З того часу ти десятою дорогою обходив тих підступних істот. Училок!
Бодай вони всі передохли!
Це ти навчився в Омельківни — лаятись. Подумки. Бо не вмів вимовляти слова. Що їх понавидумували люди хтозна й для чого.
Скорше, мабуть, для того, щоб одне одного лаяти.
Ну, хіба ж він винен у тому, що народився собакою. Джоєм, а не Василем чи Галиною. Що ніяк не научиться витирати лапи, заходячи в хату. Зате сам подає їх мити. Неприємна процедура, але мусиш терпіти, коли народився собакою.
Що крутиться весь час під ногами, і хазяйка за це тебе пуштрить... І погрожує віником. "Це ти наслідив?.. Я не встигаю прибирати!.."
І частенько тебе таки частує віником, але ти на неї не ображаєшся навіть. Ти її так любиш, що ладен за неї й життя віддати. А вона, бач, тебе віником...
Ти забиваєшся під крісло і гірко роздумуєш над своєю собачою долею. Над тим, чому люди часто не відгукуються на ласку ласкою.
Чому їх дратує, наприклад, твоя звичка класти на коліна голову, дивлячись закохано й віддано,— завжди скидають з колін твою голову, ще й скаржаться, що ти їм послинив штани або спідницю.
Або оте: "Не наскакуй!", що луна повсякчас.
А як же інакше можна продемонструвати свою гарячу любов?
Що він не зробить — все не так, все не по-їхньому.
От привезла хазяйка курчат. Не отих маленьких, пухкеньких, які самі просяться до рота. А цибатих перестарків. Він, Джой, косував-косував на них оком: обдурили хазяйку! Замість усіх білих підсунули кілька чорних. На качок диких схожих.
Заходився та й видушив чорних. Та й виклав у акуратний рядочок. А найцибатіше поніс у зубах хазяйці: "Ось глянь, як тебе обдурили!"
Крику було — не доведи Господи і помилуй!..
Ти важко зітхаєш... Ти заплющуєш очі... Ти поринаєш в дрімоту... Ткнувшись носом у прохолодну підлогу.
IV
Наступного року Джой появився на дачі зовсім дорослою псиною. Ну, не такою вже й дорослою, але роки собачі вп'ятеро куціші од людських. То й вік собачий набагато коротший. Опановуй науку життя в перший же рік, якщо хочеш жити на світі.
Не впізнавали ми Джоя.
Привезли курчат — косував лише оком. Та хвостом нервово посмикував. Запам'ятав, що які б вони не були: білі, чорні, зозулясті, рябенькі — всі до одного свої. Упаси Боже чіпати! Зате як влетять чужий півник чи курочка до нашого двору — капець! Як не втікатиме, як не кудкудакатиме — упіймає й придушить.
А не лізь у мій двір!
Саме — "мій". Бо з першого ж дня оголосив себе хазяїном двору.
З раннього ранку, вискочивши з хати, обов'язково оббіжить увесь двір по периметру, винюхуючи шкоду. Появу якогось заброди непроханого. Що гірший татарина.
У першу чергу очистив двір од гадюччя. Од зміюк та вужів. Хоч я йому і втокмачував, що вужів чіпати не слід, вуж — мирна істота, корисна навіть, бо ловить мишву. Тож придивляйся пильніше: як тільки дві жовтогарячі цяточки на потилиці, то не чіпай. Душив все одно. Був, мабуть, дальтоніком. Не розбирав кольорів.
Ганяв горобців, що курей обкрадали, зерно усе скльовуючи. Та ще, мабуть, за те, що кричали: "Жив!.. Жив!.." — коли Христос помирав.
Жодного не вдалося впіймати. Хоч ганявся — із шкіри вискакував.
Ну, а постійний ворог — їжак, бродяга безпашпортний, космополітище безрідний — до істерики Джоя доводив.
Ліз і ліз у наш двір, найменшу шпаринку знаходячи. Я вже й затикав їх, шпаринки, і сітку рибальську навішував — не помагало нічого. Як ніч — так і в дворі.
І кожного ранку — безплатний концерт. Поп-музика — оглухнути можна.
Терпів-терпів, затуляючи вуха подушкою,— не помагало нічого.
Вибігав у двір: де той задрипанець? Ага, он де. З глибочезної ями, що її встигає вирити Джой, вилітає ошмаття.
Підбігаю, сердитий: так і є! Колючий клубок, що його ні вхопить, ні вкусити, і Джой під нього люто землю підкопує. Весь у землі, як мара.
— Джой, фу!
Гавкіт ще лютіший у відповідь. І груддя — замалим мені у обличчя не летить.
— Вилазь, Джой!
Нуль уваги.
Ну, зажди ж, паразите!
Біжу по відро, повне води наливаю і назад. Виливаю все зозла до ями.
Джой виліта як обшпарений, щосили обтрушується.
"У тебе совість є?".— "А в тебе? Хто тебе, отакого, купатиме? Сажотрус сажотрусом!"
Залажу до ями, пробую взять їжака. "Та не колися, дурню, я тебе не вбиваю — рятую!" Закочую колючий клубок у відро, виношу за двір.
Щоразу подалі одношу. В надії, що не знайде дороги.
Знаходить.
