Бачив я тоє фотко, син Митрів привіз. Стоять вони коло ялини, за руки узявшись. Дак Митро наш — красивенний мужчина, йон і з годами, після усього, що пережив, такий був, а Ельса — дєвка як дєвка, наші не хужей. А так уже Митрові велося, що йон до неї серцем прилип. А як народився у Ельси синок, вона вже думала, що нема Ми гра живого на світі, і назвала сина Митром, на честь батька його, так у них там ведеться. А на хвамілії йон був материній, така хвамілія, що я і не вимовлю, язик ламається. Так що Митро наче з того світу того дня до нас об'явився, вилитий батько, тольки що по нашому ані словечка йон не кумекав, через перекладачку ми гомоніли. І хотів йон сильно на могилу до батька з'їздити. Я ж мовчав, що там тольки горбик насипано і хрест я поставив, а тіло батькове у торфовищі зотліло. Се вже Пакуля не було, се уже Зона Пакуль наш ковтнула. Дак сіли ми у домик його на колесах і покотили — через місі мринський. А голова пообіцяв надвечір машину свою у Мрин по мене прислать, я тади бухгалтерував у колгоспі. А машина у Митра, сина Митрового, така, що там і ліжко, і кухонька, і все що хочеш, я дивився на все теє і дивувався, як люди уміють жить. Дак по дорозі йон і розказував про матір свою, як вона довго Митра чекала, хоч вісточки од нього, хоч писемца. Але не було нічого, і в годі п'ятдесятому одружилася з чоловіком, який по господарству їй помагав, жисть є жисть. А померла яна од хвороби у тому ж годі. Ідо й Митро загинув, коли б не день у день, так я прикидав. Щось воно таки є над нами, чого ми не докумекуємо. До останнього дня свого Ельса Митра свого пам'ятала, помираючи, наказала синові навідать батькову могилу чи живого знайти, якщо він живий ще. А се уже кордони відкривалися, уже не було того, що ранєй було. Вона про Митра тольки й знала, як звать, та хвамілію і що у городі Мрині до війни йон навчався. А се уже як стало посольство шведське в Україні, синок її через посольство усе розузнав. Приїхали ми того дня у Пакуль наш осиротілий, без людяк, на гору Вишневу зійшли. Опустивсь йон на коліна коло хреста, в пам'ять про Митра Терпила мною поставленого, ще як Пакуль був, молився і землю цілував. І плакав, наче дитя малеє, се — правда. А тади дістав коробочку, на портсигар схожу, і земельку з неї по могилі розсипав. Се, через перекладачку мовить, шведська земля, із могили матері моєї. І нашої, пакульської, землі, з радіонуклідами чорнобильськими, у тую коробочку набрав. Ельса, матка його, заповіла так зробити, коли помирала. І йон усе тес сповнив. Був день хмарний, осінній уже. А як усе сеє йон зробив, наче хто розвів хмаровиння, сонечко виглянуло, осяяло шпиль гори Вишневої, усміхнулося лагідно та печально. Ні в що сеє я не вірю, бо учобу пройшов жисті колишньої, але — так було…
А після суду відправляють мене у найдальший табір, штрафний. У таборі — самі блатні, злодії та убивці. Кого на багато літ засуджено. Робота — у лісі, на повне виснаження. Поки ноги ще трохи носять, думаю, треба тікать, потім пізно буде. Обережно розпитую: за минулий рочок було п'ять втеч, усіх утікачів постріляли. А мені уже — один чорт, застрелять — то й луччей. Я уже стольки смертей набачився, що смерть для мене і дотепер реальніша за жисть. Бо що такеє — жисть? Спалах сірника на вітрі. Засвітилася вона — і погасла, наче й не було, тольки пітьма навколо ще густіша, непроглядніша. А в смерті ми — вічні. Почав я розмірковувать, як диму і одсюль дать. Зона не освітлюється. Улітку — білі ночі, усі інші місяці по кутках зони горять вогнища. Навколо табору — частокіл із височезних колод, метрів через три — ще один. Між ними бігають злющі вівчарки. Запасся я вірьовками і палицями, щоб драбинку зв'язать, чекаю випадку. В одну з останніх серпневих ночей найшла велика хмара, зробилося темно, полив дощака. Вогнищ ще не палили. Ну ось, думаю, він, випадок, або тепер, або уже ніколи. Підповз я до частоколу, зв'язав драбинку, накинув на палі, переліз. Пси у будках, така негідь. Перебрався і через другу стіну. Навколо табору — болота, містки