Назавтра приніс Кузьма золоту п'ятірку дідові Гордію. І почав він розбирати судно, а дід Осначок допомагав, як міг. І складав Кузьма, де кріпше дерево, на березі Студниці, а де струхле — дідові на дрова віддавав. Розкидали вони палубу і стали снасть розбирать. А третього дня, спозаранку, запріг Кузьма Русалку і поїхав на беріг, щоб перевезти відкладене. А як їхав повз церкву, задзвонило в церкві. І запитав він у людей стрічних, по кому дзвонять у церкві, хоч тепер щодня дзвонило — гуляв тиф по Пакулю і сипалися люди з дерева життя, як восени листя з дерев. "Дзвонять по Гордію Осначку та сімейству його. Круча уночі сповзла і усіх похоронила…" — розказували люди. І погнав Кузьма свою конячину до берега Студниці, наче ще порятувати міг. Але відкрилося його очам картина сумна: де хатка красовіла, розмальована, де діти гралися, де гуси, качки та кози гуляли, де баба Одарка сітки плела, — там глина крутими валами горбатіла, і тріщини в землі — як рани криваві.
А сонечко радісно, безжурно усміхалося з неба, ніжного, як шовк. І Невкля яскравіла, як три дні тому, і луки жовто-зелено барвіли. Лише пес дідів скумасно вив на пласкій вершині зчахнутої кручі. Багато наглих смертей бачив Кузьма на війні: тільки-но розмовляв з людиною, а куля — жик, і вже тіло бездиханне лежить на дні шанця, уже людина землею стала. І своїх діток щойно похоронив. Уже час було б звикнути до смерті. А тут — усього його сколотнуло. Картина дворища Гордієвого, повного життя живого, стояла в очах, наче на дошці намальована: "Що ж ти, Господи, немилосердний такий до людяк живих?! Хай то війна, самими людьми розпалена! А чия ж сила жорстока серед ночі кручу на голови людяцькі, безневинні посунула? "
Усе, передумане ним пам'ятної ночі, на бойовищі, усе, вирішене, здавалося, назавжди, рушилося, розпадалося на груддя безформне, як оця круча. І уперше за останні два роки, після тої фронтової ночі, перехрестився він, як ще мати в дитинстві навчала, ніби той звичний з дитинства порух правиці відгороджував його од сил, не підвладних нікому, навіть самому Всевишньому, від сил, перед якими маліють і людина, і Бог.
І це неждане поривання до Бога, який співчуває людині усім серцем своїм, але не спроможний захистити її од сил сліпих і жорстоких, раптом освітило, зігріло душу Кузьми любов'ю та жалістю. Він сам гаразд не знав, що діється з ним. Але щось мінилося в душі, уже укотре за не таке ще й довге буття його на білому світі: "Так, листя, листя землі — ось що такеє люди! Короткочасний вік їхній, і обчухрує невидимий та нечутний вітер сеє листя з дерева життя безперестанку, і опадає воно, угноюючи пласти часу. А кожна ж душа, як і лице людське, од душі іншої людини чимось та одмінна, кожна душа людська неповторна у високості й ницості своїй. Мусить бути якийсь смисл у всій цій світовій веремії, не може не бути смислу…" І сльози котилися з очей його, і падали на землю, як дощ весняний — для життя нового. І склав Кузьма, син Семирозума, бруси на воза та рушив додому, на хутір, гукнувши пса, і побіг за ним пес діда Гордія довірливо, як за господарем своїм.
І вирубав Кузьма чагарі вузькою пасмугою, аби підвода пройшла, по схилу Крукової гори, од підніжжя до шпиля. А як рубав він чагарища на Круковій горі, люди сільські гляділи і дивувалися: "Куди-бо се ти, Кузьмо Несторовичу, дорогу прорубуєш?" І відповідали ті, хто і в лихоліття не розучився жартувать: "Се ж бо Кузьма Терпило на небо дорогу стеле, щоб до самого Бога ходить і гомоніти з ним, як батько його покійний".
І розчистив Кузьма шпиль од дерези непролазної, і побачив він, що в давні часи уже стояв вітряк на горі Круковій, на підмурівку з кругляків кам'яних, геть у землю врослих. А як копнув він лопатою, попіл перетлілий вигорнув. У попелі — двоє жорен стемнілих: поверхник і спідник, і веретенник залізний, кований, відкопав він у попелі, усе — як і в млинах теперішніх. А ніхто із старих людей не пам'ятав, щоб був млин на горі Круковій. Здавалося людям, що од початку світу вона — у кучмі з чагарів непролазних.
