І прийшла Дарина в дім батьків своїх, а вже давно не переступала порога. І не сама прийшла Дарина, а з гуртом дітей осиротілих, що за матір їм тепер була. І казала вона дітям: "Ось тут буде тепер домівка наша і огнище наше. І якщо судилося вам вижити, то на цій землі, бо ще жива вона". Але дивилися діти навколо з острахом, бо — пустище. Чорніли стіни дому батькового, вогнем обпалені, і хмари холодні висіли над ними замість даху. І плакав дім батьків краплями дощу осіннього, що струменями текли з очей його сліпих, без шибок і рам віконних. І тільки леви кам'яні на ґанкові, не підвладні вогню і кулям, незворушно зирили на вирублену давно тополину алею, виглядаючи господарів помістя панського, які вже ніколи не повернуться. І ніщо в душі Дарининій не ворухнулося біля тої руїни та пустки, хоч тут вона народилася і виросла, — душа її тривогою за дітей переповнена була. І повела вона дітей своїх через сад панський, бур'янами зарослий, бо не було вже кому доглядати його. А край саду темнів дерев'яний будиночок, колишня контора економії. Зберігся той будиночок, бо його штаби військові облюбовували: стайні неподалік, і причал звідси як на долоні. Безсило дощ барабанив по залізному дахові, а вцілілі вікна, хоч і з вибитими деінде шибками, затишок обіцяли. Зайшла Дарина з дітьми до будинку того, озирнулася і подумала: "Скінчилися мандри мої неприкаяні, звідси я вже нікуди не піду, звідси мене винесуть…"
Аж так яно і получилося, але се вже, мо’, через год. Бо се на очах моїх було, бо я, та Уляна Несторка, та Христя Євменова і тіло її, висохле од голоду на скіпку, обмивали. До останнього ходила яна по селу прошачкою, од хати до хати, бо вже люд яки голодували. І все, що назбирувала, дєткам своїм приносила, сама ж і крихти у рот не брала, тольки водичку пила. І прийшла яна, Дарина, у двір до Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного, і упала яна на коліна посеред двору широкого, для дєток своїх хлібця благаючи. А в могозеях[10] Мартинових хлібець був, ще ж синок його по лісах лютував, і власть місцева обминала двір його, помсти Вовчаревої побоюючись, не вигрібала, як у нас, до останньої зернини. Але вийшов Мартин Волохач, Вовком прозваний здавна, на гонок і сміявся Дарині в лице: "Що, бариня, перед рипаним мужиком колінкуєш? А твій батечко мого батька батогом на стайні своїй стьогав, і носи свої панські ви, паненята, од мене весь вік одвертали". І відповіла Дарина на ту мову його глумливу так: "Для себе, Мартине, я і крихти б у вас не попросила, ліпше б з голоду померла. А прошу я для дітей, що мені довірилися і рідними стали". — "А привела виводок байстрюків городських у Пакуль, то і здихай разом з ними!" — буркнув Мартин сердито і за клямку дверей узявся. А Уляна Несторка воду з криниці їхньої брала. Бо пересохли того літа криниці на хуторі Семирозумовім, тільки в Мартиновій, глибокій, криниці вода питна була. Усе те вона бачила і чула. І сказала йому Уляна при стрічі, люди свідками були: "Багато Бог прощав тобі, Мартине, а сього уже не простить, бо вичерпалося терпіння його, як вода в криницях наших. Покарає Бог тебе тяжко, руками дітей твоїх покарає, а немає в світі кари страшкішої. Бо Дарина — Матір дітей людяцьких, і гріх ти великий узяв на душу свою". Аж так яно і получилося, як Уляна наврочила. Од тих пір і стали в Пакулі називати Дарину Матір'ю дітей людяцьких. Але се уже познєй. І пішла Ївга до Студениці по воду, а Дарина грубку затопила. І повіяло теплом по відсирілих кутках хати, і потяглися дітки ручками змерзлими до вогню. А вже сутеніло, бо короткий день осінній. І запалила Дарина свічечку воскову, на підвіконня поставила. Невдовзі скрипнули двері протяжно. Думала Дарина, що то — Ївга з водою. Аж переступила поріг молодиця, яку вона біля церкви, у гурті людському бачила. І розгорнула молодиця вузлика, а у вузлику — коржі домопечені, з житньої муки. І поклала молодиця на лаву сувійчик полотна вибіленого: "Теперечки трудно з крамом, а дєтки ваші — без одєву, а зима на носі, мо', що для них пошиємо". І довго не зачинялися того вечора двері колишньої контори. Несли жінки пакульські дітям Дарини хто що міг: хто хліба буханку, хто глечик молока, хто склянку цукру. А у ранні переступив поріг Сава Малаха, а ще йон живий був, ще командував у селі, подивився на дєток, що на підлозі покотом спали, та й гомонить: "Може, то дєтки буржуазії якої, революцією розколошканої, але я цього не знаю і знать не хочу. Бо якщо вже прийшли вони в Пакуль, то єто — і наші дєтки, і пропасти ми їм не дамо. Бо діти, чиї вони ні є, єто наше завтрашнє, заради них ми узяли власть у свої робітничо-селянські руки і воюємо із світовим капіталом. І оголошую я вас усіх — Червоною комуною. І ти, Ївго, коли уже узялася помагать Дарині Михайлівні, помагай, єто, і далєй. Будеш ти у комуні нашим комнезамівським комісаром…" І стали ми поживать комунією, в колишній конторі економічеській. І не дали ми дєткам померти. І підростали дєтки наші, і було б усе добре, калі б не засуха страшна, калі б хлібець наш останній не одбирали. І не розповзлися б дєтки наші по Краю, як мишенята, калі б не лихоліття люте…
І прийшов учитель Микола Гриневич в колишнє помістя Журавських, до Дарини з дітьми її. І засклив він вікна, де шибки вибиті були, і дров нарубав. І приходив він часто, доки й жива Дарина була.
