Дак кивать яни кивали, а болєй для себе теє світле майбутнє будували, анєй для Вівді. Бо як зосталася Вівдя послі війни із п'ятьма дєтками малими у курнику над яром, нікому яна не треба була, ще й Цмокало щоночі за облігайки у контору тягав і душу з неї витрясав, голодної, колгоспною роботою замученої. А в самого пика — як не репне. І так — усю жисть його довгу. А Нестірка Вівдя Чотирусова добрим словом згадувала, докуль і жила. Йон, каже було, од Сибірів мене порятував. А як Нестірко порятував Вівдю, се я знаю, бо на моїх очах, ще я молодайкою була. Як сказали людям, що не слід богам учорашнім молитися, а тольки — богам мовим, поводирям жисті сеї вже, церкву пакульську розкасирували. Нас трьох, ще Марфа Богуля була з нами, Нестірко поставив богам, на стінах мальованим, лиця замазувать. Тички такі довжелезні нам видали, із квачами на кінцях, і бочку з вапном серед церкви поставили. Ми квачі тії у вапно вмочали і, прости, Боже, мене, грішну, по образах, по стінах мальованих водили, очі святим заквецювали, аби не дивилися докірливо на людяк нинішніх, і лиця їхні, і одєв. А того Бога, що на самім склепінні, того Бога наші тички не діставали. І зирив йон на нас строго, осудливо, аж скумасно нам робилося у дивному світлі очей Його. "Покарає йон нас, ой, покарає, дєвки!" — казала я подружкам своїм. Дак і покарав: палець великий мені вапном роз'їло, гній завівся, довго я з тим пальцем мучилася, ще й досі йон болить ночами безсонними, як стану я колишнє згадувать. А у Марфи та Вівді чоловіки їхні з війни не вернулися, дєток посиротили. Хоч, чим довшей живу на світі, усе частєй думаю головою своєю дурною: а як же яно усе теє без згоди Його мовчазної могло на землі нашій творитися? Пастух і той скотини у шкоду не пустить, на кручу стрімку не пожене. Бо знає, що скотина — нерозумна і норовиста, хвилиною живе, нутром своїм керується, а не умом. Або не всесильний, Йон, Бог, або давно на нас, людяк, мурахів земних, рукою махнув: що хочете, те й робіть, а я вас за вчинене вами карать буду. Дак замазали ми очі богам небесним, потомилися, сіли перепочить. Калі дивимося, а двері вівтаря не замкнені, ниточка на них, папірчина довга і кружечок із сургуча на папірчині. Ну, Вівдя серед нас найбідовіша, по наймах виросла, і зірвала яна тую печатку сургучеву: "Давайте-но, дєвки, зазирнемо, що яно там". Зазирнули. Аж тамочки ікона красивенна стоїть, Богоматір із янголятами, і книги божественні коло неї, і чаша срібна, і кадила. А очі Богоматері на іконі тій красивенній аж наче сльозяться. Дак Вівдя і каже: "А що, дєвки, як ми сюю ікону переховаємо? Бо і її Громницький постеле собі під ноги. А краса ж, краса несусвітня, за серце хапає". І тольки яна сеє сказала, аж Нестірко — через поріг. А йон уже з Біломорки вернувся і знову у почоті був, при владі сільській, ще не забрав його "воронок". Дак Нестірко через поріг та як гримне до нас: "Хто печать сургучеву зірвав?" Вівдя і призналася. Глянув йон на Вівдю оком зизим та й мовить по хвилі: "Щастя твоє, що се — ти, що я тебе, малу, на руках тримав, світле майбутнє, хмільний од жисті нової, обіцяючи. Аби се інший хто, поїхав би йон у тайгу ведмедів пасти…" І опечатав йон знову двері вівтаря. А другодні усе теє із церкви вивезли, і зникла ікона Богоматері, у давнє врем'я мандрівним богомазом мальована, без сліду. І осиротів Пакуль наш на віки вічні.
Кузьма знову удома не ночував, і тривожилася Уляна. І вранці він не прийшов. Бродив Кузьма полями-лісами околишніми, Марусину свою, покійну давно, шукаючи. Люди усяке балакали, але знала Уляна — це у нього од любові великої, не від хворості. І замовляла, і вишіптувала, і травами відпоювала сина, але безсилі були чари і знаття Улянині перед силою любові. Тепер бачила: тільки час і течія життєва порятують Кузьму. День видався ясний, погожий, наче писанка, день, а в церкві дзвони сумно гули: хлопців, побитих на Варяговім острові, хоронили сьогодні. Не пішла до церкви Уляна: не було на кого діток залишити. Втім, і з виводком дитячим пішла б, але що вона людям пакульським, матерям і батькам загиблих, скаже? Може, і мовчатимуть вони, нова влада, сувора вельми, язики людям уже стриножила, але очима — пектимуть. Це ж її Нестірко хлопцям з острова Варягового допоміг на той світ піти. Які вони не були, тії воякі лісні, як не впеклися самим пакульцям ненавистю невгасимою і розбоєм нестримним, а для батька з матір'ю, для родаків їх ніх — кровиця рідна, дорога. І гули дзвони тяжко, наче по ній, по Уляні, гули вони, по Нестіркові, її онукові, бо руки його в крові. По Кузьмі, синові її, дзвони гули, бо й він ролю судді на себе узяв, Демидові Волохачу голову його безпутну одтявши. Гули дзвони по людові Краю, що, пута нові відчувши, рвав їх, не маючи уже доста сил на те дійство.
