А як задрімав Євмен після любощів з Христею, стояла вона біля вікна в сорочці самій, у ніч дивилася, бо тривожилася душа її. Вишнева гора по той бік Білорічиці — як намальована на листкові небесному, і хрест на могилі Нестора Семирозума, місячним сяєвом облитий, на півсвіту руки розпростер. Город до Білорічиці скочується, соняшники білі, як привиди, а нижче, вздовж левади, — коноплі, наче ліс. І тут побачила Христя, як заходять у двір військові, з рушницями напоготові, інші вже через тин перестрибують, хату в облогу беруть. Шарпонулася вона в сінці, засувом гримнула, гак накинула, Євмен пробудився, пірнув в одежу свою, сунув ноги в ботинки військові, батько з фронту у них повернувся, і — по драбині, що в сінцях стояла, на горище. А вже у двері прикладами грюкають, уже під вікнами гості нічні. Продер він солому покрівлі, у сусідський садок стрибнув, та городами — у коноплі. Стріляли по Євменові з двору його, аж двір весь вогнем освітився. Відсунула засув Христя, гак одкинула. Пробігли повз неї у хату, а її не зачепили.
І вийшла Христя на ґанок у самій сорочці, і молилася вона Богові, як мати покійна навчала, під небом зоряним, до місяця-повні, наче до ікони. І просила вона сили небесні і сили земні, щоб одвели гострі кулі од чоловіка її. Побігли військові у берег, вода плеснула в Білорічиці, очерет зашумів. І вже стріляло по той бік річечки, у підніжжі гори Вишневої, де чагарища. А як вернулися військові у двір, Христя усе ще на ґанку стояла, у сорочці білій, наче зіткана з пасьом місячного світла, що стелилося над городом, над двором, над селом Пакулем. І ступив Михайло Громницький до неї, і кинув ботинки військові на ґанок, до ніг Христі: "Ось, візьми на згадку про свого бандита. Бо ми його убили". І не стала Христя Ні кричать, ні плакать, бо голосу не було і сліз не було, а упала коліньми на дошки рундука, припала лицем до ботинок і цілувала їх, бо пахли ботинки живим тілом Євмена. І засміявся Михаль Громницький голосно, аж гора Вишнева одлунила: "Здуріла вона од любові та горя, хай лежить, мо’ здохне, щоб і поріддя бандитського на очищеній нами землі не стало".
І пішли військові з двору, тупіт ніг їхніх даленів у вуличках. Але вернувся один з міліціонерів скоро і мовив до Христі, що на ґанку, біля ботинок чоловікових, колінкувала: "Лежав я поранений у госпіталі і запам'ятав тебе, молодице, яка ти добра була до усіх нас. А за добро треба добром оддячувать, бо інакше ми усі скоро звірами поробимося і кров одне одного хлебтатимем. Не вбивайся так за чоловіком своїм, бо — живий він. Се він скинув ботинки у коноплях, щоб через ріку перепливти. Ми ж ботинки знайшли, самого його — не наздогнали. Але перекажи, якщо навідається ще, хай залишає лісних друзяк своїх, бо пропаде ні за що і тебе вдовою зробить". Підвела Христя голову, подивилася на небо зоряне, місячне очима, повними сліз щасливих: "Господи, дякую і дякуватиму весь вік свій, що почув ти молитву мою, косу смерті од Євмена мого одвів!" І засміявся міліціонер, уже з двору йдучи: "Чорта з два поміг би йому твій Господь, що-що, а стрілять ми наловчилися, якби не ноги прудкі твого чоловіка. Та ти хоч знаєш, скільки тепер таких, як ти, бідолах, до Бога покликують?! Якби усі земні моління, усе горе нинішнє до його вух долітало, він би давно з розуму зійшов, руки б наклав сам на себе. Ти, молодице, бачила, як мозок людський на стіни бризкає, коли з револьвера в потилицю стріляєш? Дай Бог ніколи й не бачити. А я — щодня бачу, вважай. Ніде й нікого нема над нами, звірями у подобі людській…"
Але повз вуха свої пропустила слова ті жорстокі Христя, бо вірила, що — почуто її. І довго ще віритиме вона, що мусив Євмен її тої місячної ночі загинуть, але сотворив Бог чудо велике, одвів очі нападників і кулі одвів, які вони услід Євмену посилали.