Дак не з порожніми руками йон приходив, не з порожніми. А одєв дєткам приносив йон, і з єдомого кой-що, і в Мрин їздив на роздобутки, бо там уже знали про комунію нашу.
А востаннє прийшов йон до Дарини, калі вже яна з полу не підводилася, калі вже яна догоряла, як свічечка воскова.
І казав Микола Гриневич до Дарини так: "Знаю, як тяжко почутливій людині хоч крихту узяти од дітей, коли діти голодують. Але мусите ви, Дарино Михайлівна, жити, бо як вас не стане, гірше буде і дітям, яких ви з громадянських побоїщ та розорів порятували. Село наше безхлібним стало, випалило сонце поля наші, ніби помщаючись усім нам за кров пролиту. А що й виросло, те влада для інших країв одбирає безжально, бо й там голод. Усіх людей жалко, але все треба з розумом та співчуттям робити і не вигрібать останнє, коли й наші люди пухнуть. У такі жорстокі часи черствіють серця і кожен рятується, як може. Погано нині діткам вашим, бо усім навколо погано, але жити треба". І одказувала йому Дарина тихо, із сил останніх: "У такі часи легше померти, аніж жити, це я розумію. Розумію, але все, що настарцюю, навипрохую у Пакулі чи по селах сусідніх, усе несу діткам своїм, бо оченята їхні голодні душу мені пропікають, і ковтнуть я тої крихти випроханої не можу. Якби й дозволила собі, каменем у горлі вона стає. Але скажу вам більше, аніж іншому сказала б. Трималася я ще на ногах силою духу свого, доки не одкрилося мені те, що ліпше б і не одкривалося ніколи. Ледь приповзла я минулої неділі з Пльохова, там храм був, і я на діток своїх просила. Ледь приповзла я по сукраччю, а Ївга й каже: "Ой, щось із Степанею зробилося, наче болєсть чорна у єї". Прилягла я коло Степані, приголубила, вона трохи заспокоїлася, уже ручки-ніжки не смичуться, тоді й розказує крізь плач: "Повистругували ми рушниці з ломаччя і грали в саду в білих та червоних. Льонька був комісаром, а Мишко — білим полковником, а ми, хто менший, солдати у них були. І потрапила я до Льоньки, комісара, в полон. Крикнув мені Льонька, щоб я біля стіни стала, розстрілювать мене буде. А я не хотіла, щоб мене розстріляли, як татка мого.
Тоді він ухопив мене за плече і кинув до стіни, він такий сильний. Мишко гукає йому здаля, що червоні полонених не розстрілюють, а Льонька йому відповів: "То тільки так кажуть, а гидру контрреволюції треба знищувать на корню!" Мишко йому гукає: "Як ти моїх постріляєш, то і я твоїх постріляю!" І націлив на мене рушницю Льонька, і лице його таким страшним зробилося, що я заплакала. Тоді стрелив він, і я упала, і більш нічого не пам'ятаю…" І знаєте, пане Гриневич, що я подумала і думаю, бо не думать себе не примусиш, не підвладна собі людина? Я подумала, що душі дітей наших — уже червиві, як яблучка молоді літа спечного, хоч ще зеленки вони. Бо узяли діти наші з лихих літ, на які дитинство їхнє припало, і жорстокість, і смак насильства, і неповагу до людини, і багато чого. І хто зна, чи пораділи б ми, якби побачили, якими вони виростуть і якими вони будуть, діти, нами порятовані од смерті? А може, усі наші надії на них — ще одна фантазія інтелігентних обивателів, як називають нас більшовики?" Як подумаю я про усе це, то й жити мені не хочеться…"
(Продовження на наступній сторінці)