Не одступився. Стояв перед членами бюро — не думав каятись. Сам копав яму, до якої й упаде.
— Ви й досі вважаєте, що лінія ЦК на суцільну колективізацію є помилковою?
— Вважаю.
— Як ви ставитесь до відомих положень товариша Сталіна про розвиток колгоспного руху, викладених ним у всесвітньовідомих статтях "Рік великого перелому" та "До питань аграрної політики в СРСР"?
— Ставлюсь як до антиленінських.
У декого з присутніх аж спина затерпла од такої нечуваної зухвалості.
За виключення Ганжі з партії голосували дружно, із злістю. Не менш дружно проголосували й за те, щоб віддати його до суду як правоопортуніста, куркульського переродженця і білогвардійського агента, злісного наклепника на лінію ЦК, на генсека товариша Сталіна.
І був суд, і гриміла гнівна, класово загострена промова прокурора, і суворо, нещадно дивилися судді на Ганжу, який в одну з найважчих хвилин класових боїв проявив себе дезертиром, політичним запроданцем, зрадником світового пролетаріату. Все було ясно оцим праведним суддям, жоден сумнів не торкнувся їх класово чистих сердець, вони засудили його ще до засідання суду.
Тож встаньте усі, суд повернувся з п’ятихвилинної наради, щоб зачитати справедливий вирок!
Встань, товаришко Ольго, тобі нічого ховати очі від суддів! Ти знайшла в собі сили перебороти любов до пропащої цієї людини і сказала про неї всю правду. Хоч кожне слово твоє було гвіздком в оту домовину, яка називається присудом.
Ти мужня жінка, ти справжній боєць, товаришко Ольго!
Встань і ти, Твердохліб Володимир, молодий комуніст, запальний боєць революції! Тобі теж нелегко було свідчити проти дядька Василя, проти свого хресного, який — пам’ятаєш, Володю? — клав на твоє нетерпляче плече мудру руку свою та й казав з великим терпінням: "Ех, Володю, Володю, не так усе просто, Володю!.." І хоч ламкий басок твій тремтів, і зривався твій голос, ти теж засудив колишнього комуніста Ганжу як класово ворожого елемента.
Суд іде, встати!
А чом ти не квапишся встати, посивілий за одну ніч чоловіче? Чом клониш голову, хилиш дужі плечі? Який тягар звалився на тебе, так придушив, що, здається, не розігнутись тобі вже довіку?
Зціпив зуби, стулив щосили безпалі долоні — устав.
Три роки ув'язнення, а після відбуття покарання ще три роки позбавлення прав.
Дали б більше, але врахували бідняцьке походження.
Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі Ганжі. Виходив під конвоєм — навіть не глянув на Володьку, на Ольгу. Вирвав обох із свого серця.
Бо не вороги страшні — страшні зрадливі друзі.
Бо не меч страшний, який цілить у груди,— страшний ніж, що завдає підступного вдару у спину.
З якими високими помислами його б не гострили...
Тож був суд, і була камера, і перша ніч у тій камері — найтяжча ніч для ув’язненого. І були думки, що ніде так не обсідають людину, як за тюремними ґратами. Коли залишається сам на сам: не на годину чи дві — на довгі роки.
Тож не будемо непокоїти його в оцю першу ніч — йому й так важко. Відійдемо од ґрат, бо он уже й вартовий повернувся в наш бік, прислухається та приглядається — не доведи господи, побачить! Прицілиться згідно із статутом, бабахне — і душа з тебе геть!
Тож утікаймо пошвидше до власної хати та й дякуймо богові, що вікна у ній поки що без ґрат, а двері — без тюремних замків, що стоїть вона скраю, і я нічого не знаю.
Не знаю, не бачив, не чув.
І отого чоловіка, який щойно сів у в’язницю, не знаю, оце лишень од вас довідався, а до цього ніде й не стрічав.
Не ходив із ним по селу, не вів довгі душевні розмови, не питав у нього поради: як жити, кому вірити, на кого спиратись. А якщо коли випадково й зустрівся, то ще тоді, з першого ж погляду відчув, що він щось не той... Не з тим, знацця, душком... Щось було в ньому таке, що одразу мене насторожило...
Ворог, кажете? З куркулями, кажете? По вуха в болоті?.. Ай-яй-яй! Хто б міг подумати!..
Хоча, якщо розібратись, то воно до того і йшлося. Отой Гінзбург... А потім — Марта... Та й Приходько... Не Іван, а Микола...
То, кажете, дали аж три роки?.. Видать, заробив, даром у нас не дають... Отак воно: стрічаєшся, розмовляєш з людиною, навіть у гості запрошуєш, а воно тобі на!.. Які тільки люди на світі! Нема того, щоб попередити: так, мовляв, і так, не підходь, бо я грузну в болото. Ще й тебе, гляди, потягну за собою...
Ганжа, знацця...
От і водися після цього з людьми! От і спробуй їх розкусити!
