Спуск. Був кулуар. Боки снігові, а жолоб — суцільна крига. Я ще подумав: зірватись у такий — ніщо не затримає. Все одно, що кинутись у водоспад.
Спуск траверсом, по снігу, по самому краю. Елла оступилась, полетіла в кулуар. Крутонуло, вирвало льодоруб, понесло.
Я йшов позаду, все одно не встиг би нічого зробити.
І тут Вітя — за нею. Прямо у жолоб, на кригу.
Як збіг донизу — не пам'ятаю.
Застряли внизу, в пухкому снігу.
Елла загубила окуляри, льодоруб, сидить, плаче…"
Тут я, пам'ятаю, перебивши Анатолієву розповідь, запитав:
— Чого вона плакала? Забилась?
— Можливо, — відповів Анатолій.
Я не записав цього до блокнота: відчував, що не заспокоюсь, поки не з'ясую, чого вона плакала. Запитав про це Еллу вже в Душанбе. Вона усміхнулася зніяковіло, поправила окуляри:
— Ви знаєте, яка була моя перша думка? Що Анатолій прибіжить і буде лаятись. Того й плакала…
Продовжую цитувать Анатолія:
"Вітя Шкарбан сидів поруч з Еллою. Бинтував похмуро й мовчки руки. Завжди мовчав.
Поки йшли, вона декламувала вірші. Брели до наметів.
Ноги горіли, дороги не вибирав, все — для Елли.
Синці були, переломів не було.
Зупинились біля озерця. Взяв каску, налив гарячої води, пішов за намет, щоб не бачили, попарив ноги.
Всю ніч Еллина голова на моїх колінах. Сидів, бо вона одразу ж заснула.
Відпочивали два дні.
Потім — на Петропавловськ.
Не обморозився ніхто…"
І подальші записи. Вже не про Камчатку — про Памір. Куди він перебрався з Владивостока, випросивши вільний диплом.
— Сказав, що лікарі рекомендують теплі краї. Для одужання.
— А насправді?
— А насправді: Душанбе і найвищі гори під боком.
— Таки не каялись?
— Не каявся…
"Ходив цілий рік у вібрамах і в трикотажному костюмі для тренування. За п'ять шістдесят. Кожну зайву копійку — на альпіністське спорядження й книжки.
Жив у дуже богомільної бабусі: співала псалми по чотири години підряд. По всіх стінах — ікони, лампади, свічки. Пропах ладаном на все життя. На роботі скоса поглядали: думали, щодня відвідую церкву.
Кімнатка: два на три, ще й без дверей. Співає, співає, тоді й просуне голову:
— Не заважаю?
Терпів. А де було жити? Спасибі й за це.
Зате субота й неділя мої. Рюкзак з альпіністським спорядженням і — на автобус. У гори.
Товариство "Хаселот", тобто "Врожай". Зібралися зубри, альпіністи з дуже серйозною скеле-лазною підготовкою. Всі — у калошах, один я — у треконях. Калоші для скель — найкраще взуття.
Помітять, що я відстаю, роблять вигляд, що втомились. Привал.
Мужики — таких пошукати!
Працював у "Дорпроекті": бив шурфи, відбирав проби, документував.
Потім знайомий геолог допоміг влаштуватися в "Діпрозем": інженерно-геологічна зйомка всіх річок Паміру. Весела робота!
Хотів у памірську експедицію, домовився з Авер'яновим весною на Бартанг, але треба було пройти медичну комісію.
Невропатолог:
— Де твій військовий білет?
— На прописці.
— Принеси.
Нікуди діватись, приніс.
— Чому знятий з військового обліку?
— Палець відрізали.
— Не бреши. Через одного пальця не знімають.
— Ну гаразд, всі пальці. Вам досить?
Погнав до хірурга.
— Вам не можна працювати в горах!
Я йому довідку про чотирнадцять сходжень на Камчатці.
Послав до головного лікаря.
— За інструкцією вам робота з тривалим перебуванням на ногах протипоказана. Міняйте професію.
— Протипоказана? Міняти професію? Ану пішли, я тобі на стометрівці п'ятдесят метрів фори дам!
Не прийняли все одно.
Ну, зачекайте: принесу медаль всесоюзної першості, тоді будемо розмовляти по-іншому!
Три роки з хлопцями в гори ходив. Підробляв медичні довідки, щоб допускали до сходжень, виконав кандидата в майстри спорту.
Потім — сходження на пік маршала Жукова.
Маршрут вищої категорії складності. Технічний клас — стінне сходження. Все залито кригою. В Рушанському хребті.
Гірка — гігантський кристал. Нижня прямовисна стіна — вісімсот метрів, верхня, зубом, — п'ятсот. Абсолютно прямовисний схил. Часто навіть мінусовий… Що таке мінусовий?.. Це коли зависаєш у повітрі, а до стінки не дотягнутись рукою.
Нас, шестеро, вилетіло спершу в Рушан, а звідти вертольотом у базовий табір. В липні.
