Матка піде було, півпуда борошна купить чи на яку лахманину виміняє, лепйошки пече і в березі Невклі, коло причалу продає. А там щодня базарчик був, бо пароплави і баржі причалювали, і зі степу люду наїжджало, і робітники цегельні грошики свої на причалі проїдали та пропивали. Се якось почалапала у неділю на причал, а міліція базарчик па причалі оточила, мринська, і усе чисто забрала. Мати повернулася додому, плаче гіркими слізьми: се нас, каже, неділя покарала, що забрали у мене усенне. А ми ранєй у неділю до базару не ходили, Бога боялися, а се матці прийшлося, бо горе примусило. Стягайся ми ще на півпуда борошна, напекла матка хлібців і в четвер ранесенько, ще й не розвиднювалося, погалайдала на базарчик той. Та не селом погалайдала, а щоб скоріше — через Муравщину. А там дорога низом та низом і верболоззя над дорогою, далєй очерети і болота. Дак йон, бандюга, перестріває матку нашу коло болота, з кущів та очеретів виходить і забирає у неї хлібці тії. "Залиш дєтві моїй хоч кусничок!.." — матка просила. А йон до неї звіром: "Як хочеш іще свою дєтву побачити, то ходи, молодице, бо осьдечки ножем пірну, дак уже нікуди не підеш, а п'явок болотних кровицею своєю годуватимеш". Злющий бандюга, бо добріший усього б не одібрав, подумав би: хоч хлібеня для дєтви її залишу, бо вернеться вона, плачучи, додому, а дітки їсти попросять. А йон усе чисто одібрав. Дак матка наша повернулася із планами великими додому та й каже до нас: "А тепер уже — усе. Що хочете, теє і робіть". Сестра моя утішає матір: "Як-небудь переживемо лихо. Уже скоро весна, а там — літечко і жнива…" І ревуть обоє. А я вийшла у двір, дивлюся на церкву пакульську на горі, що хоч і без хреста, а крила-бані над селом розпростерла, і молюся до Нестора Семирозума, що у пам'яті моїй золотою свічкою-обітницею у небесах сяє, горе людськеє на білому оболоці записуючи: "Поможи нам, Божий Книжнику, замов словечко перед Господом, до якого ти вхожий, за нас, бідних, нещасних". А Нестор Семирозум і галакає до мене з неба, а мо' — із душі моєї розтерзаної: "Не владний я, людиночко, над виром житейським, а поставлений літа і дні людські записувати для Бога, і тольки. Але ще багато паперу не списаного у Книзі твоїй, ще довго тобі судилося слізьми і кровицею до неї вписувати, добро на землі множачи". Аж і правда його — дожили ми якось до жнив. Рвали листя з липи, квіт акацій, намнемо того листя та квіту, та назбираємо у полях картопельки, що вона за зиму перемерзла, а крохмаль у ній ще є, та змішаємо того листя, квіту і крохмалю, та напечемо лепйошок. А вони ж такі, наче коров'ячі кізяки, а мусиш їсти, бо їсти хочеться. Дак ми тії лепйошки їмо і лихо нас їсть.
А як жнив діждалися, тади уже легшей нам стало.
А дядька нашого Лаверона, старшого братеника батькового, теж розкуркулили, дак йому усе сеє так надокучило, що йон пішов у ліс та й повісився. А в мого батька тольки один братеник і зостався, через вулицю йон проживав і Яковом звався. Дак роблять вони труну для дядька нашого Лаверона, Яків і гомонить до батька: "Іване, як були ми з Лавероном у Смоляжі, ліс заготовляли, дак до ворожа тамтешнього заходили, дак знаєш, що той ворож нам наворожив? А наворожив той ворож, що ми з Лавероном у одному годі помремо. Дак Лаверон повісився і мені, полупається, час помирати. Осе ми сей гроб для нашого братеника Лаверона робимо, а скоро ти для мене гроба робитимеш". А мій батько і одвічає Якову: "Що се ти такеє надумав дурне, я — старший од тебе, се ти для мене дошки тесатимеш". — "Ні, твердить своє Яків, ворож правду мені ворожив, що я в однім годі із Лавероном помру". Се було навесні якось. А тут діждалися жнив, Яків поїхав у поле вікомішанку гребти, і переворот кишок йому зробився. Дак йон казав, се вже коли після операції додому привезли: "У мене кишки перевернулися, як ото я у кабана вибираю кишки, так Бог мені поробив, як я кабанові роблю". І третього дня йон помер. Дак навесні похоронили Лаверона, а в жнива похоронили Якова. А мій батько зостався, і прожив йон, мо', дев'яносто шість годів. Уже й очі не бачили, осліпли, а йон усе жив та жив. Дак сестра Марія з ним возилася, покуль я по світах далеких етапно мандрувала. Як на роботу іде чи ще там куди їй треба, просить: "Тату, не злазьте з печі, лежіть, я повернуся додому та вам їстоньки зготую". А батько не послухається, злізе з печі, а на піч не зуміє вилізти. Бо лізе на двері хатні, а думає, що то — піч. Хто зайде, запитує: "Що-бо ви, діду, робите?!" А йон: "Осе Марія нагострила литки на роздобитки, а мені на піч треба лізти, хоч нагріюся на печі…" — "Та ви ж, діду, на двері деретеся!" — "Та що ти мені голову морочиш, я лізу на піч — нагрітися!.." То сестра моя Марія з ним намучилася, мо', годів із десять із ним, сліпим, возилася, а тади вже йон Богові душу поніс, на небеса.
