— Ви що, хочете назвати моє прізвище? — Мені раптом забракло повітря.
— А це буде залежати од вас, дорогенький.
— Що вам треба од мене?!
— Тс-с, навіщо ж так голосно?.. Не мені, дорогенький, а моїм мемуарам. Я не думав, що їх так важко писати. Стільки витрат. Папір, передрук, друкарка... Я заборгував уже триста карбованців. Мотавсь-мотавсь, де дістати, а тоді й подумав: постій, а Віктор Андрійович! Хто тебе й виручить, як не давній твій друг!..
— Ви вимагаєте од мене триста карбованців?
— Ну навіщо ж так, Вікторе Андрійовичу, — вимагаю! Не вимагаю — уклінно прошу. І не дати — позичити. Під майбутній гонорар.
Гонорар! Я не вірив ні в той гонорар, ні в мемуари. Але відчував: діватися нікуди. Що такому варто написати хоча б на кафедру? Чи в ректорат... Мені страшно було про це навіть подумати.
— Гаразд, я дам вам триста карбованців. Але з умовою, що ви про мене забудете. І не дзвонитимете більше на кафедру.
— Забуду, дорогенький, забуду! — Він так зрадів, що у нього й щоки порожевішали.
— Тільки не зараз. При собі в мене немає. —Коли?
— Завтра. — Вирішив зняти з ощадної книжки. Не така вже й велика сума, щоб одкупитись од цієї тварюки.
— Так я вас тут ждатиму.
— Ждіть.
— Як і сьогодні, о сьомій?
— О сьомій...
Я зняв триста карбованців і відніс йому гроші. І постарався швидше забути про нього.
А десь через місяць знову пролунав телефонний дзвінок:
— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим! Я мовчав. Я одразу ж упізнав його голос.
В.К.