Ну, я і язика свого дурного прикусила. Боялася я його, Нестірка. Познєй і жила з ним чотири годочки і сімнадцять днів, і любила, і двох дєток з ним нажила, а все одно боялася. І досюль боюся, хоч болєй за все, що його давно на світі білому нема. Сиджу на призьбі та мечтаю, що ось йон раптом у двір зайде. Нестірко мій, як у тридцять третім, наче ж радію радістю великою із подумок своїх, а всю мене холодом обіймає. Зобижать йон мене не зобижав, а щоб руку на мене підняв — не було такого за чотири годочки, покуль під одною стріхою жили. А як гляне було очищами своїми чорними, гострими, вовчими, уся й терпну, в'яну, немов квітка на морозі. Теперечки розбалакаємося з одногодками своїми, хто ще ноги тягає, згадаємо про минулість, яни мені й гомонять: "Сильно ідейним був Нестірко твій, вірив у все сеє, як у Святе Письмо. У вождів йон увірував більшовицьких, як у богів, через теє і суворий та скаженющий такий був". І врем'я, мовляв, такеє було, що все дозволялося, аби тольки на млин нової влади воду лило. І вправду, як застрелив йон із нагана ївгу Соломонову, коли яна клуночок жита нагребла на току, сторожа підпоївши, і додому несла, серед ночі, плакала я, що мій Нестірко у тюрмі згниє. Аж йому нічого за сеє не було, бо колгоспне майно йон беріг, а тади дуже строго зробилося, за колоски, на колгоспному полі зірвані, по десяткові літ тюряги давали, се уже коли б не в році тридцять п'ятім трапилося. Дак плачу я і запитую горісно: "Нащо ж бо ти, Нестірко, сеє зробив, людяку свою ж, пакульську, за мішок жита встрелив?" А йон і одвічає, очима чорними блискаючи: "Я б і тебе, Оришко, убив, хоч люблю і ти матка дєтви моєї, якби ти на колгоспне посягла…" Якось я з городньою ланкою огірки вибирала і додому в приполі з півдесяточка принесла, дитяті нашому, бо у городах огірки тади пропали, поліття таке погане на них було. Дак Нестірко побачив і як визвіриться: "Щоб це востаннє було, бо акта на власну жонку складу і передам дільничному товаришеві Галану. Ми нової жисті ніколи не побудуємо, якщо спільне добро по приполах розноситимемо!" За тії огірочки — і викинув у кручу. А я тепер і мечтаю, на призьбі сидячи, бо вже мені ні до чого душа не лежить, окрім як згадок про минулість: ідея ідеєю, врем'я врем'ям, усе сеє так. але ще й кров Волохача чорна, вовча, бо їхнє кодло здавна Вовками прозивали, у Нестіркові моєму грала, пінилися. Думав йон, бо так його навчали вожді його більшовицькі, що можна насильством та ненавистю, хай і до ворогів, хай і класових, добро творить, а яно так не буває і не було ніколи, одколи і світу. Дочка наша — у моє кодло пішла, дохторшою у городі робить і до людей наче ласочка. Сама в лікарні її лежала, бачила і чула, люди нею не нахваляться. А синок мій Устим, на честь діда, заслуженого революціонера, названий, прокурором увесь вік проробив, се вже йому осьдечки шістдесят сповнилося, пенсіонер уже, як і я. Тихо якось на пенсію його провели, із жисті списали, бо і згадать доброго нема чого, тольки злеє,час уже перемінився, іншими очима люди навколо дивляться. А як був йон у почоті великому, ордени йому на груди вішали, у газетах про нього писали. Мені б тольки пишатися синком своїм, кровинкою моєю, а я часом думала, хай Бог простить, що луччей би я його і не народжувала… Бо сильно йон суворий до людей був. Нікого не жалів і ніколи. Було, люди приходять до мене, плачуть, трохи в ногах не валяються, просять, аби хоч словечко замовила я перед сином, прокурором. А я очі од людей ховаю: "Ще хужей буде, калі я заступлюся, бо уже знаю, уже сеє бувало". Бувало, правда, і таке, що родичі підсудних кабанців йому на квартиру возили, адресу у мене дізнавшись, але йон тих кабанців арештовував, у дитячий будинок передавав, а сам ще суворіший до таких робився. Якось приїхав до мене синок мій, Устим, провідать матку свою, машиною казенною, красивенною, чорною, аж блищить, наче крило воронове, я його і запитую: "Устиме, що бо ти уже так сильно перед владою вислужуєшся, що люди жаліються на строгість твою?" А йон довго мовчав, далєй і каже: "Усе життя своє плачу я за гріхи батькові. Бо як не платитиму, не служитиму ревно владі нашій, згадає вона, що батько прокурора у таборах сибірських зогнив. Може, він і був чесним партійцем, як ви, мамо, розказуєте, у радянську владу вірив і старався, а тільки мені від того у біографії моїй не легше…" Дак, мо', яно і так, а тольки якось не по-людськи усе сеє…
