— Риба — то гроші, — каже весело баба. — Бути тобі, Тирлику, при великих грошах. Тирлик уже й сам вірить у щойно вигаданий сон: так йому захотілося грошей. Він би тоді накупив ласощів повнісіньку хату.
— Як там, бабо, вівця? — запитує врешті Тирлик, за чим, власне, й зайшов.
— Вівця? — перепитує баба. — Та нівроку — пасеться.
— Ще не окотилась?
— Ще, сину. Та ти не бійся: окотиться — одразу дам тобі знати.
— А я й не боюсь, — відповіда незалежно Тирлик.
Робити більш йому нічого і, хоч баба Химка просить побути ще коло неї, він каже, що в нього нема на це часу.
— Куди ж це ти так поспішаєш?
— По бузинину… На пукавку…
— А ніж у тебе є?
— Ось! Тирлик простяга вперед руку, розтуляє долоню. Там лежить невеликий складаний ножик, мокрий од поту.
Ножик цей привезла йому мамка, коли провідувала весною. Тирлик із ним не розстається ані на хвилину. Спати лягає — хова під подушку, їсти сіда — кладе перед собою на стіл. Так він йому до серця припав.
— Оце ніж, так ніж! —удає, що вперше бачить той подарунок, баба Химка. — Та, видать, і дорогий же?.. Гляди ж не посій!
—Не бійтесь, не посію, —обіцяє Тирлик. Міцніше затиснувши ножика, йде врешті од баби. Йде трохи розчарований; думав, що вівця вже окотилась. Адже баба Химка пообіцяла подарувати йому ягнятко. Тирлик уже й кошару побудував, лишилося тільки діждатись ягняти.
— Ти чого не котишся? — запитує Тирлик вівцю, що пасеться під тином. І додає, точнісінько так, як бабуня:
— Гляди мені, спробуй тільки не окотитись!..
Вівця одривається од паші, задирає до Тирлика гостру морду. Очі в неї круглі, безтямні, якісь аж дурні. І Тирлик не може сказати, зрозуміла вона його чи ні. Іще раз насварившись на неї, він виходить урешті на вулицю.
— Тирлику!.. Тирлику!.. Нетерплячий той голос лунає над самісіньким вухом, але Тирлик вдає, що не чує. Він аж ходи наддав, щоб швидше проскочити мимо, та голос не одстає ні на крок:
— Тирлику!.. Гов, Тирлику!..
— Чого вам? — зупиняється врешті Тирлик.
— А де твоє: будь здоров? Із кашею з’їв?
— Здрастуйте! — буркає Тирлик. Не "добридень", не "доброго здоров’я", а — "здрастуйте", коли він вітається знехотя.
— Ото ж то й воно, що здрастуйте!.. Куди це ти нарихтувався?
— По пукавку, — затискає ножика Тирлик.
— На полювання?.. Так іще ж не сезон. Упіймають — ружжо одберуть, ще й оштрафують…
Тирлик ще більше супиться: от, почалося! Дід Остап завжди так: перестріне та й ну насміхатися! Або ще й гірше —дратує. Бабуня колись його аж лаяла: зв’язався старий із малим, розуму зовсім немає! Це тоді, коли дід Остап довів Тирлика до плачу: переконував, що він не хлопець, а дівчина. Тирлик, звісно, у рев: хлопець я, хлопець! — та до бабуні…
— А зайди-но до мене!
— Не зайду.
— А то чому?
— Бо ви дратуватися будете.
— От хрест святий — не буду!.. Зайди — медом пригощу…
При одній лише згадці про мед рішучість Тирликова м’якне, як віск. Мед він дуже любить, ласував би день і ніч —"медяник" —каже про нього бабуня.
—Такого ти ще й не куштував, —спокушає тим часом дід Остап. — Щільниковий…
— А дратуватися будете?
— Сказав же — не буду!.. Перехрещуся — хочеш?..
Тирлик урешті зводить очі на голос. Дід Остап завис на воротях, весело киває червоним обличчям. Він геть лисий, і голова у нього так блищить, наче він її щодня мастить олією. Ніс у діда Остапа великий та довгий, на кінчику червоний, аж синій. "Від горілки", — кажуть на хуторі, хоч давно уже його не бачили п’яним: він захопився бджільництвом, а бджоли не переносять горілчаного духу. Іще подейкують, що дід Остап — характерник. Лікує одному йому відомими травами, збира їх опівночі в лісі. А то й може наврочити — наслати хворобу чи перекинутись у вовка. Побачивши, що Тирлик повернув до воріт, дід Остап зашкутильгав швиденько до хвіртки.
Одна нога в діда Остапа своя, другу втратив на війні й про те розповідати не любить. "Одпанахало тай усе!" — відповідав якось аж сердито. Тирлик тільки дивується, як дід Остап, отакий характерник, досі не додумався украсти в когось ногу та й приточити замість отієї дерев’яної ступи. А може, уже і вкрав, тільки не хоче на люди виносити?
—Де ж це ти пропадав? —цікавиться дід, одчиняючи хвіртку. —Я за тобою вже й очі прогледів.
