— Не косити, бабо, а щоб німці не зачепили. З косою на плечі воно надійніше.
— А що тобі треба в селі? У крамницю, так її розорили...
— Мені лікаря, бабо, треба. Товариш занедужав... То дасте косу чи до когось іншого йти?— перепитав з досадою.
— Та бери, тільки щоб назад приніс. Бо Маруська мені за неї й голову прогризе.— Тут баба почала розповідати, яка в неї злюща невістка. Але Сабаніуй не слухав:
— То я, бабо, візьму. *
— Бери, бери,— шкутильгала позаду стара.— А я їй і кажу: "Не діждешся, стерво, на мені верхом їздити! Доки я жива, доти отут і спатиму. А як помру, тоді їж ту постіль, хоч подавися!.." А вона мені й каже...
— То бувайте!— поспіхом попрощався Сабантуй: стара могла заговорити до смерті. Завдав косу на плечі, подався на узвишшя.
Зверху перед ним одкрилося все: і село, вздовж шосейки витягнене, в молоденьких садах — деревця іще зовсім тендітні, видно, перед самою війною посаджені; і лани, що з усіх боків облягали село, скошені, а більше й не скошені, де за шосейкою, по той бік села, ворушився людський мурашник: одні жали, інші в’язали, а поміж ними кілька верхових,— от тобі й панщина! А село наче вимерло: порожні завулки, й у дворах нікого не видно, навіть усюдисущої дітвори, і школа, що її одразу впізнав Сабантуй, бо стояла на найвищому місці, посеред широкого дворища, була наче зовсім покинута — скінчилася наука!
Сабантуй швидко спускався вузенькою польовою дорогою, порослою шпоришем та подорожником, а сонце хоч і стояло високо в небі, але вже так не пекло, як серед літа: вересень, осіння пора, он уже й павутиння попливло в повітрі. Сабантуй пильно вдивлявся в шосейку, що перетинала село та степ, гублячись на далекому обрії, чи не видно де німців, але була вона зараз порожньою. То можна сподіватися, що все складеться благополучно, не зустрітися б тільки з якимось поліцаєм. Що він йому скаже, як зустріне, Сабантуй поки що не знав. Якось одбрешешся — йому не первина: скаже, приміром, що в прийми пристав, хоча б до тієї Маруськи, хіба мало їх, отаких приймачків тимчасових, тинялося зараз по селах? Так і скаже: пристав у прийми, а це йде косити... Чого так пізно? Клепав косу... Сабантуй уже намітив хату, до якої зайде, начеб напитися, бо воно хоч і не жарко, а пити все одно могла захотіти людина.
Там височів над колодязем журавель, отже, нічого дивного в тому немає, що він звернув із дороги та й подався навпростець до колодязя.
— Хазяїни! Чи є хто живий?
"Живими" виявилося двоє: дівчина й хлопець. Дівці років вісім, парубок ще без штанів: стромив брудного пальця до рота, вигляда з-за сестри.
— Напитися можна?.. Як тебе звати?
— Валя.
— Винеси, Валю, води.
Вони так і пішли обойко у сіни, і хлопчик все оглядався на незнайомого дядька.
— Та й смачна ж у вас вода!— пив і прихвалював Сабантуй.— А батьки ваші де?
— Тато на війні, а мати в полі
— А баби вдома немає?
— Баба померли.
"Ото лихо! В кого ж запитати про лікаря?"
— А в отій хаті хто зараз є?
— Там Ванько...— І, подумавши:— І Михайлик...
"Гм, Ванько і Михайлик... Мабуть, такі ж пуцьвірінки, як і оці... Хіба що її запитати?"
Валя, виявляється, знала все: і те, що в селі був медпункт, а зараз там нікого немає,— лікарка виїхала під час відступу, і що по шосе, туди далі, є інше село, більше од їхнього, так мамка туди недавно ходила, коли в них розболілися зуби, а повернулися з ватою в роті й мовчали, доки й спати лягли, а вранці проснулися здорові... Ну, раз здорова, то була в лікаря... Сабантуй думав про Юрка* хрипке його дихання болісно лунало у вухах, не давало спокою-.
— Так у той бік, кажеш, село?
— У той...
Сабантуй попрощався з дітьми і вийшов на вулицю.
До потрібного села добрався без пригод. Набив тільки підошви об тверду шосейку та стрівся з колоною німців. Німці вигулькнули з-за горбка так несподівано, що Сабантуй не встиг пірнути в пшеницю; отак і застиг край дороги-Машини котили прямо на нього, ціла валка машин, і в кожній було повно солдатів у касках. Усі вони, мов заведені, повертали голови, проїжджаючи мимо* і в Сабантуя щоразу аж у пузі холонуло. Коли ж остання машина проревіла сердито, обдавши його черговою порцією ядучого диму, Сабантуй подивувався собі, що лишився живий.
У селі й справді був медпункт, а при ньому й лікар: сивенький дідок з меткими очима. Він кивнув Сабантуєві, щоб * той почекав, бо слухав саме якогось чоловіка, який розповідав, де в нього болить. Розповідав довго і нудно, наче паклю жував, і Сабантуй встиг його зненавидіти та побажати йому наглої смерті.