Лучче я про давність давнішню мечтать буду, сидячи на призьбі, коди були ми молоді і довірливіші. Надвечір зійшлася уся братва комсомольська на попове дворище. Ще і яни виносили з дому отця Олександра книги та ікони, де яка по кімнатах висіла, і на купу посеред двору скидали. Тади вийшов Нестірко мій у двір і все теє підпалив, своїми руками. Підпалив йон усе теє, і було вогнище величезне, чадне, бо палітурки шкіряні не хотіли горіти і диміли. А ікони горіли, як бензином облиті, фарба олійна кипіла на них, і образи богів ворушилися, наче живі. А ми довкола вогнища того хороводили допізна, витанцьовуючи під гармошку і бубна, і пісень запальних, комсомольських, виспівували. Тольки Нестірко не танцював, а я сердилася. бо хотіла з ним потанцювати. Убрався йон у личину свою, із п'єси, яку перед Паскою ми грали на сцені сільбудівській, у образ Сатани вбрався, із рогами коров'ячими на голові, і червону скатертину на плечі накинув. І сидів йон біля вогнища незрушно, зирячи, милуючись, як боги учорашні у полум'ї конають. А як догоріло вогнище, саме вугілля блимало до зір у небі, почав йон розказувать нам, якою добренною завтрашня жисть буде, коли усіх ворогів класових виметемо пролетарським віником із нашої землі. Тади уперше почули ми од Нестірка про агромістечко, в яке він мріяв перетворити Пакуль наш задрипаний. Мо', де вичитав про сеє, йон газети читав од рядка до рядка, покуль і на волі був. А мо', десь у Мрині на курсах партійних почув. І слухали ми, роти пороззявлявши, як щасливо усім житиметься, у добрі і теплі, і вірити у все теє хотілося, бо ж молоді були, життя наше тольки починалося, у будучність безхмарну стелилося без меж. Бо покуль ти молодий, здається, що ти на віки вічні із землі сьої проріс і завжди квіткою на ній квітуватимеш. Але вірили ми, допоки Нестірка слухали, про жисть безхмарну, щасливу у скорому часі, наче мана яка од слів його пристрасних, гарячих опускалася. А як бігла я додому вуличками гористими, вузькими, між хаток горбатих і тинів трухлих, мана тая спадала з мене, мовби одежа святкова, і складала я її у скриню пам'яті, до наступної стрічі з Нестірком моїм…
Назавтра прийшов Нестірко до сільської Ради і каже Михайлові Громницькому, що тоді головував: "Не можна зупинятися на досягнутому у нещадній боротьбі із церковними шкідниками, а слід наступати далєй широким фронтом. Ми, комсомольці, учора вирішили язик її поганий у церкви вирвати, зняти дзвони із дзвіниці і відправити на переплавку, щоб допомогти партії в індустріалізації країни. Забезпечте на завтра сім підвід". Громницький йому відповідає: "Думка правильна, і я її підтримую обома руками. Тольки ж треба оформити рішенням сільського сходу, щоб не було зайвого шороху, так нас на курсах у Мрині навчали". Засміявся Нестірко сміхом холодним: "Якби вожді наші товариші Ленін і Сталін дбали про оформлення революції, ми досі б гнулися в ярмі світового капіталу. Ваша нерішучість у боротьбі з релігійними пережитками мені здається підозрілою". Тут Громницький і присів: "Робіть, як вам підказує комсомольська совість і відповідальність перед вищою владою, а коли що — я спишу на ініціативу мас. Тольки ж міліцію я на завтра викличу, бо за шорох зайвий по задниці теж б'ють, а в селі несвідомих елементів ще вистачає, ще не усіх ми орадянили чи викорчували, ще багато роботи попереду". І хоч робив усе Нестірко таємно від загалу сільського, самих комсомольців у поповому домі збираючи, а по селу покотилося, від хати до хати. І як зійшлися назавтра безбожники, щоб дзвони знімать, приступили до дзвіниці, а дзвіниця зсередини замкнена і жінки сільські в ній зачинилися, а з піддашшя, від дзвонів, Марина Затираха гукає: "Одступіться, антихристи, бо на сполох битиму, усе село збурю!" Кинувся Нестірко через вулицю, лома із шкільної підсобки ухопив, яким кригу узимку коло ґанку ламали, і каже: "Висадимо двері, за ними підкуркульники і вороги радянської влади засіли!" Громницький налякався, бо чітких вказівок згори не було, партійна лінія щодо боротьби з релігією хиталася, як павутина на вітрі: "Зачекаємо товаришів із міліції. А ти, лахудро, там, на дзвіниці, якщо забамкаєш, будеш відповідать за контрреволюційний саботаж і підбурювання мас!" Аж тут і міліція із Мрина — на конях. Командир загону і каже: "Робіть як знаєте, ми народної ініціативи не стримуємо в церковних питаннях, а прислані в Пакуль нашими начальниками для забезпечення громадського порядку…" Тоді встромив гострінь лома Нестірко між половинок дверей дзвіниці, навалилися хлопці на другий кінець його, і розчахнулися двері. Кинулися комсомольці угору по східцях крутих, Марина тільки і встигла за вірьовку смикнути. Відтяг її Нестірко од дзвонів, а хлопці, попід руки узявши, униз потягли. Голосили жінки біля воріт церковних, але міліція, спішившись, справно відтіснила їх на грядки навколишні, кордоном непереборним навколо церкви ставши.
(Продовження на наступній сторінці)