А мешкала на околиці Мрина, на вулиці Піщаній, Феня Пінчучка. Вона із села Хмільниці до Мрина утекла, як стали до колгоспів заганять, туточки очоловічилася із таким, як сама, селюком, розкуркуленим, і обоє вони у Зеленгоспі працювали, як і ми з чоловіком. А як сяя уже власть починалася тольки, Феня на сцені Хмільницького колбуду у вбранні Матері Божої виступала, записавшись до безбожників. І кощунствувала вона як могла, з Божої Матері глумлячись. А чоловік її на тій же сцені з образу Христа глумився, лицедіячи, бо думав, що його, до безбожників записаного, місцева влада не зачепить. А виявилося, що душу свою і йон за ніщо дияволові продав. І ось у сні прийшла до Фені Божа Матір і мовила до неї так: "Піди, молодичко, до Палажки-Боголюбки пакульської, і я у неї говоритиму з тобою". А я — з Пакуля родом, і ще трохи ранєй од Фені на Кугутівці приліпилася. А Кугутівкою наш куток звуть, бо й досюль на ній півні пеють удосвіта, наче в селі, хоч давно уже городські ми. І прокинулася Феня од сну свого, перепужена страшенно. Бо досюль Феня була страшенною відступницею, усі свята божественні проклинала. Ідучи вулицею Піщаною, я завжди намагалася швидше проминути дворище її, одхрещувалася і відпльовувалася од нього, і ось вона стукає у двері дому мого і каже: "Матір Божа, з'явившись до мене у сні, послала мене до тебе, Палажко-Боголюбко, пообіцявши у господі твоїй зі мною розмовляти". Я спочатку не повірила Фені-відступниці, засумнівалася сильно. Ступила я у святий куток, до ікон, запитала у Господа, що це ще за випробування для мене. І одержала я відповідь від Господа через серце і розум свій: "Візьми, Палажко-Боголюбко, її із собою, до святої криниці Семирозумової візьми, до джерела вічного". А я пуддєвкою ще усе теє бачила, що комісари із святою криницею Семирозумовою у Пакулі виробляли, камінням її закидаючи, цементовим розчином заливаючи, а джерело цідилося, немов живе. Дак яни кручу підірвали, щоб на джерело теє зсунулася. Сеє усе у кінці городу Уляни Несторки відбувалося, що за самим Нестором Семирозумом колись була, і Нестор передав їй знаття своє, яке від Білого Бога, а не від Чорного, від Христа тобто, а не від лукавого. А мій батечко тамочки ж на Хуторі проживав, Мохначі ми, і я усе це бачила і чула. І ось після війни з-під кручі, поверженої комісарами на святе джерело, знову почала водичка потроху цідитися, і набігало її повно у копанку глибоку, а одтуль яна уже у річечку Жолудівку текла. І мало хто про сеє знав, а я ж знала, бо до тої криниці навідувалася, хоч і засипана вона, родаків своїх у Пакулі провідуючи, на Хуторі. А з начальників тамтешніх ніхто ні про що не здогадувався, бо уже б яни, мо', і атомну бомбу туди кинули, аби тольки криниці Семирозумової не стало. І ось підійшли ми із Фенею левадами до тої копанки, в яку з-під кручі, з джерела святого водичка цідилася, а була весна, і було так добренно навколо, і соловейки виспівували, і зозулі нам щедро років наврочували. І ось раптом з'явився на левадці, біля копанки зі святою водою дід із довгою, сивою бородою, і волосся у нього довге, біле, а очі сяють з-під густих білих брів, наче два сонця, і високого зросту йон, і в плечах широкий, наче з портрета Нестора Семирозума зійшов, яким його давні богомази малювали, а се він був. І каже до мене Нестор Семирозум: "А я, Палажко, на тебе чекав…" На простягненій долоні його лежали дрібні зелені яблучка, наче з дерева щойно упали. Він і каже: "Розділи-но зі мною трапезу". І ми з'їли тії яблучка, стоячи на леваді, біля копанки, і болєй ніде нікого не було. Феня усе теє бачила. Хотіла і вона підійти до Нестора Семирозума, але вітер підхопив її і наче одніс убік, метрів так за п'ять, до кіз людяцьких, що паслися на леваді, припнуті. Тоді Феня упала на коліна, дивилася у небо, рвала волосся на голові, плакала і вигукувала: "Прости мене, Господи, прости за все!" І раптом Нестора Семирозума не стало коло мене, наче й не було його або наче йон розтанув у сині небесній, сонцем позолоченій. А ми із Фенею підійшли до копанки і занурилися у неї тричі. І що бачу я? Феня наче досюль була така темнюшд, а се зробилася світла-світла. І якось що вскорі померли яни із чоловіком, в одну ніч, учаділи, піч натопивши, легкая смерть була їм послана, і я пойняла, що Бог їх простив, обох…
