Дак що яно того дня робилося в Пакулі, що робилося, скольки годків спливло, а згадувагь страшко. Наче війна тая, що громадянською тепер у книгах називають, знову повернулася. Бо хлопці вже сії, що розбоєм промишляли, здогадувалися: військовики їх не помилують, голову комнезаму застрелили, не кого-небудь, хоч який із Микитки голова, болєй пив, по дівках лазив та язиком ляпав, анєй діло робив, але тади було із сим строго. Не те що теперечки, серед вулиці убивають, і ніби так і треба, нікому нічого. Здогадувалися хлопці і дьору давать готувалися. Але ж не так легко одразу і дьору дать, бо людина, як пес, до хазяйства і сім'ї приланцюжена, хай він злодіяка і крадій. І куди тікать, тади вже почали на кожного бирку вішать, і міліція була як міліція, не так, як нині, давно куплена і перекуплена мордоворотами. А я, хлапак ще, посильним при властях уже сих робив. Дак командир посадив мене позад себе на коня, і я з ним скакав і показував, де хто проживає, з тих, кого Катерина Дахновець назвала. А хлопці дьору збиралися давать, але не думали, що так скоренько їхнє злодійство властям одкриється. Дак Іван Колумбетів ще тинок навколо садка доплітав, кожна людяка про живеє думає, докуль жива, так воно у світі влаштовано, інак і світу давно б не існувало. А тади побачив йон, що кінні військовики до дворища через вигон скачуть, покинув тинок городити, обріз із стріхи дістав і — навтьоки, через сад, а за садом — поле. Але жито ще було такеє, що тольки заєць у ньому сховається, не людина. Правда, у полі виярок глибокий починався, до Чортового болота йон скочувався, і Колумбет надію мав — тамочки його уже не знайдуть. Але ще із саду свого став одстрілюватися, гахкав з обрізу так, що у вухах лящало, я уже з коня зісковзнув і за тином лежав, командир так наказав. Дак його за садом, у житі молодому і встрелили, до виярку не встиг добігти. Добігти не добіг, але дотягай і там, у виярку, прикопали, мов скотину здохлу, без суда і слідства. Се познєй уже суд придумали, хоч і скорий. Коли б не був той суд таким скорим, мо' б, не погинуло стольки люду у роках пізніших, пам'ятних. Мо', хто із тих, загиблих безневинно, і вправду ціпив зуби на сюю вже власть, а болєй таких було, що й служили новим властям як могли, а до ями одної потрапили або їх у гості до білих ведмедів одтарабанили у товарняках, одтуль уже мало хто повертався.
Тади поскакали до Аніона Туренка, усю хату і комору перерили, і в скриню заглядали, і куди хоч — а нема його ніде. Дак вони попужали сестру Антонову, і тая призналася: "Калі б йон не у тої підстелюхи, у Отанашки, підночовував тамочки, та й днює, щоб постіль її після Микитки Ступи не вихолодала…" Примчали військовики до Отанашкової хати, а там усе на засувах ізсередини і вікна занавішені серед дня. Військові прикладами вікно вибили — і в хату, Антон, як був у спіднях, по драбині — на горище, мов кіт, і давай одстрелюватися, із нагана. Відтак стріху продер, щоб тікать, тут його кулями і стріли. Дак сього у попівських лозах, над річкою Студницею пригребли. А Семен Погиба — той учув стрілянину в селі і пойняв, що до чого. За стрілячку свою, на коня — та в луги Страхоліські. Але уже йон на оці у військовиків був, у лугах його наздогнали, хоч відстрілювався і одного із військових у плече ранив, тамочки саблями порубали на шмаття і прикопали в очеретах. А ще четверо, кого Катерина назвала, сії не тікали і за обрізи та нагани не хапалися, бо ж не вони у Микиту Ступу стріляли, а тії вже, перві. Сим не було чого так уже боятися, хоч шкоду в селі вони теж робили велику, промишляли ночами за чужим добром, але рук ще не закривавили. Дак яни дали себе пов'язать і їх, пов'язаних, побитих, у Мрин потарабанили. Чи хто з них познєй у село вернувся, уже і не згадаю, стольки годків проминуло, стольки усього було, поганого, а хорошого — мало. А сих трьох, постріляних, порубаних, командир військовиків заборонив із землі викопувать. Але як од'їхав загін, родаки тіла їхні таки викопали, у труни поклали і до церкви підвезли. Але сказав Нестірко, онук Нестора, Семирозумом прозваного, се вже йон підкомандував у Пакулі: "Передайте батюшці: якщо хоче, аби і його до стінки поставили, хай відспівує бандитів, ворогів трудового народу і влади радянської". Дак отець Олександр, а се ще йон правив, і до церкви не пустив, і коло церкви не одспівував. Так, без відправи християнської, на кладовище їх одвезли і закопали. І не стало в селі Пакулі на якийсь час ані бійок, ані крадіжок та стрілянин. Інші біди прийшли, але усього не розкажеш, і жисті не хопить усе розказать, що нам довелося переживать…
Або ж тую ящірку візьміть, приміром. Рептилія, як називав їхню породу учитель шкільний, картинки научні нам показуючи. Та я і без учителевих картинок надивився на них у дєтстві. худобу пасучи, і досюль охочий спостерігать, де яка на горбочку на сонечку пригріється. Дак зимами ящірки сплять, у нірках своїх, а прокидаються, коли завесніє. Ящірка на світ з-під землі вигулькнула — знай, уже на тепло повернуло. Калі б і людяка так могла, було б для нас добренно сеє. Спали б ми безпробудно по хатах своїх, як по норах, покуль студорга надворі, покуль хвищі хвищуть над стріхами, і менєй би єсті треба, а менєй есті — менєй злодійств усіляких, що людяки творять заради шлунка свого, і тольки. Або якщо війни, революції, чи голодухи, чи якісь там клімати в череді людській, нескосирні до жисті доброї, — голову під подушку і дрімай, хоч десяток годків, покуль усе сеє перекотиться, переколотиться. Але не дано людяці надовго засинать. Ящірці якійсь, із палець завбільшки, дано, а нам, сотвореним нібито за подобою Божою, не дано, ось і вся справедливість богів, про яку так попи розпинаються. А якщо не дано, то мусимо до усіляких кліматів у природі і обчестві приноровлюваться, аби вижити і жить, хай не солодко, то хоч ситно. У родителя мого не було сього приноровлення, і пішов йон із жисті добровільно, не зумівши шкіру помінять, як звичайнісінький вужака сеє робить. Бо одне діло — зубами клацать, родитель сеє умів, тут великого розуму не треба, друге діло перефарбовуватися, перелицьовуватися на той лад, якого зміни у жисті вимагають.