з колод, аби караул міг пройти. Переповз через місток, приліг за пнем. Чую, голос із сторожової вежі: "Хто іде?!" Зміна караулу. Топають караульні по містку, із гвинтівками, зовсім близько од мене. Ворухнуся — стрілятимуть на звук, капець мені. Дощ рятує, ллє як із відра. Пройшли — повзу далєй. А далєй, за болотом, — річка. По ній ми сплавляли колоди. Вірьовки — зі мною. Спеленав я дві колоди, вчепився у них, і — неси мене, течія. Неси у далеч далеку, геть від тюремників моїх. Усеньку ніч я так плив, а як стало світать, підгріб до берега. Піднявся у гори, видерся на шпиль. Сходило сонце. Далеко внизу, по той бік ріки, — мій табір, коростявим лишаєм на тілі землі, серед лісів зелених. Я просив планиду свою гірку, уже не Бога, зневірився я у Богові, ніколи не повертати мене до тої страшної кошари. Луччей узяти жисть мою молоду. Невідомо ким і навіщо мені даровану. Хіба я просився у когось у сюю круговерть земну, у сюю муку? Де моя заява про сеє, у яких бомагах, у яких домах казенних неба чи землі? Нема такої заяви, ніде в світі і поза світом. Пливли над горами ключі диких птахів, у тепліші краї пливли. "Гусята, візьміть мене на крилята!" — гукав я, наче в казці, яку часто матір моя розказувала, як був я ще малий. Тольки ж казка є казка, а жисть є жисть. У різних світах вони, казка і жисть, ніде тії світи не перетинаються. Сеє я уже добре знав. І поплуганився, ранячи ноги об каміння, навздогін вервечкам пташиним…
Найважче було — добрести до перших селищ людських. Там уже — грядки коло хат, щось знайдеться пожелібать, осінь таки ж. Але до тих грядок — сотні верст тайги безлюдної. Ягоди, дика цибуля, сяка-така травиця — ось мої вітаміни і калорії впродовж мандрів через тайгу. Ще — кедрові горіхи. Якщо таланило знаходити їх під деревами, залишки од обідів птахів та білок. Видиратися на дерева, де шишок — повно, я уже не мав сили. Страшко і згадувать зараз те моє змагання із тайгою. Із солодким бажанням залягти де-небудь під кущами, заритися у суху траву, у мох, як смертельно поранений звір, і — здохнути. Але змушуєш себе звестися і, виплітаючи ногами бублики, брести, брести… Не думаючи уже ні про Ідо, навіть — про Ельсу, навіть — про волю. Бо і думка вимагає зусиль. А в тобі усе зосереджене на одному — одійти далі від табору. Де тебе уже не шукатимуть із вівчарками. Де ти можеш вирити із землі якусь картоплину і згризти хоч сирою. Біля перших селищ людських я справді трохи прийшов до тями, трохи підгодувався. Морозів ще не було, ще тільки заходжувалося на зиму. Далі мені стелився знайомий маршрут, по залізниці. Товарняки, що везли вугілля, котилися майже без зупинок, їм була зелена вулиця, з товарняками — і мені. Наблизившись до Пермі, біля якої минулого разу втрапив до рук мільтона, обійшов її лісами. І знову — поїзди. Одної ночі зупиняється товарняк на великій станції. Читаю: Москва, Курський вокзал. З Москви треба вибиратися якнайшвидше, тут мене загребуть. А куди? І вирішую я узяти курс на рідні місця. Від'їстися, відлежатися, скинути із себе табірне лахміття. А може, якщо поталанить, здобутися на якісь документики. Тут я уперше відчув, що утік із маленької клітку у просторішу, і тільки.
Метро уже не ходить. Брести через нічну Москву — мільтони запримітять. Перекантував ніч у якомусь під'їзді, неподалік вокзалу, дочекався шостої години. Нема п'яти копійок на метро, попросив у мужика, що поспішав на роботу. Не встиг розмінять, кажу, сотенної. Він зирнув на мене, посміхнувся, але п'ятак — дав. Доїхав я до Київського вокзалу. Виходжу на перон, стоїть поїзд Москва — Мінеральні Води, повно міліції. Ховаюся за газетним кіоском. Посадка закінчилася, усіх, хто без білетів, женуть із перону, мільтони стають на приступки вагонів, дають сигнал машиністу. Тільки-но поїзд рушив, я — стрілою — на тендер паровоза, у вугілля. І довіз мене поїзд до станції Навля. А тут уже і ліси наші, родні, і вітер болотом Замглай пахне. І побрів я лісами-лугами назустріч тому вітру пахучому…
(Продовження на наступній сторінці)