І ось наступив одна тисяча дев'ятсот п'ятдесят перший рік, 16 жовтня місяця. Моє серце напередодні каже до мене: "Завтра тебе заберуть. Книги святі та ікони сховай від нечестивців". Я так і зробила: книжки зашила у подушки, ікони склала до плетеної із лози валізи і затягла на горище, присипала соломою. І ось чоловік мій, а ще йон був живий і працював у Зеленгоспі, конюхом працював, повернувся з роботи. Повернувся йон із роботи, сів вечеряти, побачив голий куток хати і почав сваритися: "Негайно повісь ікони і Біблію поклади!" Я і відповідаю: "Уночі мене заберуть, "чорний ворон" ковтне мене". А чоловік не вірить, ще болєй сердиться: "Та кому ти, ненормальна, потрібна?!" "Так, я потрібна слугам лукавого, щоб познущатися з мене, схиляючи до зради Господа нашого", — відповідаю. Бо вже я готова була постраждати, розуміючи, що мій час настав. І ось уночі, уже десь під ранок, стукіт у двері, і вже під вікнами стоять, стережуть, щоб я не вистрибнула, а ніч місячна і я усе сеє бачу. Кажу до чоловіка: "Ось і прийшли по душу мою, а ти — не вірив". Він, правда, підвівся перший, відчинив двері. Зайшло троє зміїв молодих, у формі енкаведистській, ременяками переперезані, показали папір на мій арешт. Усе в квартирі перевернули, невідомо чого шукаючи. Смалили цигарки, дихали димом в обличчя мені, реготіли: "У цьому домі не можна палити, дім святий…" Подушки порізали, книги святі у подушках знайшли, кидали на підлогу, топталися по них хромовими чобітьми. А ікон — не знайшли, хоч і лазили на горище, Бог сховав ікони за пеленою для них непроглядною. Я їм і кажу, тим. що тютюн смердючий, ненависний Богові, палили і димом на мене дихали: "Нічого, смійтеся, смійтеся. Прийде час — і над вами посміються, і над вашими дітьми та онуками, усе вам воздається за гріхи ваші, за служіння дияволові, до сьомого коліна воздається!.." Ці слова мої гострі не сподобалися молодим зміям: "Не каркай, дурна бабо, бо ми тобі язика вкоротимо!.." Я ж далєй різала їм правду-матку: "Що сієте, те й пожнете, як не ви, ранєй здохнувши, то поріддя ваше жатиме!" Бо я їх уже не боялася. Господь звільнив душу мою від страху перед владою земною, грішною. І ще я до них казала: "Обережно, то — святі книги, не топчіться по них". А вони аж тупотіли чобітьми від злості: "Ми їх усі спалимо!" А я кидала їм у пещені, злі обличчя: "Настане час — і вас спалять на вогні Божому!" І ось ухопили мене за руки зміюки тії зелені і повели через двір темний у машину "воронок", що коло нашого двору стояла. А вже зоря ранкова зайнялася, і Божа Матір підбадьорююче усміхалася до мене з неба досвітнього…
Боже, Боже! Ось я перед тобою! Прийми мене, яка я є, Боже всемогутній і всесильний. Ти все бачив і усі мої помисли знаєш. Амінь, алілуя, амінь.
І посадили мене супостати до одиночної камери. Три дні сиділа я в одиночці. Але у перший же день з'явився переді мною Нестор Семирозум, посланець Божий, так йому випало служити на небі, наче в сільській управі, куди пошлють вищі сили. З'явився переді мною Нестор Семирозум, наче із стіни тюремної вийшов, і гомонить до мене: "Господь бачить страждання твої, Палажко-Боголюбко пакульська, в ім'я правди святої. Кожному воздається по ділах його земних, і ворогам твоїм — теж. Не довго їм зло чинити усупереч волі БОЖІЙ. А тим часом ти, праведнице, постуй, постуй…" А мені їжу приносили, проте я її і не торкалася. Лише хлібець узяла, і був він глевкий, як глина, хлібець той був. І я виліпила з того хліба гору Голгофу, і великий хрест на горі виліпила. Поставила я Голгофу із хрестом на стіл і молилася, кладучи земні поклони. А сторожа дивилася крізь вічко у дверях і сміялася. Тоді яни прив'язали до вікна камери колоду, колода щохвилинно била об раму, наче од великого вітру. Стукала колода тая наче по серцю моєму, по голові, кара страшка, хто такого не переживав, той не зрозумів страждань моїх, а слова — слова безсилі. Слава, слава! Слава і алілуя вічному Богу за його безмежну любов до роду людяцького, якому йон дарує силу усе витерпіти, пережити сеє ходіння по муках — пустелях, ущелинах і пагорбах духу. Поки людяка бреде між цих скель, ущелинами бреде, горами, навколо вивержуються вулкани нестримні, трусять землею землетруси, наступають повені. Ось який страшний шлях судилося пройти тим, хто шукає Бога. Але хто шукав Бога, той завжди Його знаходить. Шукала і я довгі роки і — знайшла. Христа я шукала і — знайшла. Посланця Божого Нестора Семирозума, що родом із Пакуля, що його голосом віщує в мені Дух, чекала я. і почула, і побачила вочевидь, наче з туману зітканого. І церкву судилося мені довго і тяжко шукать — і церкву я знайшла. І усе це знайдено було мною недалечке — у своєму серці, у своєму розумі, на вустах своїх. Амінь і Алілуя нашому Іисусу Христу і його Батькові, Творцеві світу, і Святому Духові, і посильному небесному Нестору Семирозуму, що його Бог живим на небо узяв, з пагорбів пакульських, так старі пакульці досюль розказують, я сама чула і увірувала у все сеє, тади голос Нестора в душі моїй з'явився, і тінь його перед очима моїми, і було сеє усе насправді, а не наснилося.
(Продовження на наступній сторінці)