І я залишилася з батьком та матір'ю, але не знайшла у хаті їхній теплого кутка. Як нема мами удома, ніхто не дасть мені і поїсти. Батько було дає Олі хлібця, а мене — наче не бачить. Тольки дід Василь жалів мене і без гостинця ніколи не приходив. Але якось під зиму, уже вода коло берегів у Невклі зашерхла і сніг політував, поїхав дід Василь до млина, і там одрізало йому голову та ногу, і діда — закопали. І світ для мене зробився як не родний. Не було у світі душі живої, яка б на мої горесті дєтські зглянулася. Але захворіла я на малярію, поклали мене до лікарні сєльської, у самому Пакулі, де колися дім панський був, і там мені добрей було, аніж удома. Бо ніхто не дорікав мені шматком хліба, годували і по голівці гладили, і лікарі, і сестри. Бо знали про жисть мою домашню і жаліли. Як стало мені лучшенько, повернулася додому. А їсти нема чого, батько робити не хотів, мати чорною болєстю мучилася. Дак посилали мене, аби я ходила по селу і просила, хто що дасть. Була зима холодна, а взувачки — ніякої, ніжки обмотала ганчірками і так ходила снігами глибокими. І казали мені жінки у хатах пакульських: "їж, дитино". — "Не хочу їсти, а дайте із собою, — просила я. — Бо удома у нас нема чого їсти, а батько запитає, чого се ти нічого не принесла, сама у людей наїлася, сидиш і воду п'єш…" І так було усю зимоньку. А навесні мене знову ухопила малярія. Се було уже в годі коли б не тридцять другому. У лікарні сельській я пролежала місяців зо два. Стало мені кращенько, стала я ходити. Дак поставили мені ліжечко у саду, під деревом. Я заснула, серед дня, діти ж надумали мене злякать, упіймали жабу і поклали на груди. Я прокинулася, ухопила жабу руками і зі страху кричала що було сил. Лікарі і сестри збіглися, запитують, що зі мною, а я уся тремчу, як листок на вітрі. Але опісля того випадку малярія назавжди залишила мене, і я повернулася додому.
Тридцять третій год був голоднющий. Люди пакульські гасли, як каганчики, і не було кому закопувать їх, тіла звозили до великої ями у глинищі, коло цегельні. Як везли дохлу кобилу повз наш двір, на скотомогильник, голодні люди слідом брели, а далєй викопали її і на шматки рвали, як звірі. І я слідом, на скотомогильник, пленталася, трохи не затоптали мене, і кісточки не попало. І гомонить батько уночі мамі нашій, а я не спала, бо сильно голодна була, йон же думав, що я — сплю: "Давай-но, жонка, Таню і Надю заморимо, залишимо саму Олю, і хопить із нас дєток. Таня — болєзна вельми, однак із неї толку не буде, а Надя — маленька ще. Тади виживемо, і я тебе любить буду, і ні до кого із баб болєй не піду…" І матір наша погодилася, аби чоловіка не втратити. А мо', яна од болесті своєї чорної такою безсердечною зробилася. Так я собі думаю, аби її зрозуміти і виправдать хоч трохи. Надя до ясел ходила. Мама пішла і каже в яслах: "Я хочу узяти свою Надю додому, будемо забирать її порцію, бо яна у мене слабенька, щоб кожного дня ходить". Батько з матір'ю тади трохи робили в колгоспі, там супчиком, із спільного казана, підгодовували, і їм повірили. Дак мама принесе із ясел порцію Наді, і вони з батьком та Олею їдять, а мене і Надю виженуть у двір. Надя плаче під вікном: "Мамунька, се ж ти для мене із ясел їстоньки принесла". Але родителів наших не діставали дитячі сльози, ще батько вийде з хати і ременя дасть. Було, наварять каші, самі їдять, а Надя плаче, смиче матір за спідницю: "Мамо, їсти хочу!" Дак матка сама поїсть, наллє у свою миску води сирої і дає дочці манюнькій, аби вона помиї хлебтала. Якось батько з матір'ю були на роботі, я влізла у вікно і зачерпнула у пригорщі борошна. Тут повернулися з поля батько і матір, Оля розказала їм, що я — борошно брала. Дак вони били мене і Надю, а на ніч замкнули у хліві. Уранці голодна Надя подибала у бік ясел. Але батько побачив і, загрожуючи мені та Олі палицею, наказав привести її до двору. Наздогнали ми сестричку нашу маленьку, Оля узяла за праву ручку, я — за ліву і притягай назад у двір. Ніжки у Наді геть подряпані були і кривавіли. Глянула я на ніжки її, заплакала гірко і кажу: "Де той Бог, що не бачить сього і не чує?" Налила я иодички у ночви і хотіла змити кров із Надиних ніжок, а нона плаче: "Таню, мені — боляче, не чіпай моїх ніжок, а дай мені напитися". Я подала Наді води, і вона напилася. Мати занесла її до хати і вклала на полу. Вона лежала на голих дошках і просила мене прийти до неї. Я прийшла і сиділа коло Наді. Увечері мати наварила затирахи і вони їли, з батьком та Олею, а нас батько загнав під піч. Надя уже нічого не хотіла і не просила, яна майже мертвенька була, оченята її уже були мертві. А як лягли батько з матір'ю спати, я вилізла з-під печі, узяла у жменю затирахи із горщика. Але батько у темряві зачув, підхопився з полу і бив мене по руках, аж кров на пальцях затепліла. Я забилася знову під піч, лизала пальці, кров була солена, як сльози. Надя припала до мене і затихла. І цієї ночі вона померла, відмучилася, бідна. І досюль, хоч уже багато годків спливло, здається мені, що вона ходить ночами по хаті і їстоньки просить. Так яно у голову мою залізло. Переслідує мене видіння сеє, тольки очі заплющу.
