Як підходили до станції, розвидніло, побільшало людей у місті. Одні пальцями на нас показували і зуби скалили: "Куркульське сміття з нашої хати викидають!.." Інші дивилися з хідників співчутливо, потайки сльози витираючи, бо тоді вже так строго зробилося, що і чесні люди як поніміли. Загнали нас у вагони, товарні, мо', по десяткові сімей на вагон, чи й більше, двері зачинили, загриміло, заскреготіло під нами, рушили. Зупинялися лише на великих станціях, води набрать. Якось що нас уже не дуже стерегли, але хто куди піде, мати своїх дітей не покине. Ну, і так везли нас. З кожним днем усе холодніше ставало, се уже Сибір назустріч морозом дихав. Тепер глянеш на карту і за голову вхопишся: невже це справді було з тобою, невже се тебе несло по світу, як пушинку?! Знаю, що Омськ, Томськ, Новосибірськ проїжджали, ще якісь великі вузлові станції, на яких ми подовгу чекали. А такі маленькі станції мені й не запам'яталися. Багато людей було, як мурашок, довгі ешелони, у товарняках — самі жінки і діти. Грудних діток багацько. І все нам казали: до чоловіків, до батьків веземо. Але уже ми не вірили, бо зовсім в інший бік нас тягли, в іншу сторону: де та Біломорка, де Архангельська земля, а де — Сибір і тайга несходима. Плакали ми і співали, таке вже нутро у люду нашого, без пісні і в горі не може, плакали і співали, і все печальніші пісні наші були. Самі ті пісні у головах людських складалися, позабувалися вони, лише два рядки і пам'ятаю: "Собирайтеся, переселенці, для вас безплатний кип'яток…" Про сеє все я не можу розказать, я не вельми письменна, не до грамоти усю мою жисть було, аби — вижити. Але час тоді для нас ніби зупинився, чи день, чи ніч, а у вагоні темінь і холод, І лише колеса по рейках стукотять, наче годинник на стіні, і кілометри шляху нашого хресного відлічують. Ніхто не запитував, котра година, а питали тільки, скільки ми проїхали і скільки ще їхатимемо. Відлік простору відлік часу замінив, так би я сказала, а хто грамотніший, поправить мене, коли що не вірно. Хто їхав через усю Росію, та ще посеред зими, та ще у безвість, як ми, тільки той знає, на власній шкурі відчув, що таке — страх. Тільки той пойме. Бо слова людські — безсилі, ще не придумали люди таких слів. Зіпнуся було на клунок чи на материні коліна, припаду до віконця заґратованого, а за ним — сніги і сніги, сніги і сніги, де-не-де халупка людська, чорна, наче гніздо вороняче, без окілля біленького, як у нас, в Україні, без садочка, без деревини і кущика. А як за Урал нас завезли і тайга почалася, непроглядна, ще страшкіше зробилося. Од самого слова того — тайга — душу і тіло морозило. А тут ще тиф почався. Сестра Любася, старшенька од мене на чотири годика, се їй дванадцятий пішов тоді, ще в Омську заболіла. То ми її там залишили, у бараці для тифозних, потім вона якось що нас догнала чи привезли її, уже не пам'ятаю. І ніжки їй, бідній, одняло, і мову, через той тиф, заново навчалася ходити і розмовлять. А вже як отаборилися ми на поселенні, Любку повторний тиф придавив.
Була зима люта, а нам сказали: залізниці далі нема, поїдете кіньми. А в Росії підводи маленькі, одноконки, а нас — троє, і ще сякі-такі клунки були. Матінці нашій уже не було де сісти, так вона за саньми ішла, по коліна в снігах, ішла і падала. А вона у нас на серце слаба була. Упала, так на неї підвода з валки наїхала. Сісти не було де, бо нас багато, а санки — одноконки маленькі, їхали ми цілий день, і за день не доїхали, казали, ніби триста верст од залізниці, точно не знаю. Вздовж дороги лісової — хатки порожні, проїдемо — знову, одна отак, друга. А деревушок ніде я не бачила. Зупинялися на ночівлю у тих хатках. Навіть не знаю, що ми їли, бо пайка нам ніхто не видавав.
А як приїхали на поселення, у бараки тії, в тайзі, то мати наша тифом захворіла. Тижнів зо два вона прохворіла, у тифозному бараці. Багато тамочки люду лежало. Пам'ятаю, що на третіх нарах лежала жінка молода, і дитя грудне коло неї. Жінка померла, а дитя лазить по ній, грудей шукає. Се у пам'яті моїй відклалося навік. Грудне дитятко, потім забрали теє дитятко, не знаю вже куди. Хоронили померлих без домовин, так клали. По три. по п'ять тіл в одну яму. Бо мерло тоді дуже багато, ліків не було ніяких. Лікарі були, з тих же переселенців, а ліків — жодних. Топили, правда, в бараках, тайга, дровець вистачало, самі жінки у ліс ходили, рубали. Було, видряпається, бідненька, із тифу, сяк-так теліпає ногами. Глядь — а вже мертва, під деревом лежить. Ходиш по лісу — мертвих як шишок соснових, їсти хочеться, наїлося якихось грибів чи ягід, розгрібши сніг, їсти душа просить. Багацько було мертвих у тому лісі, ой багацько! Нікому до них діла не було ніякого, знали, що мертві — не втечуть. Та й живим утікти відти не було як, та ще жінкам із дітьми.
