— Як ви смієте так ображати?!
— Ну, годі! — це вже ревізорша. — Або давайте білет, або ж платіть штраф.
— Та кажу ж, що білет десь подівся!
— Тоді платіть штраф. Три рублі.
— Нема в мене трьох рублів. Візьміть ось карбованець.
— Платіть три рублі, а не карбованець!..
Я починаю пробиватись уперед. Що незабаром маю виходити, а що й цікаво глянути на жертву, яку терзає ревізорша.
— Та кажу ж, що більше немає! — лунає вже поруч.
Вагон смикнуло, ревізоршу кинуло набік, і я побачив жінку в червоному. Схилившись (ось чому я її не побачив одразу), вона продовжувала гарячково нишпорити в сумочці.
— Так будете платити штраф? Чи гукнуть міліціонера?.. Кондуктор, скажи вагоновожатому, щоб зупинив коло міліціонера!
Я підступив упритул, дістав з гаманця три карбованці. Простягнув ревізорші:
— Ось візьміть. —Що це?
— Три карбованці. Штраф.
— А ти хто такий? — Ревізорша дивиться на мене з такою підозрою, наче я того трояка в когось украв. Витяг непомітно з кишені, їй, мабуть, неохота отак випускати запросто із своїх пазурів жертву. — Я її штрафую — не тебе.
— Я за неї й плачу, — кажу якомога спокійніше. — Може, я їх їй позичаю. Тож беріть три карбованці й одпускайте нас із Богом.
— Аде твій білет?
Дістаю квиток. Проїзний. Подаю разом з троячкою. Ревізорша ще щось бурчить, але я її вже не слухаю: жінка в червоному, схлипнувши, починає проштовхуватись до дверей.
— Як вони сміли!
Стоїмо на зупинці. Ті, що чекали трамвай, поїхали, ті, що вийшли, порозбігалися, а ми лишилися вдвох.
— Я ж брала квиток!
— Заспокойтесь, я вам вірю. Не варт через дрібницю отак переживати. Нервів не вистачить.
— Гарна дрібниця! Вас би отак обзивали!
Лице її ще палає, в очах зблискують сердиті сльози. А я не в силі одірвати од неї очей. Родяться ж такі красуні на світі! Мені аж боляче від думки, що от ми зараз розстанемось і вже ніколи не зустрінемось.
— Як же я віддам вам три карбованці?
— Пусте, — недбало махаю рукою. — Я навіть радий, що чимось відшкодував за оту гірку.
— За яку гірку? — здивувалась вона.
— А ви вже й забули? З якої ви з'їхали...
— Ой! — стиснула вона щоки долонями. — Ой! То це ви?
— З вашого дозволу, — вклонився їй ґречно.
— Уявляю, що ви тоді про мене подумали.
— Клянусь, нічого поганого!
— Так я вам і повірила!
— Чесно, нічого!
— Ну годі про це, — торкнула вона рукавичкою мою руку. — Як же я віддам вам три карбованці?
— Дались вам ті три карбованці!
— Ні, я мушу обов'язково віддати.
— Ну що ж, — врешті наважуюсь я, — якщо вам так пече... Знаєте що: давайте зустрінемось після роботи. У вас коли кінчається робота?
— О пів на шосту.
— Давайте о шостій.
— А де ми зустрінемось?
Я ледь не бовкнув: "Біля інституту", та вчасно подумав про те, що нас там можуть побачити. Студенти, співслужбовці. Згадав про центральний поштамт, біля якого завжди юрмились парочки.
— Біля поштамту. Як ви? Зможете?
— Зможу.
— То я вас чекатиму. О шостій.
— Гаразд. До вечора, — каже вона. І, зісмикнувши рукавичку, подає руку. Долонька у неї тепла й приємна.
Йшов до інституту, і в мені все співало. І вже в інституті, на кафедрі, в аудиторії, думав тільки про неї. Відтоді, як я був одружений, не мав справи з жінками, окрім власної дружини. В мене не було навіть думки завести адюльтер, хоч гарненькі жіночки та дівчата залюбки кокетували зі мною. Отже, я їм був небайдужий. Та я завжди пам'ятав, що одружений, що працюю в інституті і будь-яка любовна пригода могла скінчитися катастрофою. Пригадую, як виключали з аспірантури одного такого бідолаху, від якого завагітніла студентка третього курсу. А він, як на лихо, був ще й одружений. Потім я випадково зустрів його на вулиці. Скнів у якійсь артілі, а подавав же великі надії, ще в аспірантурі почав писати кандидатську. Тож я не дозволяв собі про це навіть подумати і всіх жіночок тримав на потрібній відстані.
А тут як обмарило: весь час думав про зустріч біля поштамту. І хвилювавсь, як юнак.
Що їй маю сказати, як повестися? Не взяти ж троячку і попрощатися. Ще як слід не познайомившись, я вже боявся її втратити.
