Дак брела я з клунком, усе, що в мене зосталося од хазяйства мого удовиного, брела я у Пакуль, на материзну свою, повз куреня Уляниного, і не стрималася, поріг її хатини переступила. Переступила я поріг її хатини, а Уляна сидить на лежанці, згорьована, бо се ж її онук, Нестірко, син Устима та Оксани, покійних давно, хлапак ще зовсім, у ліси, до червоних партизан подався, і не чуть про нього нічого. Дак сидить вона на лежанці, згорьована, а як побачила мене, з клунком за плечима, у попелі та сажі, білішою од комина з лиця зробилася, та — як заплаче, як заголосить: "Ой поганий язик мій, поганий йон, проклятущий, і того разу не збрехав!.." А я прихилилася до лутки дверей, бо вже ноги мене од пережиттів моїх не тримали, і всі слова злі, для Уляни приготовлені, тим голосінням її вивітрило. Тольки й сказала я: "Не язик твій, Уляно, поганий, а поганая жисть нам судилася. А за якії гріхи нам такая судьбина, того сам Бог, видать, не знає, не відає…"
Сміялася Дарина, провівши до дверей гостю сільську. Сміялась і до чоловіка свого казала: "Які вони, люди наші, у Пакулі, все ж темні та забобонні, правда, що з лісів та боліт люди! Наче випірнули з доісторичного язицтва нашого, і знать не знають, і відать не відають, що нині — двадцятий вік! Науковий, технічний, та й — політичний прогрес обминув їх. Над їхніми головами гудуть телеграфні дроти, у небі — літаки і дирижаблі, уже півста літ, як снують повз них поїзди. А вони — розмовляють з покійниками, як із живими, і каламутять душі собі й іншим страшними пророцтвами. Боюся, що перемога матеріалізму не буде такою однозначною і скорою в часі, як того хотілося б освіченим класам…" Одійшовши в останнє десятиріччя од революційної роботи, давався взнаки, мабуть, вік, вона тепер палко вірила в соціальний і технічний прогрес, у науку, освіту, за умови, звичайно, падіння самодержавства. А що воно невдовзі рухне і на руїнах царського, бюрократичного деспотизму пишно розквітне демократія, — Дарина не сумнівалася ані на хвилину: розум людський випростувався, і було йому затісно в шкаралупі учорашніх соціальних форм. У крихітному її кабінетику, вікнами в сад, де вона писала тепер спогади про бурхливу молодість, про товаришів, загиблих у нерівній боротьбі з царизмом, про сестру свою Марію та брата Опанаса, над портретом Тараса Шевченка висів рушник з вишитими Богданкою до материних народин словами поета: "І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки?" Апостол правди і науки уже стояв на порозі нового життя, уже він стукався у двері віку…
Але про криваві видіння Улянині щодо дітей їхніх чоловікові не сказала ані слова. Листопад її кутався у теплого халата, хоч у домі було натоплено і кватирки зачинені, господар боявся протягів. Добувшись пенсійного берега, він помітно старів, підупадав духом, тривожачись про день завтрашній, хоч пенсія та цінні папери в банку забезпечували їм надійний прожиток. Втім, Дарина давно звикла, що родина їхня тримається на ній — на її енергії, її впевненості.
Спати рано лягла, ще шуміла щедрівками вулиця за вікнами. Звечора — заснула, а серед ночі прокинулася, і вже сон обминав її. Дивна з'ява пакульської гості не йшла з голови, і видіння Улянині повставали у пам'яті. Г перебирала вона подумки дітей своїх, як навесні селянка насінини перебирає. Марія, найстарша її, нажита з Петровим у далекому Сибіру, скуштувала і в'язниць, і заслань, але останній лист її — із Женеви. Під чужим паспортом перебрела вона Сибір, у Владивостоці зуміла сісти на японський корабель, з Японії переїхала до Європи, там уже їй ніби ж ніщо не загрожує. Борис — їхній, з Листопадом, первісток, цей удався більше у батька, спокійний, поміркований і зосереджений на собі, служить у столиці, у гвардії, успішно просувається по службі. Андрій — середульший — мав, правда, неприємності в університеті за українофільство, але тепер викладає літературу в київській гімназії, на минулі вакації літував у них, у Мрині, веселий, сповнений надій на відродження Краю і на особисте щастя, недавно одруживсь. Тарас — студент юридичного інституту, у Петербурзі, по вуха — у політиці, але хто із студентів тепер — поза політикою, хіба ми не були такі самі замолоду? Удома, правда, з'являється рідко і рідко пише батькам, але новорічне вітання — бадьоре і лагідне, він з малих літ — лагідний, добрий, мізюнчик її. І — Богдана, Богом дана, бо вже й не чекали дітей, наче ж — дужа і добре вчиться, та й що їй може загрожувати під крилом батьків?
