…І волав до Бога отець Олександр посеред дворища спорожнілого біля мертвого тіла дружини своєї, солдатами за слова сердиті встреленої: "Господи, прости дурість мою і черствість серця мого, ожирілого на хлібах пишних, парафіяльних. Прости, що дорікав тобі нерозумно за розор хазяйства мого. І корови, і коні, і вівці, і кури — усе те минуще і набутне, усе те — лише порохнява на тілі моїм грішнім, що його змив дощ гніву твого. І чистий я нині перед тобою, Господи, очищений гнівом твоїм. Але ж нащо, за які гріхи далєй караєш мене, Господи?! Було два сини в мене, як два дубочки, і дочечка була. Дочечка од дифтеріту за три дні померла, хоч молився я гаряче біля узголів'я її, волав серцем батьківським до тебе, Господи. Большак мій із гетьманцями пішов, і убили його за Києвом, під Мотовилівкою, і де могила його — не знаю, не відаю. І за віщо йон головою молодою наклав на полі бою, не відаю теж. Бо усі вони, молодняк, тепер — за вільну Україну, але різними стежками до неї ідуть. А коли перехрестяться стежки їхні, убивають одне одного хужей ворогів лютих. Менший син мій у семінарії навчався, мріяв я парафію йому передать, коли до себе покличеш мене. Тольки ж як подув вітер більшовицький, одрікся йон і од Бога, і од батька з маткою, шкіру сатанинську одяг — у шкіряне галіфе вскочив, ї не навертається йон на дворище своє, де пупа його закопано, забув досюль, як і звать родаків його. І зосталися ми у світі жорстокому, над яким бурі гуляють, у човнику хати своєї, як серед океану, зосталися ми удвох з супружницею моєю дорогою. Ще були ми з нею у літах молодих, коли благословив ти супружество наше, і надіявся я, що віку доживатимемо разом. А тепер і її забрав ти, Господи, забрав радість мою останню, надію мою, притулок мій єдиний. І залишив ти мене однісінького, яко перст, серед лісу темного людяцького, нескосирного до сану мого священницького. Господи, якщо ти є, а ти — є, не оскверню я душу свою сумнівом, — поверни її, Господи, до жисті, дай їй дихання нове…"
Але мовчав Бог.
Се ми тади у Крутьках проживали. Батько з миколаївської війни без руки повернувся. Без руки повернувся, зате навчений більшовиками на фронті, як людей щасливими зробить в один день, як п'ятьма хлібинами тисячі нагодувать. І тольки про сеє йон говорив та думав. І молився йон новим богам, а старих богів, разом з іконостасом, у печі спалив, хоч матка й плакала. А я змалку малював добренно, мо', і луччей би малював, як оті картинки, що їх на базарах тепер продаю, калі б у науку яку оддали мене. Але не оддали мене, а не оддали мене в науку, бо треба було комусь матці по хазяйству помагать, а я у них — большак. Батько ж болєй про вселюдський рай дбав, аніж про господарство, та й без руки йон. І ось перемалював я з газет на дошки липові портрети вождів світового пролетаріату — Леніна і Троцького. І намалювалися вони яко янгелочки, великоочі, щокаті, тольки крилець їм і бракувало. І висіли тії портрети на покуті, де в хатах інших людяк— ікони. І батько здоровкався до них щоранку, як до живих, а вечорами розказував, що йон зробив за день у Крутьках для перемоги світового пролетаріату. Якось, на початку осені, се уже, мо', в годі двадцятім, молотила матка жито на току, коло хати, а я за полукіпком кислиці перебирав. Перебираю я кислиці і чую — перестав грати ціп і матка з кимось гомонить. Виглядаю я з-за снопів, аж се з маткою худющий, косматий старець розмовляє. І каже йон: "Не впізнала ти, молодичко, мене. Та я і сам би тепер не впізнав себе. А єсть я — батюшка пастви пакульської, отець Олександр. І вертаюся я до Пакуля з тюрми мринської. А ніс я там наказаніє од Господа і людяк три місяці і сім деньків тяжких. І охляв я геть на харчах казенних, і вже не доплетуся до дворища свого, калі ти мені, Христа ради, окрайчика хліба не подаси і кухлик водички не наллєш". Дак матка повела його до хати, і я — слідком. Тольки переступив піп через поріг, упав на коліна, поповз до покута і хреститься та молитви нашіптує до вождів світової революції, на липових дошках мною намальованих. Бо вже йон і на очі слабий був. Лак я не стримався, пирхнув, матка ж за поріг мене виштовхала. А увечері вертається батько, я йому і розказую, як піп пакульський на вождів світового пролетаріату молився. Дак батько почав матку лаять, що яна класових ворогів підгодовує. А матка йому і каже: "На лобі у нього не написано, що йон — класовий ворог, а написано — що жива людина і їсти хоче. А хто зна, мо', ще й ми колись попідтинню старцюватимемо у комунії твоїй…" Дак яно ж так і получилося, але про теє луччей не споминать — хочу ще трохи пожить, подивитися, що яно далєй з людяками буде.