Дак Христя така вже віруюча була, така віруюча! А тади ж власть сильно за богомільних бралася: і по тюрмах її тягали, і по дурдомах. А як помирала Христя, була я коло неї до останньої хвилини її і очі закрила. І казала мені Христя в останній день свій земний: "Шукала я Бога усю свою жисть трудную. Де тольки не шукала його, Господа свого: і в церквах православних, і в штундів, і в пятдесятників, і в костьолах молилася я, думаючи, може, там Бог. А вмираю, од усіх церков земних саму себе одлучивши. Бо стольки напереживалася я, стольки горя набачилася, і свого, і чужого, що запитувала у Бога душею стражденною: що ж ти, Господи, із творінням власним чиниш, навіщо стольки людяк згубив, навіщо стольки наруги і болю дозволив?! Але мовчав Бог, а відповідали замість Бога люди, які ніколи ні в чім не су млі валися і берегли віру свою безоглядну, як золоту копійку: "Се тебе, Христе, диявол сумнівами спокушує. А благословив Бог жертви безчисленні задля покути нашої". Дак покута тамочки, де гріх. А в чім, у яких гріхах було каятися дєткам, що з голоду помирали, дєткам, яких кулі та бомби косили, тифи, дифтерити й сибірки, наче траву, на очах моїх, безсилих порятувать? І не знав ніхто з тих, хто ніколи не сумлівався, що відповісти, аби втолити спрагу мою жагучу, аби я знову повірила. Яких тольки богів змучені світом земним людяки не напри думу вали! І кожен, хто увірував, переконаний, що тольки його Бог — істинний, і кожен Бога свого, наче рядно, на себе тягне і ненавидить ненавистю чорною брата свого, який у Бога іншого увірував. А відкрилось мені жистю всією моєю: не слова і не церковні співи, а тольки добро, яке творить людина на землі, і є та єдина молитва, яку чує Господь. Бо добро і є Бог. А ще є таїна велика світу сього, але нам тут, на землі, не розгадать її, таїну тую. І тольки як залишимо одежі земні, — тіло своє, і випурхне душа наша на волю, у світи небесні полине, тольки тади осягнемо, хто ми і навіщо туточки гостювали…" А як померла вона, Христя, душею у добрі скупана, і в труні лежала, дивне лице її було, лагідне і прояснене, наче пасьмо сонячне на нього лягло, наче і вправду тольки послі смерті знайшла вона теє, що усю жисть свою трудную шукала…
А я ж подругувала з Христею весь свій вік. Калі ж ішла вона із світу сього, у больниці я валялася, наче та колода, хоч і молодша од Христі роками. Дак валялася я в больниці, і так мені плохенько-плохенько. А тут ще приїздять із Пакуля провідать мене і кажуть: уже одмучилася Христя. Дак мені ще плохіше стало, а помирать все одно не хочу: так неждано болєсть мене ухопила, що ні горілочки на поминки я не вигнала, ні одежі, як годиться, на смерть не приготувала, у роботі все та в роботі. Аж сниться мені Христя. Сниться мені Христя, як жива, тольки скляна наче вона зробилася: стоїть переді мною, а Вишневу гору крізь тіло її видать. І гомонить до мене Христя: "Я уже тобі, подруго жисті моєї, і місце тутки пробрала, а ти все чухаєшся там. Не дуже збирайся і про одежу на смерть не дбай, бо усе теє — порох земний. Бо як опускають труну у землю, то вогонь горить, і людяка крізь той вогонь пропливає, і згоряє усе без сліду, і тольки душа од людяки зостається, бо душа — се той же вогонь, тольки не видимий йон для вас, земних". Поплакала я за Христею, і якось легшенько мені зробилося, і стала я оклигувать потроху, та й досюль гаюся на землі. Бо як повернулася з больниці додому, то город, то скотина сяка-така, то невістці біля онуків помогти треба, нема коли за клопотами й померти.
Дак вона, Христя, на старості щось знала, щось їй одкрилося од богів її, і не гомоніть мені іншого. Се ж, мо', дванадцятеро дєток у них з Євменом було, на полу, як сьогодні помню, покотом вони спали. А Христя прибіжить увечері з поля, тади ж од темна до темна робили, прибіжить вона з поля і по головах, наче курчат, лічить дєток своїх — чи не заблукало котре за день в чагарях та ярах. Дванадцятеро, мо', народилося в них, а мерли — як мухи, те од голоду, те од холоду, те од хвороб. А троє синів її уже у війну останню головами наклали. І зостався на сім світі із дванадцяти дєток син єдиний. Аж на Сахаліні йон служив, у льотчиках. Як злягла Христя, послала телеграму сільрада: помирає матка твоя, якщо хочеш, чоловіче добрий, живою матір свою побачить, поспішай, хоч на крилах лети. Дак начальство і вправду йому дозволило, сам опосля розказував. І летів йон літаком своїм військовим до Києва, а може, якусь оказію придумали. Летів йон літаком своїм до Києва, а в Києві генерал свого вертольота йому дав, бо в початі син Христі і в чинах немалих. Дак опустився вертоліт у полі, за городом Христі, се ще Пакуль був, ще не засвітилося зловісна небо за лісами Синявськими, ще про змія, який вогнем дихає і данину людьми живими бере, тольки з казок ми знали. Дак опустився вертоліт у полі, за городом, і вийшов з нього син Христі, у погонах золотих. А я саме прийшла Христю провідать і чула гомонку її з гостем дорогим. Христя й питає його: "Чи ж бо високо ти, синку, літаєш?" Той засміявся: "Ой високо, мамо!" — "Бач, — зітхнула Христя, — високо ви тепер літаєте, мо', й на сьомих небесах, а Бога дістатися не можете, тілам неба аж забагато, а душам вашим висоти не хапає…" Промовчав син, а далєй і питає: "Якщо є він, Бог, чого ж він до тебе, мамо, все життя твоє такий немилосердний був, хоч ти його шукала і вірила?" — "Бог, синку, на усю землю і небеса — один, а нас, старців, у його — багато, — так відповіла йому Христя, далєй і запитує в сина: — А чи правда-бо, що вже людяки і по місяцю, як я — по двору, ходили?" — "Правда, мамо, правда". — "Дак се ж я їх і бачила. Висів місяць над самою горою Вишневою, а я поплелася на гробовище свого Євмена провідать…"
Се правда, вона така була в старості, що й серед ночі де хоч бродила, як мана.
(Продовження на наступній сторінці)