Вони підходили все ближче й ближче, кроки уже шелестіли поруч, майже над вухом, ось вони стихли зовсім, хтось із поліцаїв збуджено закричав:
— Ось вона!
— Готова!
І тоді Уляна рвучко одірвалася од землі, випустила два останні набої прямо в гурт...
Пізнього ранку облава поверталась у село. Поліцаї були понурі та стривожені: чортова жінка останнім пострілом зуміла поцілити в німця. Німець у човні й сконав, і тепер поліцаї не знали, що їм буде за те, що не вберегли чужинця.
Склали трупи під управою: отак-о Уляну, а отак — Корнія, німця і ще двох поліцаїв. Уляна лежала, маленька, худенька, на трісочку висохла, і людям, яких зігнали засвідчити, що це саме Уляна, важко було повірити, що це вона й спровадила на той світ чотирьох гевалів.
На цьому, власне, й кінчається моя розповідь про Уляну Кащук.
Лишається хіба додати, що Уляна не вбила Корнія, а важко поранила. І він, провалявшись півроку в районній лікарні, знову появився в селі, тепер уже старшим поліцаєм, і часто погрожував, що всіх виведе на чисту воду,— хто помагав отій бандитці. Тільки не довго йому судилося ходити селом: одного ранку знайшли Корнія з проваленою головою коло болота, недалечко від Уляниного двору. Хто підстеріг, хто убив — так і не дізналися.
— А хто ж таки вбив? — допитувався я в діда Ілька.
— А хто його знає: світ не без добрих людей... Ви думаєте, один я допомагав у скрутну хвилину Уляні?
І розповів, що протягом окупації, з ранньої весни до пізньої осені, на могилі Уляниній не переводилися квіти. Хтось же таки збирав їх і приносив щоночі: от і судіть — одинока була Уляна чи все село стояло за неї.