Становий далі чаював з батьком, а я тихенько вийшла з саду і побігла на Муравщину. Іван лежав на теплій лежанці, під коцом: "Пропасниця повернулася, Маріє Михайлівно. Нажив я її на Волзі, коли бурлакував, тепер не забуває, навідується". І защеміло серце моє, якби могла, на себе Іванову хворобу перебрала б. І зрозуміла я тоді уперше, що люблю його, а досі ховалася від самої себе. Похапцем розповіла я про вчорашню розмову з візником і про візит станового. Коляда похилився чолом на стиснуті кулаки: "Обрубують, гади, коріння наше в народі. Самі штовхають нас до прірви…" — "Вибиратися вам треба з Пакуля, і якнайшвидше. Хочете, домовлюся в батьком, дід Ничипір одвезе вас до Мрина?" — "Дякую за турботу, Маріє Михайлівно, — похитав головою Іван. — Але підвода з економії— це хвіст, жандарми одразу вхопляться. Становий, звичайно, приїхав на розвідини. Попивши чайок з вашим батьком, поскаче у Мрин до жандармів. Раніше, аніж завтра, синьомундирників чекати не доводиться, але завтра се вже точно. А ми уночі зникнемо без сліду, наче й не було нас. Дмитро баркасик у лозах припас, він передбачливий. Баркасиком і попливемо аж до самого Києва".
Уже час було мені вертати додому, до книжок своїх, в альтанку над Огудницею (невже це і справді десь ще є Невкля, і Пакуль, і наш сад?), але ноги не слухалися. І мовив Іван, дивлячись повз мене, у вікно: "У вас, панночко, чуйна душа, ніжна, і вся ви — як пелюсток квітки. А революція — це бій, і бій кривавий. Не на життя, хоч і заради життя, як ми це розуміємо, а на смерть для багатьох нас. Дмитро де в чому має рацію, самими закликами до селян революції не зробиш". — "А я не боюся смерті!" — гукнула, спалахнувши рум'янцем од голосних слів своїх. І це була правда, я не боялася смерті вже тоді, бо — любила. Тепер я не боюся смерті, накликаю смерть на себе, але вже з іншої причини. Коляда усміхнувся поблажливо, наче з дитиною розмовляв, він багато що читав у душі моїй, але багато чого не розумів, бо не любив, як я: "Смерті бояться всі. Боятися смерті — це в природі усього живого, панянко…" — "Ви мене зовсім не знаєте! Не панянка я, хоч у панській сім'ї народилася й виросла!" — підхопилася, ображена, щоб попрощатись і йти геть. Але Коляда мовив спокійно: "Присядьте, Маріє Михайлівно. Я розповім, як ішов до віри своєї. По роках і десятиріччях життя свого трудного, як по крутих сходинках. Бо це для вас потрібно, щоб саму себе краще зрозуміти".
І казав до мене Іван Коляда (усе, чим жила тоді, вмерло, і я давно вмерла, а слова його пам'ятаю): "Син дяка я, а по матері кріпак. Дід мій помер під батогами, мати розказувала і плакала. І ще на моїх очах людей, що провинилися за тиждень перед паном, біля ґанку панського різками сікли щонеділі. Це не голосні слова, це правда: у мені він з народження, біль мого народу, вона у крові моїй, віковічна образа мого народу. У сусідньому з нашим селі скоро після відміни кріпацтва одурені, залишені без землі селяни наважилися не порадіти з царської милості… Солдати оточили село і стріляли в людей залпами. Я, хлопчак, чув ці постріли і чую їх досі. Але на лаві семінарській найменше думав я про долю мужицьку. Між мужиком і мною освіта вимурувала стіну, і вона вищала з кожним роком. Мій честолюбний батько мріяв, що син його стане попом. Я прагнув іншого — вивчитися на лікаря. Я покинув семінарію та вступив до медичної академії. Я був холодний і голодний, я випрохував уроків, як милостині. Батько, сільський дячок, та ще й багатодітний, мало чим міг допомогти. І все ж я скінчив два курси. Навколо мене вирувало життя, студенти гуртувалися, читали Лаврова, Бакуніна, Ткачова, ішли за свої переконання в тюрми, на заслання, а я заплющував очі, затуляв вуха, я хотів знати лише одне — науку. З усієї сили я переконував себе: виборю незалежне становище, а вже потім дбатиму про народ, поки що, Іване, дбай про себе, лише про себе. Після другого курсу на вакації я поїхав у рідні краї. І знову я побачив те, про що волів забути, здобуваючись на диплом лікаря: злиденність, безправ’я селян і нахабство чиновництва та панства. Ви знаєте нашу провінцію: тут усе як на долоні. І душа моя знову відкрилася для горя народного. У селі один із родичів запитав мене, що я роблю в Пітері. "Навчаюся на лікаря", — не без гордощів повідомив я. Селянин сумно посміхнувся на мої слова: "Осилиш свою високу науку і сядеш на плечі наші, ще й поганятимеш, як інші нахлібники". "Я лікуватиму вас! — наступав, рятуючись од власних сумнівів. — Діти по селах мруть, як мухи!" — "Дітей наших спершу треба нагодувати І одягти, а вже тоді вдаватися до твоїх ліків". І я нічого не міг заперечити, бо все бачив на власні очі. Іншою людиною повернувся я до столиці. Я скинув егоїзм, як одяг, з якого виріс, а душа моя під ним ще жива була. Хвиля суспільного руху підхопила мене, понесла у вир подій і несе досі. Студентський гурток, до якого я приєднався, організував слюсарну майстерню, і невдовзі я вже знайомив робітників з основами політичної економії. А потім, як у нас ведеться, камера попереднього ув'язнення. Я не встиг дуже намуляти очі жандармам і відбувся порівняно легко: мене вислали в край, де я народився. Але я не захотів гнити в рідному селі під недремним оком провінційної поліції і з паспортом на чуже ім'я опинився в Києві. Відтоді я належу не собі, а революційній організації. Але для вас, Маріє Михайлівно, такого життя я не побажав би.