І раптом — защеміло їй серце та так гостро, що мусила шукати у шухляді нічного столика валер'янові краплі. Боже ж мій, шептала до себе, невже це — я, Дарина Журавська, вільна, розкута особистість, яка колись співчутливо опускалася із своїх ідейних вершин до тривог і горювань старого, хворого батька, що його трьох дітей ковтнули в'язниці? Тоді, замолоду, вона була твердо переконана: цей батьків біль, ця його тривога — од нерозуміння ним необхідності революційних перетворень суспільства, од природного консерватизму поміщика, нащадка кріпосників, од обивательської обмеженості, врешті-решт. Вона ж сьогодні— така мисляча, така прогресивна, і раптом — той же біль, та ж тривога за дітей, те ж, гідне, звичайно, суворого осуду, бажання відгородити пташенят своїх од жорстоких реалій світу…
І підвелася вона з диванчика, на якому тепер часто, в самотині, перебувала ночі; обережно ступаючи, щоб не розбудити своїх, вийшла у вітальню, підійшла до вікна. Звичайно, вона сповнена презирства до себе за свої суто людські, суто материнські слабощі. Але що вона може з собою вдіяти? Питання з питань: чи готова вона пожертвувати життям власних дітей в ім'я ідеалу свободи, яким жила усі свідомі роки? Революція, повалення самодержавства — усе це вимагає людських жертв, ще ніде й ніколи такий крутий поворот історії без жертв не обходився. Благословенні імена тих, хто своє життя покладе на олтар свободи, вдячний народ ніколи не забуде своїх мужніх синів і дочок… Скільки разів повторяла вона ці слова! Чиїх — синів і дочок? А якщо — її, Дарини? Якщо ж вона не готова внутрішньо до такої страшної жертви, то всі голосні слова, красиві фрази про необхідність жертв і майбутню вдячність народу, усе це — сотрясіння повітря, брехня і фальш. За вікном лежала пустельна зимова вулиця, наче хто простелив сувій вибіленого полотна. А по той бік вулиці — ще пустельніший Мар'їн гай. Улітку він непроглядне густий і зелений, сьогодні ж — лише сяєво місяця сиротливо бродило по свіжому сніговому насту, між онімілих од морозу дерев. А ще далі, за графічно чітким мереживом з оголеного гілля проглядалися закута у кригу і занесена снігами Невк-ля і безмежжя лугів по той бік ріки. Там, за вікном затишної вітальні, був холодний, чужий світ без видимих меж. В розбурханій уяві Дарини та холодна мертва білизна розпросторювалася на всю планету, на всю Галактику. І привиділося Дарині, що по глибокому сніговому насту, не залишаючи по собі сліду, бредуть од неї в холодну далечінь її діти, її радість, її щастя. Жадібно ковтав їх білий, саванний простір, і таке ж біле, холодне небо над лугами здавалося віком труни, яке ось-ось опуститься. І зойкнула Дарина од лихих передчуттів материнських. Рипнули сходи, прочинилися двері вітальні, на порозі застигла її Богданка. Була вона у білій нічній сорочечці, наче з кошмарного видіння Дарини: "Мамо, що з вами? Ви так кричали у сні?" І кинулася Дарина з плачем безутішним до дочки, притулилася до теплого її тіла (ніби тонула уже і раптом — порятунок, та соломинка, яка не дасть пропасти), обійняла худенькі доччині плечі. І жодна у світі сила уже неспроможна, здавалося, розірвати тих судорожних обіймів.
І настав день, до якого вона уже готувалася змученою тяжкими передчуттями душею. Задзвонили, загрюкали у двері, до вітальні вбігла перелякана челядка: "Пані, там — поліція!" А вже поріг переступали стражники, схожі на воронів, що крякали у верховітті Мар'їного гаю, віщуючи біду. І командував ними знайомий Дарині з останньої її тюремної відсидки полковник Данило Галай, лише чину високого він ще не мав тоді. Був Данило Галай зовні ввічливий і люб'язний, а очі дихали холодом: "Даруйте, Дарино Михайлівно, що змушений потурбувати давню свою знайому і — майже землячку, адже і я маю в Пакулі родичів, далеченьких правда. А все ж, а все ж… Даруйте, але служба є служба. За наказом із Петербурга мушу провести у вашій господі обшук. Проведіть, будь ласка, до кімнати вашого сина Тараса!" — "Що — з сином?!" — зойкнула. А вже незвані гості розсипалися по господі, перевертаючи усе вверх дном. "Що з ним?" — повторила спокійніше, з усіх сил приховуючи раптовий біль і страх. "Про мітинг на Путилівському заводі уже чули? Звичайно, поліція перестаралася, були жертви. Я, знаєте, сам не прибічник насильства, ні з того боку, ні з іншого. Якщо ми не навчимося демократії, ми як держава, безсумнівно, загинемо. Ми не впишемося у новий виток історії, на який ступили західні демократії. Ми опинимося на узбіччі історії — з усіма сумними наслідками…"
(Продовження на наступній сторінці)