І проминув отець Олександр село Крутьки і далі побрів шляхом Чумацьким. А як ішов він через Страхолісся, уже смеркло, день осінній — короткий день. І заступали йому дорогу кущі та дерева, бо од харчів казенних ослаб на очі отець Олександр. І молився він, просячи в Бога, щоб стежку йому, сліпоокому, вказав. І розступилися кущі та дерева, і вибрів він на узлісся. І побачив отець Олександр над собою небо, зорями висвічене. Упав він коліньми в суху траву, у листя опале і до Бога заговорив: "Господи, Боже мій милостивенький! Возблагодарюю тобі, що жисть мою нікудишню порятував, указавши стежку мені, слабому на очі, з лісу темного вивів. А ще болєй возблагодарюю, що духовную стезю указав мені, хоч і трудна стезя сяя, не дав душі моїй померти. Забрав ти статок увесь од мене, що в гріхах земних потонув, корів жирних забрав, коней вороних, овець моїх і курей моїх. Залишив ти голого мене серед пустелі житейської, аби відчув я на шкурі власній, як бідним людякам живеться. А дотуль перебував я наче у шкурі залізній, до світу не почутливій. Далєй забрав ти од мене дєтву мою, кровиночок моїх, і жоику забрав навіки. І волав я, нерозумний, до тебе, бо ще власні болячки мені боліли гостріше, аніж болячки людяцькі, ще не одкрилася мені висока премудрість твоя. Тади послав ти мене до тюрми мринської, у каземати муровані, віддавши на лихую наругу антихристам. Аж тади побачив і відчув я сповна, скольки горя людяцького навколо мене у світі твориться. Аж тади я зрячим душею зробився. І увесь я тепер у ранах, яко ти, Господи, коли на хресті був розіп'ятий, се — рани людські, і болять мені".
І вже не запитував отець Олександр у Бога, чи він чує його, бо у душі його Бог був.
Але побачив отець Олександр вогонь високо в небі. І спалахнула в ньому надія, що це — знак Божий до нього. І підвівся з колін отець Олександр, і побрів на той вогонь. І довго він брів, і падав, і повз, бо на крутій горі Круковій вогонь горів. І вибрався отець Олександр на шпиль гори, і відкрилася йому у відблисках вогню споруда дивна, стрімкі стіни її у нічне небо возносилися. І подумалося отцю Олександру, що то град Божий відкривається очам і душі його прозрілій і ось розчиняться перед ним ворота града того. І побачив він людину, яка біля вогнища сокирою колоду тесала. І упізнав він Кузьму, сина Семирозума, який на горі Круковій, на попелищі, заново вітряка зводив. І упав отець Олександр на коліна перед тим видивом, увірувавши, що то і є нарешті знак Божий для нього. А Кузьма Терпило розігнувся, витер піт з чола, і сумний посміх ліг на його стомлене обличчя: "Що ти, батюшко, колінкуєш переді мною, наче перед іконою, образом Божим? Я — тольки людина". І відповів йому отець Олександр так: "Не сам я прийшов до тебе, на гору сюю високу, а привів мене Господь. Привів мене Господь, щоб утямив я: людина, яка в такі страшкі часи будує, а не убиває та руйнує, Божим перстом відзначена. Бо тольки така людина порятує світ од божевілля, і болєй ніхто". — "Хотів би я мати в душі віру твою, отче, — тяжко зітхнув Кузьма. — Але не одібрав Бог у мене розуму мого, і не можу не видіти я, який йон жорстокий і ненаситний, судія небесний. Мільйони життів уже принесено на олтар його, але недописана ще книга жертвоприносінь". І не знав отець Олександр, що відповісти на ту мову Кузьми, сина Семирозума. І зоря покотилася по небу та розсипалася над горою Круковою снопами іскор вогняних.
А про видиво сеє розказував мені сам отець Олександр, усіма упосліджений та зневажений, на постелі своїй смертній, на Соловках далеких. А чи насоправдє так було, один тольки Бог і знає. А ще казав мені отець Олександр, дорогу свою земну у неволі завершуючи: "Аж тепер я знаю, що мусив би відповісти на останні слова Кузьми Терпила до мене. Аж тепер знаю, бо пережив усе, що на долю мою тяжку випало. Щоб із каменю вогонь живий добуть, треба кресалом по каменю омертвілому ударити. Отак і Господь посилає на людей грішних війни, революції, болесті та наруги усілякі. І буває, що не один раз по каменю крешуть, а багато разів, покуль вогонь живий спалахне. І буде ще лих немало на землі нашій, аж тади запалає знову у душах людських вогонь добра та любові, і навернуться вони знову до Бога, і уже — навік". А чи так сеє — не відаю того і досюль, хоч по жисті довгій пройшов, як по тернищу, і поколотий увесь, душею і тілом. Буває, що батько суворий лупить сина, як Сидорову козу, але виростає син пустоцвітом, бо не закладено в душі його од роду його. Але луччей од нас знать сеє судії небесному, калі йон єстяка. Я ж можу тольки повторити слідом за Кузьмою, сином Семирозума: щасливий, хто увірує, через гординю свою і розум нуртуючий переступивши…
Тричі сходив на гору Крукову, де Кузьма, син Семирозума, вітряка будував, Сава Малаха.
(Продовження на наступній сторінці)