Були такі сім'ї, що батьки до них приїздили, своє у таборах одбувши, то вони там поодстроювалися, і знову їх розкуркулювали. А наша матінка не дочекалася нашого батечки, не встиг він одбуть, як вона померла, од тифу. Спершу наша хрещена заболіла, пакульська жінка, уже й не пам'ятаю, як її звали, забулося. Лежала вона у тифозному бараці, і мати ходила її провідувать. Ми казали: "Мамо, не ходіть, бо ви теж заболієте". А вона нам: "Як се я не провідуватиму, то кума моя, не можна не провідувать" А тоді, як уже й мати злягла, жодні куми до неї не приходили, боялися переступить поріг тифозного бараку. Треба розчесать, а ми — не вміємо. Любася, старшенька, ще хворіла, а я мала і братеник мій малий. Матір на наших очах і померла. Вона уже до свідомості не приходила, а все про батька говорила і про меншеньку нашу, Оринку, що на бабиних руках залишилася, в Пакулі. Брат виміняє молочка, принесе: "Поїжте, мамо, попийте…" А вона марить, наче крізь сон: "Та луччей батькові дайте і Ориночку напоїть молочком… Хай Ориночка поп'є молочка…" Переживала вона за батька нашого і за дітей своїх болєй, аніж за себе. А де ми молоко брали, було у нас трохи барахла, що з собою привезли, то братик на молоко вимінював. Десь там деревенька була, у лісі. Далеченько десь, то він піде туди зранку, а під вечір — приносить. Скільки вже дадуть за тую хустку, по совісті, більше півлітра, знаю, не приносив. А я із самого ранку починаю житечко на вогнищі варить. А жита у нас трохи було. Баржа по річці Чулимі, так звалася тая річка, на береги якої нас завезли, баржа по річці пливла і зупинилася в березі. Нас понабігало до тої баржі! Спершу не підпускали і близько. А потім дізналися, хто ми. змилостивились, дозволили у пелени понабирать. Житечко я теє зварю, молоко скип'ячу, як принесе братик, і несемо матері та сестрі Любі. А се уже й Любка злягла, із повторним тифом. У тифозному бараці вони лежали, обоє. Матінка наша уже й не пила, а сестра лучченько почувалася. Сестра старша од мене на чотири годи, брат — на два, а мені — аж сім годочків. Тепер таких діток ще за руку через вулицю переводять, а ми — у чужій чужині, у холоді, голоді, у тайзі засніженій, тільки вдуматися — жить не захочеш. Під березою ми матінку нашу поховали, могилу хтось із переселенців викопав. Без труни хоронили, у чому померла, я їй полотнянкою обличчя накрила, і тільки. А була вона з лиця, після смерті, чимось на Бога, що на іконі спаленій, схожа, наче лик його нерукотворний на обличчі матінки нашої, стражденної, відбився, висвітив усе найкраще, що в ній було. Я перехрестилася, і братик перехрестився, хоч ні в що і ні в кого після пережиттів страшних ми уже не вірили. Не пам'ятаю, щоб і хреста ставили над могилою, не було кому хреста змайструвать. Земля тайожна та небо сибірське, хмуре, над могилою за хреста матінці нашій і досі.
Нас до дитячого будинку забрали. До дитячого будинку нас забрали, але скоро і я з тифом злягла. І в барак, де наша матінка померла, потрапила. Якось що недалечке той дитячий будинок був, бо сестра з братом мене провідували. Але я не дуже сильно боліла, а братик і зовсім не хворів, хоч тиф — заразний. Дитячий будинок над річкою Чулимою стояв, великий такий дім, якогось пана, се вже пізніше ми біля того дому сарай збудували, кузню. Там уже нам варили і по осьмушці хлібця щодня видавали. А дітки все одно сильно мерли, виснажені, хворі, багато діток померло. Уранці прокидаємося, а вже багато мертвих. Бо ж ні догляду ніякого, ні ліків. Чий організм дужчий, той виживав. А стільки пережить. Се тепер багато їздять, а тоді хто куди їздив, се ж можна інфаркту од самого переїзду одержать. Самій жінці з трьома дітками світ за очі їхать, та ще ж двоє в селі залишалося, і чоловік у неволі. Материне сердечко не витримало, а ми, діти, — вижили. Се вже ми у цьому дитячому будинку і ділянки розробляли, щось там садили. Брат уже ложки робив, дерев'яні, кацапочки звалися, отакі кругленькі. Вистругували. Деревину для них по той бік річки заготовляли, човнами плавали. А ложки потім здавали. Черемху, ягоди у лісі рвали, і гриби які там.
(Продовження на наступній сторінці)