Проходять за хату, у садок, де стоїть пасіка. Вулики, мов маленькі хатини, на високих ніжках, пофарбовані в синє, а внизу попід кожним посилано річковим піском. Від того здається, що тут і сонця удвоє більше, аніж на вулиці, воно так і пронизує наскрізь. Пахне вощиною й медом, висне рівномірний приглушений гул, тисячі бджіл снують туди та сюди золотистими літачками.
— Не бійсь, вони тебе не вкусять, — каже дід Остап, ведучи Тирлика до високого куреня. — Вони злих людей лише кусають.
— А я не боюся! — бадьориться Тирлик, однак щоразу втягує в плечі голову, коли бджола пролітає мимо.
Біля куреня Тирлик сіда на пеньок, за дощаний стіл, що теж пахне вощиною й медом: аж хочеться його лизнути. Дід тим часом іде в курінь і повертається з дерев’яною тарілкою.
— Ану, козаче, пригощайся!
Перед Тирликом —мед. Золотистий, запечатаний білим щільник, порізаний на акуратні скибочки. Мед витікає з розрізаних навпіл чарунок, сповза на тарілку важкими золотими краплинами. Тирлик обережно бере першу скибку, підносить до рота.
— Смачний! Тирлик лише зітха від повноти почуттів. Мед тече йому на підборіддя, він збира його пальцем, крадькома од діда облизує. А дід виносить іще й кухоль води, і Тирликові зовсім уже свято…
— Давай мінятись носами! — раптом каже дід Остап, і Тирлик, що потягнувся був за останньою скибкою, враз одсмикує руку.
— Не хочу!
— А то чому? — щиро дивується дід. — Дивись, який у мене великий та гарний!.. Я тобі ще й додачі дам: відро меду…
— Не хочу!!!
Тирлик ухопився за власного носа, перелякано поблискує на діда очима. Уже і не радий, що зайшов. Цур йому, пек, тому медові, коли доводиться платити за нього отакою ціною!
-Ну, не хочеш —діло хазяйське, —відстає врешті дід. —До їдай мед, чого ж ти?
— Не хочу! Тирлик сповза із пенька, усе ще притримуючи носа рукою.
— А цього робити не слід, каже дід. — Шматок оцей, як ти його не з їси, уві сні до тебе заявиться — душитиме. Так що не одмінно мусиш доїсти!
Тирлик вагається. Він би доїв, та боїться, що дід знову запропонує мінятись носами. Врешті зважується:
— Я із собою візьму… Удома доїм…
Дід — що йому лишилося робити? — дістає шматок паперу, обережно загортає щільник. Загорта і приказує:
— Гляди ж не викинь! Як викинеш, то ніс мій одразу до тебе прилипне!
Тирлик знову лякається. Тремтячою рукою бере загорнений мед, питає в діда:
— А як хто його з’їсть?
— Отому мій ніс і учепиться!
— А вам його перечепиться?
— Аякже!
Тепер у Тирлика додаткова морока: кого пригостити оцим медом. Думав, думав і врешті надумався: дам-но Котькові! У Котька ніс довгий, ще довший, ніж у діда Остапа, та ще до того ж і чорний. То Котько не буде й журитись, як поміняється носами з дідом Остапом. Баба Олька, хазяйка Котькова, недалеко й жила: через три двори на четвертий. Була наймолодша серед бабів: щоб не збрехати, так років за сорок. На хуторі її не любили: за гострий язик і кляту вдачу. Бабуня казала, що од такої треба поли різати та втікати. Не боявся баби Ольки один лише Тирлик. Більше того: здавалася вона йому найцікавішою на весь хутір людиною. Баба Олька воювала на фронті. "Як повіялася (бабуня так і казала, "повіялась", не пішла, а "повіялась") … як повіялася із санітарною частиною, то повернулася аж після війни. Наче без неї не могли тих німців і розбити. Принесла чотири медалі й маленьку дитинку. Дитину чи то їй дали на додачу, чи так уже випросила, — Тирлик не знає. Та вже й не застав дитини тієї: Тирлика ще й на світі не було, як вона, та дитина, виросла та й подалася з хутора. Медалі ж бачив на власні очі, навіть тримав у руках: дві срібні і дві бронзові.
Баба Олька обіцяла, як Тирлик трохи підросте, подарувати одну на вибір. То як таку бабу та не любити? Навчилася ще баба Олька на тому фронті пити горілку. Як напивалася, то навішувала на груди медалі, ходила вулицею і грізно кричала:
— За що ми тоді воювали?!
У такі хвилини люди боялися і на вулицю потикатись: ще вчепиться та поб’є. Один лише Тирлик викотився якось їй назустріч.
— Ти хто?
Баба Олька, висока, костиста, нависла над ним п’яною тінню. Приглядалася так, наче досі й не бачила.
— Тирлик, — відповів незалежно. Не знав досі, що таке страх: усі баби і діди мало не молились на нього.
— Теж мені — Тирлик!.. Гостинця хочеш?
(Продовження на наступній сторінці)