За те, що не "розкусили", поплатилися й товаришка Ольга та Твердохліб. Прямо із суду пішли на чергове засідання бюро райкому: розглядалося питання про стан колективізації по району, зокрема в Тарасівці. Гостро, з усією принциповою прямотою розглядалося. І вимальовувалась прямо-таки ганебна картина процент колективізації неприпустимо низький, сільради засмічені класово-ворожим елементом, куркуль чинить шалений опір політиці партії на селі.
Хтось спробував заїкнутися, що де ж, мовляв, куркулі, їх же повиселяли за межі області ще минулого року. Але Іван Іванович, який вів бюро, рішуче засудив оту спробу затушкувати класову боротьбу на селі:
— Куркулі у нас є! Є куркулі!
І твердою долонею придавив аркуш паперу, що лежав на столі.
— Товаришу Твердохліб, скільки глитаїв було розкуркулено у вашому селі?
— Два! — школярем зірвався на ноги Володька.
— А скільки дворів у Тарасівці?
— Більше трьохсот.
— От бачите, товариші, на більше, ніж триста дворів знайшлося всього два куркулі. І ви думаєте, що я оцій казочці повірю? Де була пильність комуністів Тарасівки?
Мовчать. Хилять голови під нещадно світлим поглядом першого.
Тільки товариш Путько не схилив голови. Сів край столу, поруч з товаришем Сусловим, щоб не змішатися, видать, з "остальною масою". І коли Іван Іванович запитав гнівно: "Де?", коли придушив отой папір долонею, Митрофан Онисимович і собі поклав долоню на стіл, обвів присутніх осудливим поглядом, наче теж запитував: "Де?"
"Де була у вас класова пильність, що проморгали стільки куркулів? А якщо не було, то чому не прийшли позичити в мене? До Гінзбурга лізли, в рот йому заглядали? От і їжте тепер, що заробили, а мене, Митрофана Онисимовича, до себе не приплутуйте!"
— Товаришу Суслов, я думаю, що треба примєрно наказати комуністів Тарасівни. Щоб другим не було повадно.
Підняв перший руку — і очима не скліпнув, коли Ольга розгнівано вигукнула:
— А ви де були?
"Хе, де були! Де були, там нас уже не шукай! При столі ми зараз, щитай, у президії! А раз так, то не ти нас, а ми із тебе спитаємо! Раз так, то одержуй за притуплення класової пильності сувору догану та й носи її на здоров’я!"
Ич яка: "Де були!"
Твердохлібові ж — лише зауваження. Зважили на молодість, на невеликий партстаж, на те, що усвідомив і виступив у суді як належалось.
Прокурор на бюро навіть похвалив: побільше б отаких комуністів!
І виходило, що не так покарали Володю, як заохотили на тому бюро. А коли після засідання Іван Іванович залишив його із товаришкою Ольгою для розмови, коли, прощаючись, потиснув їм руки:
— Дивіться ж, товариші, не підведіть!
А Володі сказав:
— Будемо рекомендувати вас, товаришу Твердохліб, головою колгоспу. Справитесь?
То Володя аж задихнувся од щастя.
"Справлюся, товаришу, справлюсь! На смерть піду, на муки — не одступлюся од партійної лінії!"
І то не біда, що колгоспу, на голову якого посватали Володьку, ще і в колисці немає, що майже усі дядьки Тарасівки сплять і бачать своє поле, свою худобу, своє господарство — своє, а не усуспільнене. То не біда, Володька й на мить не сумнівається, що примусить їх снити іншими снами, виб’є з їх упертющих голів шкідливі оті сновидіння.
Буде колгосп, товаришу Суслов! Буде і план: на всі сто відсотків!
Збуджений, вийшов Володька з райкому. Вуха — ліхтарі, щоки горять, губи складаються в усміх. І було б зовсім добре, коли б не спогад про дядька Василя, коли б не товаришка Ольга: похмура, змучена, із посірілим обличчям.
Підійшов до санчат, запросив товаришку Ольгу сідати, спробував утішити:
— Може, їх ще й випустять...
Ольга одвернулась, промовчала.
Виїхали в поле, на второвану зимову дорогу. Навколо — сніги та сніги: засипали межі, злили докупи поля, так що й не розібрати, де моє, а де чуже. Об’єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю в край, засіяла снігом. Та Володька вже бачить не сніг, а густі пшениці, не гайвороння, а щасливих людей, які вийшли гуртом на колгоспні лани, і найсолодшою для його партійного серця музикою гудуть трактори, пихкотять локомобілі, виспівують молотарки, і сиплеться добірне зерно в колгоспні засіки.
А потім — червоні валки, що везуть хліб державі. Перші на весь район, і він, Твердохліб, на чолі тих валок...
Ех, туди його за ногу!..
А Тарасівкою — дзвоном на сполох: рятуйся, хто може,— їде біда!
Хто її пустив, оту чутку? Хто перший бемкнув — не доконаєшся, хоч перетруси все село.
(Продовження на наступній сторінці)