Нікому досюль не признавався, але було так. Перед тим, як зі світу піти, руки на себе наклавши, покликав батько мене у садок: "Ходи, Якове, зі мною, поможеш кой-що…" А в нього, мабуть, уже й вірьовка намилена була, у кущах лежала. Як вийшли ми в садок, озирнувся йон навколо і каже: "Помочі мені не треба, уже мені ніщо не поможе. А послухай слова мого останнього, бо сильно мені нездоровиться, синку, видать, клімат комісарський не до шмиги мені, я до іншого клімату звик, а перезвикати — не умію, нутро не теє. А за тебе душа болить, бо ти — найболєй кровина моя. Миколай — той пригрівся коло комісарів, руки у кров людську умочив, і вже ніщо його од них не одірве. Дочка — се одрізана гілка, баба є баба. А тобі у сьому кублі, мною звитому, жить-поживать, щоб і далєй рід Дахновців у Пакулі не переводився. Жив я пововчи, се правда, зубами рвав, де тольки можна, але настає час не вовків, а ящірок і вужів, які під нову вдасть підмаскуватися зможуть. Вовки — яни були і будуть, але коло корита, на високих випасах, коло вождів. А на дні жисті — тут самі повзучі виживуть, хто зможе легко шкіру мінять, залежно од моменту, хто на чорне буде казать біле, а на біле — чорне. А казать доведеться, бо сії властителі і промовчать не дадуть, а захочуть, аби усі навколо них збрешені були, як і вони, тади їм спокійніше жируватиметься. Ти болєй новою владою шнурований, на молодість твою яна припала, та й норов у тебе трохи інший, анєй у мене, матчин норов болєй, бабський, а баба — яна до будь-якого мужика прикорениться, так і до влади. Живи лисачком, сильно не висовуйся, бо високе дерево буря першим ламає, але й топтатися по собі не дозволяй, дбай про себе і про дєтву свою, і болєй ні про кого, і виживеш. І житимеш довгенно. Жонку собі підшукай таку, як і ти, аби в одній упряжці увесь вік свій були, а не тягли в різні боки. Матрац мій, коли що зі мною, спали на городі і попіл прикопай. Йон мене довго на світі тримав. Прийду додому натомленнй, приляжу, а піді мною — катеринки та миколки похрускують, сон золотий навівають. Банкам я ніколи не довіряв. І правильно робив, як виявилося, складав у капшука, у матрац зашивав, але не теє складав, не теє зашивав. Тольки золото і вічне, а все інше — сон, який завтра забудеться, сніг торішній, який завтра розтане, водою збіжить. Ось тут, у кисеті, трохи п'ятірочок золотих, царських, бережи до кращих часів, а може — до гірших ще, бо чого-чого, а лихих часів хопить — і для тебе, і для дєтви твоєї…"
А як наклав батько мій, Оверко Дахновець, руки на себе, я золоті п'ятірочки у коробку з-під карамельок склав і замурував той скарб, той спадок батьківський у льохові, цеглиною заклавши. І став я заповіді родителя свого виконувать, сім разів на день шкіру міняючи, згідно з настановами із верхів, згідно з вказівками вождів пролетарських і лінією партійною. Одної заповіді його не виконав я — висунувся сількором, пакульським голосом влади комісарської зробився, і тепер ось тремчу, як листок осики на вітрі. Бо жисть крутий поворот робить, нові комісари із заходу залізною хмарою насуваються, і вже погримує, і вже їхню ходу чуть, ніхто і ніщо їх не спинить. А я у Пакулі — на видноті, ворогів багато нажив, і не усі вони уже на тому світі, і на сім світі трохи їх залишилося…
(Продовження на наступній сторінці)