І скомандував Вовчар, за дерева зайшовши: "По конях!" І поїхали вони на схід сонця, у бік Пльохова, а дядько старатливо сіно на воза вкладав. І виїхали вони скоро на просіку, молодою ліщиною порослу, і повернули, з наказу отамана, на захід. Проскакавши просікою, зачаїлися біля лісової дороги. А вже чуть було, як стукотять колеса на дорозі, об коріння дерев. І вигулькнув віз з-за дерев. Сіна було на дні, а дядько хмільницький стояв у передку і хльоскав віжками по спині коня, аж той із дуги вискакував. "От стерво, і одкуль тольки такі людяки беруться на землі нашій? — повільно процідив крізь зуби Демид Волохач. — Продав мені Юхновича, а тепер спішить, щоб Юхновичу продать мене". І узяв він гвинтівку з рук Козубела, і прицілився. Постріл пролунав тихо, наче хто горіха розкусив. Кінь, торохкотячи возом, помчав далі, по лісовій дорозі і зник за молодим дубняком. А дядько, випустивши віжки, на хвилю повиснув у повітрі, відтак проволоком, наче лист сухий з дерева, упав на землю. А як виїхали на дорогу, дядько лежав на узбіччі, під дубом, скоцюрблений, і вже руда лісова мураха повзла по лицю його мертвому. Козубел скочив з коня і занишпорив по кишенях убитого. Але гарикнув отаман: "Залиш його, жадюга, мо', на тому світі од чортів одкупиться… Мертвий, йон чесно золото заробив. Тепер член трійки моїх рук не мине, я його за члена на дуба повішу…"
І поскакали вони лісовою дорогою, а потім — у яр звернули. І виїхали вони до ріки Жеведеси, і перебрели Жеве-десу, коням по коліно було. І поскакали вони вздовж Жеведеси, і до ріки Синявки, нижче Коршаків, добралися. І переїхали вони через Синявку вбрід, обміліли ріки після літа гарячого, і поскакали полями. Уже сутеніло, і поля були — як пустеля. І згадував Кузьма розказ матері, Уляни Несторки, як уперше поїхала вона з батьком своїм навколо світу — горшки продавати. Тепер повторював Кузьма подоріж давню матері і діда свого по селах околишніх, але не шляхами битими, як люди, а ярами та стежками лісними, звіриними. І кривавим був слід їхній.
А на крутому березі Студениці дали вони коням спочить і самі спочили. Тут сокотіла вода з кручі, і пили вони воду джерельну з пригорщ, і пахла Кузьмі вода джерельна кров'ю людською. І казав до Кузьми Вовчар, з обидою і тривогою у голосі: "Крадемося по своїй землі, насоправдє, як тії вовки. А ранєй було — на чий поріг ступлю, тамочки мені і стіл, і стеля над головою. І йшов мужик у ліси, як на прощу. Бо сальця за шкуру більшовички залили продроз-версткою, комунами і класовою безпощадністю. І вішав мені лапшу на вуха Ангелочок, комісар мій і політик закаканий: ось яна, війна народна, розгоряється… І од поляків йон поміч обіцяв. А поляки, тольки в лісах сіверських шелеснуло, так і шаснули в нори варшавські, і плювать їм на наші біди. А мужичка більшовики ситнішим калачиком поманили. Йон і побіг із лісу без оглядки, на сідала свої, до бабів під спідниці. І продає тепер мене мужичок, якому я свободу виборював. За ніщо продає, тольки чека припужає трохи. А ті, хто ще з лісу не драпанув, тримаються покуль що мене, бо подіться їм нема куди. Але і яни позирають убік, як віл з-під ярма… Як ти за розумаку себе маєш, то скажи, чого сеє так?" — "Вода прибутна колобродить і вирує над нашими головами ось уже скольки годків лихих, і нема у світі розумаки, щоб у тій воді русло ріки прозирив, — відповідав Кузьма. — Хіба що Бог з неба те русло бачить і таїну скмо знає. Але й він ховає її од збожеволілих людяк за сімома замками, хоч кричи до небес, хоч волай. Але скажу тобі, Демиде Мартиновичу, що в головешці моїй дурній колотиться і що серце зболене клокає:[12] земля кров'ю людяцькою наситилася, і болєй не приймає яна. І верх теперки візьме той, хто скаже народу змученому: хопить, хлопці, кров проливать, давайте жить та дивитися, що з пролитої ранєй крові проросте…"
