних та безкровних революцій не було й не буде, кожна революція — жорстока. Революція — це операція на тілі народу, задля дальнішого життя його, і ми — хірурги". Домонтович тогда порядкував у Краї, і слухали ми кожне слово його, як слово батька рідного. Се уже познєй, у тридцять п'ятім, як свідчив я супроти нього, слідчий зачитував мені з листа його до властей: "За віщо, за які гріхи гину я в тюрмі, і кому потрібна смерть моя, кому потрібна така жорстока розправа над сивоголовим старцем — не знаю, не розумію, і сльози на очах моїх старечих не висихають, і надіюся, що ви на них зглянетеся, на милосердя ваше надіюся…" Слідчий сміявся, начитуючи ту плаксиву писанину, і я сміявся, слухаючи, і не лише через те, що рятував власне життя, — я пам'ятав іншого Дмитра Домонтовича, інші словеса його.
Але усе це буде познєй, і я дійду до того врем'я, якщо вистачить у світі паперу, щоб описати усю жисть мою. А поки що пишу далі про дєтство своє горісне.
Розповзлися ми, дітлахи, по родичах та людях бездітних, як мурахи з мурашника розореного. А мене батько залишив у Пакулі, у Фіногена Кияниці. Познєй, у тридцятім годі, я його і розкуркулював. А як ми з активом сільським розпотрошували хазяйство його, сидів Фіноген під тином і зіпав на весь куток: "Люди-люди, що ви робите, хіба ми такої революції дожидалися?! Ви — не панів оббираєте, а — робочих людяк!.." Я, правда, дав знати куди треба, приїхали ранком до нього, щоб за контрреволюційну агітацію язика вкоротити, а він уже мертвий — під тином, серце не витримало. То се уже теж познєй.
А поки що посадили вони мене за стіл (батько попрощався й пішов, радий, що мене здихався). На столі лежали великі, пухкі млинці. Потім я дізнався, що се — гречаники. До млинців господиня поставила на стіл глиняну миску із сметаною й сиром. Виголоднівши вкрай, я не примусив себе дуже припрохувати. Коли ж я наївся, Фіноген покликав мене у двір, вигнав з хліва двох корів: "Будеш їх пасти з ранку до заходу сонця. Але стеж, щоб не забрели у шкоду". Так я став пастухом. Тепер знаю, що з пастухів вийшли й знамениті люди. Так, пастухом був Магомет, засновник магометанської релігії. Микита Хрущов теж нахвалявся, що в дєтстві був пастухом.
Першого ж дня я став розказувать таким, як сам, пастушкам, як їхав на поїзді. Вони ж не знали, що таке залізниця, і ніколи не бачили поїзда. Я сказав: "Поїзд — це багато хаток на колесах. У кожній хатці — їдуть люди. Хатки прив'язані залізними дротами одна до одної, а тягне їх парова машина". Я зобразив паровоз. Спершу свиснув: "Ту-ту-ту!", потім — зашипів і рушив, крутячи обома руками, зігнутими в ліктях. Тим часом корови забрели в овес Степана П'явки. Той мав десятин п'ятдесят землі, і ми його розкуркулили ще у дев'ятнадцятім годі. Увечері, коли я пригнав корів, хазяїн покликав мене до комори, наказав зняти штани і лягти долілиць на лаву. Тогда він відстьобав мене ременем по голому тілу: "Се тобі для науки, щоб корів глядів, а не ловив у полі витрішки". Я не плакав, але науку запам'ятав, і пам'ятаю досі, хоч трохи не сімдесят літ од того дня минуло. І як кричав Фіноген у тридцятім годі під тином, обібраний до ниткі, я його не жалів і одного менту, бо пам'ятав науку його. Хто витрішки в жисті ловить, той мусить розплачуватися.
(Продовження на наступній сторінці)