Думав-думав і надумався запросити її до ресторану. Міг не боятися того, що доведеться пізно повертатись додому. Позавчора провів дружину на поїзд. Поїхала разом з донькою в Чернігів до матері, яка тяжко захворіла. Збиралися пробути біля неї весь місяць: пішла для того у відпустку. Так що я почувався вільним козаком, тим більше що й жили ми хай і в невеличкій, зате ізольованій квартирі. Тож міг повернути додому, коли заманеться.
Лишилося вирішити проблему з грошима. Дружина виділила мені двадцять карбованців ("Доживеш до зарплати"), два карбованці я ще вчора потратив на хліб, ковбасу й молоко та сьогодні віддав трояка, виручаючи нову знайому. Тож лишилось п'ятнадцять, не рахуючи дріб'язку. Я зроду-віку не був у ресторані, ще до одруження обходився студентськими їдальнями, де можна було наїстися за карбованець, та кілька разів завів свою майбутню дружину в кафе — вгостив морозивом. Батьки мої весь вік ішачили в колгоспі, не вилазячи зі злиднів, і якщо заводилася в хаті свіжа копійка, на неї чекало стільки дірок, що не знали, яку й затикати. Чи справити сяку-таку одежину, чи полатати взувачку, чи купити порося, а тут ще податок, а тут позика рідній державі, яка, не жаліючи, дерла з них шкіру, — батькам моїм не лишалося нічого іншого, як писати в кожному листі: "Ти вже, синку, якось там тримайся", і я тримався: на студентську нужденну стипендію, коли доводилося рахувати кожну копійку, а потім, по закінченні вузу, й на аспірантську зарплату, якої вистачало тільки на те, щоб якось дотягти від получки до получки, особливо коли надумався одружитись. Ми й весілля справляли — не скликали гостей, а удвох сходили до загсу, а потім пішли у те ж кафе, де од душі наласувались морозивом.
Тож я зроду-віку не був у ресторані, але розумів, що з п'ятнадцятьма карбованцями та ще й з дамою туди й потикатися нічого.
Де ж дістати потрібну суму грошей?
Позичити? Навряд чи вдасться: до зарплати лишались лічені дні, і гаманці в аспірантсько-асистентської братії давно попідтягали животи.
І тут я згадав про гроші, відкладені на костюм.
Костюм шився в найкращому ательє з наймоднішого на той час матер'ялу: темно-синій бостон зі сріблястою іскрою. Я мав захищати у ньому кандидатську дисертацію, над якою працював не рік чи два, а понад десять років.
Не пощастило мені з кандидатською.
Почав писати її ще за життя товариша Сталіна, взяв безпрограшну тему: "Успішна колективізація в західних областях України". Набираючи матер'ял для дисертації, я не стільки їздив по тих областях, скільки висиджував по бібліотеках, гортаючи підшивки обласних та районних газет, де в кожній статті, в кожному нарисі розповідалося про масовий рух до колгоспів: усвідомивши переваги колективного господарювання, люди пливом пливли до артілі. Друкувалися листи й рапорти великому Сталінові, повідомлялося про поголовну колективізацію цілих районів, висловлювались палкі подяки за щасливе заможне життя.
Я акуратно списував ті переможні реляції, не маючи жодного наміру перевірити їхню правильність, бо підсвідомо відчував, що коли копну глибше, то дізнаюся про речі, здатні привести мене не до кандидатської, а до тюремної камери. Підсвідомий сумнів у правдивості нашої преси живився далекими спогадами з власного дитинства, коли засновувався колгосп у моєму рідному селі на Чернігівщині.
Головою сільради в нас був Юхим Заволока, колишній партизан і герой громадянської. На всі свята він виходив з величезним червоним бантом на грудях, наганом у кобурі і важкою при боці шаблюкою. Тато тихцем розповідав, що Заволока був до революції таким конокрадом, що й земля під ним горіла, дядьки, застукавши якось на гарячому, пустили під лід, а воно випливло по течії нижче, недарма ж кажуть, що гівно і у воді не потоне. Після Жовтневої організував не то банду, не то партизанський загін, який не стільки воював проти німців, білих, петлюрівців, скільки грабував заможних селян: виводили корівок і коней, спорожняли комори й хліви, вибивали серед ночі шибки та й устромляли до хати лопату: "Клади, хазяїне, гроші, а то спалимо, а то й кинемо бомбу!" Після громадянської Заволока став головою сільради, царем і богом, супроти якого ні дихни, ані писни. Отож він і скликав усіх людей до сільбуду, коли з району поступила команда: негайно організувати колгосп.
Мені було тоді десять років, і я впросив тата взяти з собою й мене. Пам'ятаю, мати услід ще гукнула:
— Ви ж там недовго!
— Та чого б ми там засиджувались! — відповів матері тато. Зайшовши у сільбуд, ми з татом примостилися на крайній од
(Продовження на наступній сторінці)