Аж сколотнуло Демида Волохача од слів Кузьми, і біль щирий чувся в хриплому голосі його: "Безголова ви мужитва і далєй кінської задниці перед плугом своїм — не бачите. Ти, родак, довшей од мене проживеш, калі не встигну я, покуль мене куля комісарська дістане, підвісити тебе на гілляку. Довшей проживеш, бо ти — і нашим, і вашим, середульшої лінії шукаєш, душу свою бережеш. Душу, мо', і вбережеш, а голову — ні! Прийде і твоє врем'я, бо стригтимуть більшовички під гребінку, а твоя головешка з товпи стирчить. Дак згадаєш ти мене, Демида Волохача, Вовчарем прозваного, згадаєш, як за глитавку ухоплять, але пізно уже буде! Присплять більшовички вас, мужиків, обіщанками своїми, мальованим раєм. Присплять, а трохи врем'я мине — так придавлять, що й не продихнете! Бо сеє, про рай на землі, у комунячих програмах записано. Я хоч і невеликий грамотєй, проте Ангелочок мені начитував. А щоб у раю раювать, комусь треба плуга тягать, ось яни вас і запряжуть. І будете ви, мужитва дурна, як тая свиня, що уперше небо бачить, калі уже на вогнищі лежить заколота і смалять її…" — "Гіркі провіщення твої, чоловіче, але не крахай, як ворона, не крахай над долею народу. Колесо жисті його котилося, котиться і котитиметься далєй, і нікому його не зупинити, ні тобі, ні більшовикам". Але не було певності в голосі Кузьми, сина Семирозума, і ще кривавішим бачилося очам його небо над Замглаєм, над лісами Сіверськими…
Дак згадую я колишнє, думка в голові плететься і на язик мій слизький лягає: а чи ж згадував Кузьма Терпило слова Вовчара, як забирали його, у самих підштаниках, у кожусі наопашки, серед ночі зимової у тридцять сьомому годі? Ніхто вже сього не скаже, бо ніхто опісля тої ночі Кузьми не бачив і не чув…
А за тридцять третій год — скажу. Се прийшло на людяк, що хоч ляж і вмирай, а жить — хотілося, бо ми, хлапаки, ще ж І не жили. І окучували ми з братеником моїм старшим картоплю колгоспну, за ополончик супу ріденького. Я — кобилу водив, а братеник — за плугом. Не пережив йон тої весни, не судилося. Дак окучуємо ми картоплю, а за кобилою. — лошатко бігало. Дак я, було, як гін пройдемо, лошатко одштовхну, а сам — під кобилу і молочко смокчу. Уже ж ледве ноги тягав, смерть в очі зазирала. Те молочко мене трохи й піддержало, а братеник — не пив, одвертало його, то й одвернуло — од світу. І побачив сеє Михаль Громницький. Побачив сеє Михаль Громницький і як уперіщить мене батогом, з дротяним охвістям, по литках: "Радуйся, що я — так, по-батьківськи, а міг би тебе і в казенний дім спровадить, за кражу колективного добра…" І так уперіщив мене Громницький, що ногу до кістки розсік. Уперіщив — і далєй на конику поскакав, порядки наводить. А у мене на литці—отакенна п'явка кривава, і нога мені підломлюється. Дак братеник вивів мене до шляху, на моріг поклав. А Кузьма Терпило — із Пльохова вертався. Уже й він ледве ногами совав, такі тади люди поробилися. Побачив Терпило сеє, присів коло мене, а братеник мій — розказує, що яно получилося. Дак Кузьма Несторович обірвав поділ сорочки своєї коленкорової, листячко подорожника на ранку поклав та й перев'язав мені ногу. Перев'язує і плаче, плаче і перев'язує, наче й не мужик. А се йому до самого серця рана моя дойняла. А далєй і мовить до мого братеника, а братеник од мене був на шість годів старший, і Кузьма розмовляв з ним, як із дорослим, і братеник мій частюка на хутір Несторів підходжував: "Не каявся я ніколи і не каюся досюль, що такеє ото з Вовчарем учинив. Бо ріку крові у Краї треба було зупинити, а отаман проливав кровицю людяцьку, як воду. Але правда і те, що Вовчар таки далєй бачив, анєй мужик простий, репаний. Що далєй, то далєй, се уже й до нас, простаків, тепер доходить. А казав Вовчар тади, що прийде врем'я — ухоплять мужика за глитавку і дихнути не дадуть. Сеє врем'я і прийшло, і кінця-краю йому не видко. А я тади думав, що йон пужає нас, селюків, аби самому довшей на гребені кривавому протриматися".
Дак я ще малий був і не запам'ятав би я тої гомонки Кузьми з братом моїм старшим, калі б не лелеки. А над нами, покуль ми окучували в полі картоплю, усе лелеки із степу летіли, хоч уже май одмайовував. Дак мій братеник і запитує в Кузьми Терпила: "Чого се, дядьку, лелеки із степу летять, хоч уже й одвесніло?" А Терпило і одвічає йому голосом зболеним: "Летять, синку, лелеки у Пакуль, бо лелеки не можуть без людяк жить, а в Пакулі ще не всі перемерли, ще є Пакуль. А далєй, у степи, тамочки цілі села вимерли, і чорні прапори над мертвими селами майорять, і бур'яни по вікна".
(Продовження на наступній сторінці)