Рушили в розвідку. Одна група вийшла на перевал: оглянути пік. На вершині, на башті — гігантська снігова шапка. Зірветься — змете, як комах!
Табір № 2 — для команди, яка йтиме на штурм. На морені, під льодовиком. Два намети.
Сиділи, дивились на стіну, вивчали в біноклі.
Пішло двоє. За день обробили вісімдесят метрів. Забили гаки, вірьовки навісили.
Зіпсувалась погода. Знайшов моріони, гірський кришталь, польові шпати. Вся команда заразилась: кинулась вибивать по моренах.
Капітан команди лаявся:
— Проклятий Анатолій, всю команду звів з ума!
Закон альпініста: йдеш на штурм, побачиш золотий самородок — переступи.
Весь час насторожено дивились на верхню башту, на снігову оту шапку.
Два дні валив сніг. Під кінець третього все здригнулось од гуркоту. Вискочили з наметів: довкола верхньої башти клубочиться білою хмарою сніг. Як атомний вибух.
Розсіялось — зітхнули полегшено: снігова шапка щезла…"
— Ну, а якби обвалилось пізніше? Коли вийшли на штурм?
— Тоді, шановний Анатолію Андрійовичу, ми з вами не лежали б в оцьому наметі…
"Другого дня вийшли на штурм нижньої стінки. Вісімсотметрової.
Йшов останнім. Вибивав гаки, що лишались за нами, складав у рюкзак. Весь час гойдавсь маятником. Та ще й треконі погано тримали. Хлопці ж — у вібрамах, а на особливо складних ділянках — у калошах.
Дуже важкий день — весь час висів.
За цей день, з шостої ранку до четвертої ночі, пройшли заплановану відстань. На особливо складних ділянках рюкзаки витягали на вірьовках. Я подавав. Коли тягнули, зривалось каміння, сипались іскри. Вкреше таким камінцем — забудь, як і звали. Заморився смертельно. Піднімавсь по вірьовці, на затискачах.
Ночували на прямовисній стіні, збившись до гурту. Команда почуває себе краще, коли всі поруч.
Вранці не в спромозі йти далі. Ледь подолали двісті метрів. Заночували в печері, відпочили.
Третього дня я з капітаном пішов уперед. Вирубали східці в кризі на траверсі, добрались ще до одного грота. Втоптали сніг, од води, що капотіла на голови, відгородились плащами.
Рюкзаки підіймали на блоках.
Ночували у гроті.
Вранці пройшли загладжені "баранячі лоби", впритул наблизились до башти.
На ніч влаштувались хто де міг — на вірьовках. Я вирубав у кризі вузеньке сидіння, поклав поролончик, усівся, пристебнувшись до карабіна. Ноги — в рюкзак. Коли забивав гак, впустив молоток. Молоток полетів, навіть не торкнувшись стінки. Мінусовий схил.
Другого дня всі піднялися на вершину.
Спускались по стіні цілий день. До кулуару. Йшли мовчки: давалася взнаки втома. Вісім діб на грані можливого. Заночували. Зірки, небо, чорна башта — не вірилось, що ми на ній побували. Виспавшись, стали спускатися в базовий табір. Не поспішали.
В таборі зустріч: традиційний компот.
Бронзові медалі.
А в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому — золоті".
— Коли я прилетіла в Душанбе, Анатолій зустрів мене злий, наче шершень, — розповідала Елла.
— Ти чого прилетіла? За мене заміж виходити?
Я так розгубилась, що в свою чергу спитала:
— А що, не можна?
Елла й досі не може без сміху згадати, яке було лице в реєстраторки загсу.
— Я думала, що її стукне інфаркт. Або кинеться до телефону — викликати міліцію.
Вони мали розписуватись третього жовтня.
О дванадцятій рівно. А першого жовтня Анатолій вирушив штурмувати чергову вершину. Це сходження для нього було особливо важливе: генеральна репетиція на "золото". Двадцять дев'ятого вересня, виряджаючи Еллу з базового табору (Елла мала раніше поїхати в Душанбе — дошивати весільну сукню), Анатолій пообіцяв, що другого жовтня обов'язково повернеться. Гірка ж не дуже складна, протягом доби вони "зроблять" її, а за добу, що лишиться, він якось уже зуміє добратись додому.
— Так що готуй, Ел, весільну свою амуніцію! А за мною затримки не буде!
Вже першого жовтня, дошиваючи сукню, Елла втратила рештки спокою: думками була з Анатолієм. Вона добре роздивилась ту "гірку", коли була в базовому таборі: прямовисна стіна, з такими карнизами й виступами, що страшно було дивитись, не те що видиратися на них, і особливо один вертикальний жолоб, по якому час від часу з гуркотом сипалось каміння. Вони обов'язково мали його перетнути. І не раз навіть, а двічі: підіймаючись і спускаючись. Еллі марились розпростерті тіла, що летіли разом з камінням донизу.
А тут іще шлюбні подружки:
— Як ти за отакого заміж виходиш? Перед весіллям попертися в гори!
(Продовження на наступній сторінці)