Уранні батько погойдався на могилки копать нашій Наді яму. А мати загорнула тільце Надине у хустку і почала приголошувать: "Ой донечко, донечко, нащо ж ти пішла од нас?!.." Я слухала-слухала та й кажу: "Дак ви ж, мамо, самі її на той світ відправили…" Тади яна прив'язала мене у хліві темному, до сундука старого, ще й руки назад завернула. Мені сильно боліло, і я плакала. Так вона робила, бо так їй батько наказав. Сама ж пішла з дому. Коли се приходить наша тітка Оксана і запитує в Олі, де наша матір. А Оля відповідає: "Мама пішла на могилки, за лікарню". — "Чого яна туди пішла?" — "Бо Надя померла і яни з батьком закопають її у землю". — "Коли Надя померла?" — "Сьої ночі". А я сеє усе чую з хліва, бо вони у дворі балакали, хочу гукнуть до тітки Оксани, а вже голосу нема, шиплю тольки, як гадючка. Тут тітка далєй питає: "А де ж ваша Таня?" — "Таню мама прив'язала у хліві, до сундука. Бо Таня такая противна, де що знайде, хапає і їсть". — "А може, ви їсти їй не даєте?" — "Ми і Наді їсти не давали, — каже Оля. — Вона й померла…" Дак тітка Оксана знайшла мене у хліві, одв'язала від сундука і повела до голови колгоспу. А тади головував у нас на Горі Андрій Кривий. Вислухав йон тітку Оксану і каже: "Будеш, дитино, у яслах колгоспних жить і няням помагать за малими дивитися". У яслах мене нагодували, і я там зосталася. Батько з матір'ю закопали Надю, вертаються з могилок, а мене у хліві нема. "Де Таня?" — запитують в Олі. Та розказала. Дак батько прийшов у ясла і хотів мене забрать. Але Андрій Кривий вийшов із контори і насварився на нього: "Ти, Чорний, дєток своїх голодом мориш, аби скоріше на могилки однести і закопать, де совість твоя людяцька, іди одсюль!" І батько пішов ні з чим.
У яслах мені було добре, няні жаліли і давали їсти. Але до батька з матір'ю мене таки тягло, дитя є дитя. Одного дня подибала я додому. Се уже було під осінь. Вулицею бігла колгоспна свиня і вкусила мене за руку. Переступаю поріг — мати пече хліб у печі. Рука мені так боліла, що я місця не знаходила. Присіла коло печі, а гаряча заслонка упала і обпекла мені другу руку. Мене поклали до сільської лікарні. І се було для мене луччей, не було щастя, так нещастя помогло. Бо коли мати пекла хліб, а я сиділа ще на призьбі, з рукою покусаною, батько казав до матері, і я чула: "Дай, Тані гарячого хліба, щоб наїлася і померла…"
У годі тридцять четвертому у нас народився Івасик. Батько з матір'ю і його зі світу згубили, хоч уже й луччей нам жилося, люди вже не мерли од голоду, як ранєй. На личико Івася вони клали подушку, щоб йон задихнувся. А я подушку зніму, нажую хлібця, у марлю покладу, дам Івасику, і йон смокче. Гарненький був хлопчик, білявий. Тут мене знову поклали до лікарні, сильно ноги боліли, коліна попухли. Болєй місяця колодою у ліжку лежала. Стала виповзати на вулицю, бачу, мати несе повз лікарню у бік могилок ящик од посилки. "Що се ти, мамо, несеш?" — запитую. А вона мені відповідає: "Івасик наш помер". Тут я не стрималася, хоч ще слаба була: "Се ви з батьком його убили!" — "Що се ти, Таню, таке дурне мелеш! — матір до мене. — Івасик сам помер". — "Покажи". Вона ящик відкрила — Івасик геть синій, зігнутий. Мені й досі тяжко згадувать. Дуже тяжко такеє забути. Потім я дошкутильгала до свого ліжка, лягла і плачу. Аж заходить лікар наш, запитує: "Чого се ти, Таню, плачеш? Мо', тебе хто зобидив?" Я розказала. Дак йон батька мого перестрів на вулиці і сильно сварив. А з батька як із гуся вода: "Не вірте ви Тані, яна у нас — дурочка…"
І болєй я вже не пішла додому, а робила у сільській лікарні що могла, носила воду і помагала посуду мити. Там мене добре годували. Тольки, бувало, наллють мені супчику, а я — не їм. "Чого ти, Таню, не їси?" — повар запитує. "Понесу луччей додому, — відповідаю, — у нас є маленький хлопчик, мама дає йому цицьки, а там — нічого нема. Я мамі супчику однесу, яна поїсть, і з'явиться у неї молоко для маленького". А се уже у нас Петрусь народився. Повар похитає головою і каже: "Їж, дитино, я і для мами твоєї дам".
(Продовження на наступній сторінці)