"Ні, не перві ми люди на землі, не перві, — думав Кузьма, радіючи готовому підмурівкові, хоч і намислив він будувать не стержневий вітрячок-козлівку, а шатрову, що їх ще голандками називають, з дашком, на колесі поворотнім. — Аби дав Бог, щоб — не останні…"
І шукав Кузьма каміння в підніжжі гори, понад Жолудівкою, що його вода з глинищ вимивала. Викочував їх на шпиль, підмурівок для млина нарощуючи. А як котив він кругляка великого на гору Крукову, дубовим гостроколом підвертаючи, вийшов із Страхолісся чоловік незнайомий, у старому френчі з військового сукна, покрою дивного, у таких же штанях, у черевиках високих, зашнурованих. А з-під френча розстебнутого визирала смугаста матроська тільняшка. Зійшов незнайомець з дороги, що на хутір вела, і далі — в Пакуль, через вигон, зійшов він з дороги, по схилу до Кузьми піднявся: "Дививсь я ще од лісу і очам своїм не вірив — що це-бо за людина, яка не розкидає каміння, як усі тепер, а на гору камінь котить?" — "Замість очима лупати, луччей поможи котить, а як закотимо на шпиль, там і поймеш!" — сердито відказав притомлений Кузьма. Закинув торбу за плечі приходець, і покотили вони камінь удвох, і котили без спочину, один перед одним у силі змагаючись, поки й не ліг камінь на місце, Терпилом для нього визначене.
"Се буде підмурівок для вітряка-голандки, шестикрилого", — мовив Кузьма, люльку розпалюючи. "Дивак ти, чоловіче, — посміхнувся незнайомець. — Скільки земель пройшов-проїхав, усі тольки руйнують, палять, що раніше збудували, і убивають одне одного. І повірив я, що тепер час — руйнувать. А ти — муруєш". — "На диваках світ тримається, се моя матка так завжди гомонить. Не годиться сьогодні жить, як усі, бо самі попелища по собі залишимо і нас — не стане". — "А хіба, братішка, того не знаєш, що нову жисть луччей на попелищі будувать? Ніщо за ноги не чіпляється, будуй, як душі заманеться. Щоб ти знав, попелища — то найкраща мінералка для майбутнього… — І глянув приходець на село Пакуль із гори Крукової (а село унизу було — наче море зелене, лише церква на горі та панський дім бовваніли між хвиль зелених), і зітхнув болісно: — Коли б ти, Кузьмо Несторовичу, знав, як довго і тяжко ішов я сюди! Бачу, ти не впізнав мене, а ми ж — трохи не одногодки, колись на лузі з одного казана куліш черпали. Не дивись так пильно, однаково не здогадаєшся, добряче мене жисть пожувала. Никифор я, син Гордія Калші, Осначком прозваного…"
Усе в душі Кузьми перевернулося від тих слів, і подумав він із сумом великим: "Ось людина, яка попелища на землю нашу накликає, а ще ж не знає того, не відає, що самій дальшу жисть свою на страшнім попелищі доведеться будувать". І мовив він обережно: "Бач, як на віку складається: живий ти і дужий, а в Пакулі давно тебе похоронили…" — "Не знав я цього, але — здогадувався, — кивнув Калша. — Мабуть, довго тепер житиму. Троє нас із усього екіпажу до англійських берегів допливло. Двоє там і зосталися, спокійніших часів піджидаючи, а я — через які лише світи і фронти додому не брів! Революція, дітки, жонка, батьки старі — усе гужом тягло мене через Європу на гору цю, над Пакулем. Як там вони поживають? Чи живе-здорове кодло моє?" — "Врем'я таке, Никифоре, що сьогодні тобі сонечко блисне — уже радієш…" — Кожне слово Кузьми у муках болісних народжувалося. "Ну, будь здоровий, Сизифе пакульський… — не став його слухати Никифор. — А Сизиф — це був такий чоловік із бідняків, уже не помню в якому краю, грамотніші товариші мені розказували. Втім, у всіх краях — біднякові не солодко, І так воно буде, поки світова революція не переможе. Так Сизиф той за наказом пана каменя на високу гору викочував, а пан униз його скидав, щоб рабові роботи ніколи не переробить. Доки у Сизифа прокинулася класова злість і повстав він супроти пана. Ось і нині такий час, революційний! Не поспішай будувать, чоловіче. Скоро ми німця з нашої землі турнемо і такий класовий вогонь роздмухаємо, що й каміння горітиме, не те що млин…"
І ступив він широко, щоб до села, дорогою, яку Кузьма в чагарях прорубав, прямувать. Боліла душа Кузьми болем великим, і не знав він, як йому вчинити, аби хоч трохи полегшити страшну ношу, яка ось-ось впаде на душу цієї людини. І мовив він голосом печальним: "Не спіши, Никифоре Гордійовичу, вислухай вістку тяжку. Мо', воно легшей тобі буде, як я туточки, на горі тобі скажу, аніж люди в селі почнуть наввипередки твою рану криваву сіллю слів співчутливих посипать. Не поспішай, чоловіче, нема тобі куди поспішать, ніхто тебе уже не жде. Нема нікого твоїх на сім світі, ні дєток, ні жонки, ні батька з маткою, Усіх в одну ніч кручею, що зсунулася, навік привалило, високу могилу насипавши. І я вже хреста на тій могилі поставив, гончака ж бо у батька твого, ще живий був, на розбір купив…"
(Продовження на наступній сторінці)