І знову безплатний концерт. На весь хутір. Хочеш — вуха затикай, хочеш — слухай.
Іще був у Джоя ворог номер два (а може, й один) — котяра сусідський. Ми його прозвали Корсаром: цупив усе, що погано лежало.
Якось я навудив карасиків, пустив до ванни старої, що стояла в дворі, накрив шифериною. Хай плавають — завтра посмажимо.
А вранці — шиферина на землі і карасика жодного.
А залишиш у дворі молоко — як не вип'є, то перекине. Та ось появився Джой і оголосив Корсарові священну війну. "Джихад" мусульманський.
І почалося...
Кіт стрімголов злітав на абрикосу, вмощувався зручненько на гілляці. Кіт слухав, мружачи відьомські очі, а Джой шаленів унизу. Кіт спокійненько "вмивався", а Джой голос зривав.
— Сходи прожени! — стогнала дружина.— У мене й голова незабаром розвалиться.
Розвалювалась голова і в сусідки, хазяйки котової:
— Та прив'яжіть свого чорта, бо збожеволіти можна!
"Кота свого прив'яжіть!" — ледь не виривалося в мене.
Зціпивши зуби, вилажу на абрикосу. А ви знаєте, що то є: вилазити на абрикосу? Поміж гілля густе, отакенними колючками усіяне?
Спробуйте!
Я до кота, кіт од мене. Я вгору, а він іще вище. Ось уже й гілка згинається — нікуди далі залазить котові. Шипить, як паротяг збожеволілий.
— Кицю, кицю!.. Ходи сюди, кицю, щоб ти на цій гілляці й повісився!
Кіт стрибонув мені прямо на голову. На лисину. Проїхався кігтями та й на сусідню гілляку. А з гілляки — відчайдушний стрибок через тин та до себе у двір.
Я мацаю переорану лисину, і мені хочеться погавкати люто із Джоєм...
Я вже згадував, що у Джоя бас як у Шаляпіна. Або ще точніше — як у лева розлюченого. Хто його не вгледить — до землі присяде од страху.
Тож в найулюбленішій забаві, що її вигадав Джой, головна роль належала голосові.
З раннього ранку Джой займає позицію. Під парканом, що відгороджує наш двір од вулиці. Гукай — з місця не зрушить. Хіба що зиркне з досадою: ти що, не знаєш, що от-от ітимуть корови?
І ось вона, хвилина очікувана!
Корови сунуть рогатою річкою, а Джой люто надіта на штахетини. Реве своїм унікальним басюрою, аж дерева хиляться. Штахетини ось-ось не витримають, тріснуть усі до одної, випустять Джоя на вулицю, і тоді від череди лишаться копита та роги.
А вони, звиклі до собачого гавкоту, що супроводжує їх вздовж усього хутора, лиш очима косують. Хіба що яка націлиться на Джоя рогами (ото Джоєві свято!), махне недбало хвостом.
— Ну що, з'їв? — кепкую з Джоя.
Джой удає, що йому просто лінь усерйоз заводитись. Задирає лапу й демонстративно поливає штахетини.
А от телиця...
Телиця — то вже всерйоз.
Сусідка щоранку телицю на луки виводила, і невідомо було, хто кого веде: хазяйка телицю чи телиця хазяйку.
А якщо телиця лякалася, то й зовсім комедія: телиця устриб — і хазяйка устриб.
— Руки пообривала! — скаржилась щоразу хазяйка.
Тож телиця із Джоєм не інакше як змовились: Джоєві гавкати, телиці — лякатися.
Ідуть вони мирно удвох повз наш двір: телиця й хазяйка. Телиця — ягнятком покірним, присипляє увагу хазяйки. А Джой причаївсь за парканом.
Порівнялися, і тут починається цирк.
Джой як вискочить, як ревоне. Телиця, вдаючи, що вона страшенно злякалася, виконує таке сальто-курбет, що куди тим гімнастам! І сусідка за нею — сальто-курбет. А потім телиця як ушкварить галопом. І сусідка за нею галопом. Вчепившись щосили в налигача, щоб не впустити.
— Припніть свого чорта! — гукала не раз, телицю виводячи.
А "чорт" вже причаївся під парканом. І такими очима на мене дивиться, коли я його до хати тягну силоміць, що в мене й серце стискається...
— Що, Джой, було діло?
Джой тільки зітхає...
V
А взагалі ми з Джоєм душа в душу живемо. Разом і їмо, тільки й того, що не з однієї тарілки.
— Толю, їсти! — гукає дружина.
Джой зривається, біжить поперед мене.
Якось дружина покликала — я не почув.
Улетів Джой! "Гав-гав! — їсти ж он кличуть!"
Разом спимо, тільки й того, що не під однією ковдрою.
Хоча, коли навідаються син та невістка, він обов'язково вкладеться в них у ногах.
Якось гостювали мої друзі Володя та Галя. Вкладаються спати, і Джой тут як тут.
— Проженіть, бо спати не дасть.
— Нічого, він нам не завадить.
Джой делікатно примостився в ногах.
Заснули. А вранці Галя, ще й очей не розплющивши, повернулася цьомкнути чоловіка у щічку, та й поцілувала Джоя у морду. Ліз усю ніч попід ковдрою та поміж ними і влігся...
(Продовження на наступній сторінці)