Сонце викочувалося все вище, уже над шпилем гори Крукової велетенською свічою палало воно, а в душі Уляниній — не розвиднювалося. Навпаки, тривожилася душа усе більше, наче перед сонячним затемненням. Ніби туча безкрая, оболоко чорне на село сунуло з боку Невклі, і все ближче та ближче. Відчуття сили, чужої, ворожої усьому живому, було таке гостре, таке реальне, що Уляна місця собі не знаходила, проклинала той день, ту мить, коли дання його прийняла від Нестора, Семирозумом прозваного, бо тяжко було те дання увесь вік у собі носити. А потім вогонь сліпуче, яскравіше від сонця спалахнув на Холодній горі. Наче косою по тілу живому, по серцю Уляниному різонув той вогонь: мертвий він був, горе обіцяв він Пакулю, а не радість і тепло, як вогонь сонця небесного. І молилася Уляна, до Бога покликуючи і до Нестора Семирозума, аби біду велику од Пакуля одвели.
Бо се ж яна, Уляна Несторка, у душі своїй читала, як у Книзі, що і як яно буде в прийдешньому, і гнітило Уляну знаття її, бо луччей людяці земній не знать, що день завтрашній обіцяє.
А тоді вийшло троє людей із-за двору Коршакового, і на вигон сільський ступили вони. І впізнала Уляна онука свого Несторка, і Бомбу та Цмокала з ним. І ніби туча непроглядна вигон обійняла і лягла тінь од неї на хутір Семирозумів. Дивувалася Уляна, яку велику силу — чужу, жорстоку, онук її, Нестірко, промінить. Бо досі, поки не був він у Мньові, у комуні комсомольській, не відчувала за ним такого. Хоч і знала норов його. Ще дитям був, а вже нуртувала у ньому кров батька його Устина, сина Мартинового, кодло, Вовками прозване в селі, нагадувало про себе. І як ішли Нестірко з Бомбою та Цмокалом через вигон, до хутора наближаючись, вовк у шелюзі на горі Круковій завив. Дивне було виття те вовче серед білого дня. І подумала Уляна сумно: "Се кодло Мартина Вовчаря так привічає онука мого, се кров їхня родну кровицю чує…" І стояла вона з дитям своїм, од комісара нажитим, на руках, на узгір'ї, серед дворища свого, гостей піджидала. Застиг Нестірко як укопаний, хвіртку причинивши, бо сила його недобра перед Уляниною добротою в'янула. І мовив він стишеним голосом: "Се я, бабусю, до хати вертаюся, щоб жить". І запитала Уляна строго: "Що за вогонь запалив був ти над Пакулем нашим, на горі? Злий той вогонь, хлопче. Багато люду пакульського у ньому згорить, і ти сам — із ними. Се мені так душа віщує". Засміявся Нестірко силувано: "Живете ви, бабусю, днем учорашнім, темним днем. Душа ні про що не може віщувати, бо немає душі у людині, її попи видумали, а є в людині лише розум бунтівничий і мотор — серце є. А вогонь, мною запалений, — вогонь жисті нової, революцією розбудженої, і розвиднюватиметься од нього усім людям бідним, що господарями жисті стають". — "Я своє сказала, а ти — як знаєш. Чому буть, що записано у Книзі часу, того нікому уже не відвернути, се правда, а ви — тольки ляльки безвільні в руках Злого Духа. Про усе сеє знав ще дід твій Нестор Семирозум, і знаття вкоротило дні його земні, боліли йому болі людяків прийдешніх. І як узяв він тебе, немовля ще, з рук матері твоєї мертвої, уже йон знав, що не на добро чинить, а зло у світі примножує. Але усе ще надіявся йон, що у душі твоїй скаламученій добро над злом верховодитиме. І тобі, хлопче, тепер вибирати між добром і злом, що сіяти на землі нашій змученій. Для того Бог людям волю і серце дав. Я — сказала, а ти — думай…" — сумно зітхнула Уляна.
І запросила вона онука з товаришами його до столу, поснідати. А як сиділи вони за столом, Нестірко усе плечима широкими поводив, неначе мерзнув, і зукоса на іконостас на покуті зиркав. Відтак ложку відклав він і мовив до Уляни: "Що се ви, бабусю, богами учорашнього дня усю хату обвішали, хоч нова жисть уже настала. Втелющуються яни вирлатими очима з дощок своїх, наче кожну ложку, до рота піднесену, рахують. Давно по тих дошках мальованих піч скучає…" Спохмурніла Уляна Несторка і відповіла сердито: "Не ложки боги рахують, а душу тобі печуть, у душу твою скаламучену зазираючи. Молилися мої діди-прадіди богам сим і я — молитимуся, яка б жисть не настала. Бо людина людиною залишається, на всі часи, а власть — се тольки паморозь на шибці вікна, сонечко пригріє — і розтане вона без сліду. Очі святих з ікон для тих мулькі, у кого Злий Дух вселився і господарює, як у себе вдома. А у кого в душі мир, та злагода, та добрість, для того вони — як весняна теплинь для земельки…" І пересів Нестірко на край столу, спиною до іконостаса, і так він доснідував, ї запеклася сльоза в очах Уляниних, бо вона душу онука свого наскрізь бачила.
(Продовження на наступній сторінці)