— То що у вас?— запитав дідок, коли чоловік нарешті пішов.— Воюємо потроху?
Гострі оченята обмацували Сабантуя: ми все одно усе знаємо, то краще кажи правду одразу... Сабантуй правди, однак, не сказав — нема дурних!— а сплів, що везе з полону пораненого сина, і той раптом захворів.
— А чого не привезли прямо сюди?— все ще не вірив дідок.
— Боявся, що одберуть коней по дорозі... Ви вже, дох-тур, пожалуста!.. Один він у мене...
— А ви думаєте, легко мені буде йти за сім кілометрів? Думаєте, в мене ноги залізні?
— Та якби були залізні, то я вас і не чіпав би,— відповів Сабантуй.— А то, слава богу, свої...
Лікар чмихнув у сивеньку борідку, очі його зайнялися веселими іскорками.
— Ви часом не конферансьє?
Хто такий "конферансьє", Сабантуй, хоч убийте, не знав, тому змовчав. Лікар же, збираючи інструмент, спитав:
— Хоч назад одвезете?
— Та на руках принесу!
До хутора добралися благополучно, тим більше, що йшли не шосейкою, а навпростець через поле. Лікар дорогу знав добре: походив нею свого часу, лікуючи хворих.
— Ви, молодий чоловіче, навіть не уявляєте, як тоді нам доводилося. Дома мало коли й ночував — усе більше на викликах.
— Еге, воно, канєшно... Воно діло таке...— підтакував Сабантуй, ледве за ним устигаючи: дідок ішов, як заведений, не зупиняючись на перепочинок.
Юркові стало ще гірше. Його худе обличчя ще більше загострилося, очі запали бозна й куди, блищали сухо та гаряче. І безперервний, надсадний кашель. Сабантуй весь стискався, слухаючи те бухикання, він, здається, віддав би все, аби тільки полегшало Юркові. Скажи йому хто: "Давай од-рубаю тобі руку — і хлопцеві одразу полегшає" — "Рубай!" — простягнув би руку, не вагаючись. Сабантуй дивився на лікаря з такою надією, мов той був самим господом богом, він ладен би й молитись на нього, аби та молитва допомогла. Старшина теж спохмурнів, його важке обличчя ще більше обважніло.
Лікар довго вислуховував Юрка. А коли вислухав, то й зовсім спохмурнів.
Довго щось перебирав у сумці, діставав ліки.
Оце даватимете через кожні три години. Та дістаньте на хуторі липового цвіту — погустіше заварюйте, і хай п’є, скільки зможе... Та вкривайте його потепліше, особливо вночі, щоб не змерз... Я ще завтра навідаюся...
Сабантуй кинувся був до воза знімати Юрка, зсаджувати старшину, але лікар сказав, що не треба тривожити хворих: добереться і так. І це ще більше стривожило Сабантуя.
— Дохтуре, він хоч видужа?— питав, проводжаючи.
Лікар сердито відповів:
— А я що — бог?— посмикав, посмикав борідку, заспокоївся.— Крупозне запалення легенів — ви знаєте, що це таке?.. Та ще легені прострілені...
Ішли якийсь час у гнітючій мовчанці. Сабантуй гнав од себе думку, що з Юрком скоїться щось лихе.
— Ви ж, дохтуре, приходьте!— просив він, коли прощалися, обличчя в нього було таке, що лікар одвів погляд.— Я вже не знаю, як вам і оддячити...— Понишпорив по кишенях, дістав годинника.— Ось візьміть хоч оце...
Лікар годинника взяв. Покрутив, повертів, роздивляючись, навіть до вуха притулив.
— Швейцарський? Точна механіка... Візьміть його, молодий чоловіче, собі: я без годинників звик... По сонцю та місяцю...
Не взяв, хоч як і не вмовляв Сабантуй.
— Вертайтеся краще до хворого... Не забули, як напувати?
Де Сабантуй таке міг забути? Він і ліки Юркові вчасно давав, і липового цвіту заварив (весь хутір оббігав, доки дістав), і накидав на Юрка всю одіж, навіть своєю шинелькою прикрив його, а сам тремтів до ранку, бо ночі вже стали холодні, ще й роса випала під ранок.
Під ранок хлопцеві наче полегшало. Заспокоївся, почав рівніше дихати. Сабантуй його з усіх боків обтикав одягом, прошепотів до старшини, який хтозна чи й очі зімкнув:
— Либонь, пішло на поправку.
І так він повірив у ту Юркову поправку, що аж сльози навернулися на очі. Втомлений, заліз під воза, зібгався на оберемкові сіна.
Проснувся од того, що його наче штовхнуло в груди.
Схопився, прислухався: було тихо. Протер зліплені очі, оглянувся. Світанок швидко розливався поміж деревами, а вгорі, у кронах, уже починало галасувати птаство. Дзвінкі голоси віщували сонячний день. Сабантуй ще трохи посидів, розтираючи коліна та морщачись: "Треба б показати дохтурові, як прийде сьогодні..."— й одразу ж подумав про Юрка — заклопотано глянув на годинника. Незабаром давати ліки, треба підігріти воду.
(Продовження на наступній сторінці)