А я се ж, молодайкою ще бувши, перед війною у колгоспі робила, куди дітися. На льону робила, то смикали, то молотили, то по луках муравських вистелили, скрозь робила, куди пошлють. Сестра Марія ще ранєй заміж було вийшла, а я зосталася з батьками, то на мене чомусь двір переписали, будеш головою двору, і — мовчок. Тади так було: начальники сільські слухалися тих, що над ними сидять, а ми — начальників сільських, галіфетчиками ще їх називали. А тади ж як почали накладати тії податки, накладали-накладали, один, другий рік заплатила, а на третій, бачу, уже нема з чого оплатитися. Я і кажу галіфетчикам уже цим: "Не буду платити!" Ну, дак вони давай мене до суду. А тамочки уже усе пригадали — і розкуркулення наше, і Бога мого, і норов мій самостійний. І дають мені три годики в'язні. Виходить так, що треба мені, молодайці, іти у тую тюрму. Так на долі моїй написано. Дак я батькам усього наготувала, поки настав той день. Пішла до лісу, упросила лісничого, а саме Страхолісся розчищали: "Наділіть мені, дядьку, ділянку, на розчистку, щоб я старим своїм якоїсь дровеняти для печі їхньої залишила". Бачить лісничий, що я від нього не відстану, не одчепитися йому од мене, дав мені ділянку. А я дрібне таке було, нема на що глянуть, який із неї, думає лісничий, лісоруб. "Подивлюся до вечора, що ти зумієш зробить, а тади будемо бачить". Се так лісничий. Дак я усі сили вкладала, щоб догодити лісничому, щоб у мене не хужей було, як той мужик робить. Приходжу додому і кажу батькові і матері: "Ходімте завтра гуртом у той ліс". Пішли ми раненько у Страхолісся. А батько уже старий, рубав-рубав тії дрова та й похилився на кущ, упав. Приходить матка і голосить: "Батькові у очах потемніло, та й поклонився лісові…" Я одвернулася, сльози мені градом котяться. "А чим, — думаю, — я вам поможу, як мене тюрма жде не діждеться?" А батько було, коли вип'є, скаржиться: "Через Бога твого, що ти про нього усім торочиш, та через норов твій задерикуватий і мені од властей немає спокою". А я і одвічаю батькові: "Ну, то вона, Федора, довго вам не надокучить…" Аж так воно і получилося. Уже як була я на роботах тюремних, батько і пише мені: "Відколи нема тебе, Федоро, то чотири стіни у хаті, нема до кого і загомоніти…"
А якось, се я ще домувала, приїздить до нас на Муравицю прольоткою галіфетчик із району і про мене у матки запитує. Вийшла я на вулицю. А йон мене по лужкові повів, повів, щоб ніхто нашої гомонки не чув, і каже: "Я одтуль і одтуль". А одкуль — я уже забула, та не вельми і дослухалася. "Я одтуль і одтуль і знаю, що ви па три роки засуджені, але ми вас помилуємо і в тюрму не пошлемо, якщо ви свого Бога зречетеся, що ніби його бачили над церквою пакульською, як він, ваш Нестор Семирозум, записував, що на землі твориться, наче шпійон японський чи фашистський. Такого буть не могло, щоб людина в повітрі стояла, як свічка, ані до чого не прив'язана, і взагалі, у повітрі тільки наші аероплани літають і радіохвилі простір пронизують, більш нічого нема, і для Бога місця не залишилося. Але розказни ваші наших людей дезорієнтують у плані боротьби з релігійним дурманом і забобони у голови їхні сіють, наче блохи…" Я його мовчки вислухала, повернулася і пішли геть. Так мені збридило. А йон гукає навздогінці: "То що ви рішаєте?!" "А що я, — кажу, — можу рішать, як Пес гора Семирозума я на власні очі над церквою пакульською бачила і навіки сеє у душі моїй. Усі ваші діла погані Нестор Семирозум на оболоці червоними чорнилами записує, і сеє запише, що ви мене хотіли брехухою зробити, і колися за усе сеє доведеться вам одвічать, як не перед людьми, то перед Богом". Дак ним аж затіпало, галіфетчнком тим: "Не пужаії! Більшовики нікого не пужаються!" А в самого від страху аж голос переривається. Але я пішла ие озираючись: хай буде як буде. Аж через якийсь деньок ще один підкочується. Дільничний наш, міліціонер, Семен Рудько, з війни йон потім не вернувся: "Я так зроблю, Федоро. що не підеш ти у тюрму, якщо зійдешся зо мною…" А йон скольки, пам'ятаю, і жив, усе на Бога лютився, в одній зграї із Нестірком Волохачем, Бомбою, Цмокалом, і в чортів переодягалися та навколо батюшки витанцьовували, і свягі книги палили, і рубали ікони, і дзвони та хрести із церкви скидали. Дак на чорта ти мені такий, думаю, здався! Лучче, думаю, у тюрму піду, аніж у сімейну жисть із псом безбожним. І одвернулася од нього.
(Продовження на наступній сторінці)