Нині чимало вас із затишних віталень летить на вогонь майбутньої революції, але цей вогонь легко обпалює крила довірливим і безпечним неофітам. Панянки у вітальнях задумливо курять цигарки, розбалакують про емансипацію і соціалізм, поки служниці готують для них вечерю, — ненавиджу моду на революцію! Ми вдячні вам за попередження, вдячні за турботу про нас, але вертайтеся під крило свого батечка, виходьте заміж, народжуйте діток, це теж потрібно, для тої ж таки революції майбутньої, а вогонь боротьби залиште для тих, у кого душа від народного горя затерпла. Жорстоко з мого боку, знаю, але мушу сказати вам заради вашого ж блага: у революцію не граються з провінційної нудьги. Революцію обирають, як судженого: на все життя".
І плакала я, додому повернувшись, в альтанці над Студницею.
А завтрашки налетіло з Мрина жандарів, ой налетіло, усі в чекмелях синіх. Коняки під ними добренні, а начальник їхній у бричці.
Та зарайкали, зарайкали по селу, як жаби, гдє тут, запитують, фальшивомонетники? А їх, фальшивомонетчиків, чи хто вже яни тамочки, і сліду нема, наче крозь землю провалилися.
Уже погодєй батько мій розказував, що то не фальшиво-монетчики, а революціонери, яких цар виловлює і замуровує у стовпи кам'яні.
Не знаю, хто вже яни такі, а тольки знаю, що в хаті Латок, на Муравщині, усе геть яни перерили, як свині, і Гаврила Латку з лугу пригнали і допитувалися вельми, з яких книжок йому приїжджі начитували.
Питали яни мене, питали, чи дочка пана Журавського, Марія, з тими фальшивомонетчиками зналася. А яна таки зналася, ходила до них на Муравщину, я тоді візникував у пана, примічав. Да тольки жалів я панночку, бо яна до нас, простих людей, добра була і бабу мою лікувала, як лисиця скажена вкусила і заговорюватися вже яна почала. Та нема таких ліків, щоб од тої хвороби полікувать, і померла баба моя в муках страшних. Тільки ж я вдячний панночці був, що до моєї баби навідувалася. Дак я й кажу жандармському начальнику: "Не бачив я, щоб панночка з тими городськими зналася, бо яна тольки в саду своєму проходжується та книги читає". А йон, той начальник, як закричить: "Брешеш, стерво!" — і по мордяці мене, я кров'ю і вмився.
Дак яни і Погана Гончого, що Безсмертним прозваний, били та запитували, про що городські на лузі з людьми балакали. А йон одвічав: "Про той світ розказували, як там добренна буде, але я й без них знаю, бо вже навідувався…"
Коли від'їздив з Пакуля жандармський капітан Владов, пообідавши з батьком, зійшов він у сад до мене, в альтанку над Студницею, ніби краєвидами помилуватися. І мовив він так до мене: "З поваги до батечка вашого, Маріє Михайлівно, не дошукуватимуся я, хто попередив нігілістів про наш приїзд. Але зобов'язаний сказати, панянко: із страшним вогнем граєтеся. І власне життя понівечите, і батечку своєму у його достойних літах велику прикрість заподієте". І запитала я, бо вже не боялася його, бо вже любила Івана: "Скажіть, капітане, чи ніколи вас совість не мучить?" А він засміявся, дивлячись повз мене на Студницю внизу, на Невклю, на луги сиволозькі: "А що таке совість, панянко? Це все фантазії ваші, інтелігентські. Я знаю речі більш земні й реальні: дворянський клуб, більярдну, столики для гри в карти і холодне шампанське, яке дарує забуття. Це ви хотіли од мене почути?" І додав по хвилі: "Не думайте, що така велика приємність для мене — бити темних мужиків. Це варварство, я теж часом книги почитую… Але я знаю інше: молодики, які в Пакуль навідувались, ведуть наш світ до загибелі. Мабуть, він і справді недосконалий, цей світ, але чи впевнені ви, що їхній, мужицький, світ буде досконаліший? Я — ні. І, допоки живий, боротимуся з ними, це мій обов'язок. А вас я попередив — і одним гріхом на совісті моїй менше…"
(Продовження на наступній сторінці)