Сабантуй хотів ще спитати, чи скучає за ними, але не посмів: старшина вже без того сердився. Ото, який недоторканий! Сабантуй і собі одвернувся від нього, занокав на коней.
Покотилися швидше. Коні дружно трюхикали лісовою дорогою, що вела все далі у нетрі. Дуби ставали все вищими, а з могутніх стовбурів звисав пасмами сивий мох. їхали так, може, з годину, від одноманітного руху Сабантуй почав куняти, коли старшина несподівано скомандував:
— Ану, зупини!
— Що там?
— Коней притримай!
Сабантуй натягнув віжки. Старшина весь подався вперед, у щось вслухався, він аж рукою на Сабантуя махнув, щоб той не ворушився, ось обличчя його стало ще напруженішим:
— Чуєш?
Сабантуй теж повернувся в той бік, приклав долоню до вуха:
— Собака, чи що?
Тепер і він почув ледь виразний гавкіт, попереду, куди вони їхали.
— Село або хутір,— сказав старшина.— Так їхати далі не можна.
Сабантуй і сам знав, що не можна. Мало на кого може гавкати та далека собака! А може, на німців? Доведеться знову йти у розвідку. Та ще й у такій одежині. Здалеку видно, по кому стріляти.
— Хоч поснідати перед смертю, чи що?— Вигріб із сіна мішок, дістав сухарі, брикети горохові. Годилося б їх зварити, та де ж у біса звариш! І в чому? Було відро, так загубив уночі в отій катавасії.
— Запивай ось водою, щоб не так дерло в горлі... А Юрко спить чи без пам’яті?
Старшина ворухнувся невдало — аж зблід, за оббинтовані ноги вхопився: *
— У-у-у,— крізь зціплені зуби.
— Болить?
— Вогнем наливає... Стиска, мов обценьками...
— Здерти, б їх зараз та накласти нові. Бач, зашкарубли од крові.
— Хай уже потім... Як узнаєш, що там попереду...
Сяк-так поснідавши, Сабантуй став збиратися в дорогу.
— Бережи ж себе, батю!
"Берегтиму, аякже! Ще життя не набридло". Прив’язав коней до дуба, постояв, вагаючись: брати гвинтівку чи ні? Вирішив краще не брати.
— То ви тут не переживайте: я швиденько й вернуся.
Тільки рушив — гавкіт урвався. Сабантуй аж завагався:
"Мо вчулося?" Постояв, постояв, потім знову пішов: треба таки довідатися, що там попереду.
Попереду була простора галявина, обнесена акуратно парканом. Власне, це був і не паркан — низенькі штахетини, вистругані, вилизані всі до одної ще й пофарбовані в блакитне. Блакитний той колір засяяв ще здалеку, він був настільки несподіваний, особливо після пережитої ночі, після днів у санбаті серед червоного й чорного, що Сабантуй спершу й не зрозумів, що то таке, доки не підійшов майже впритул. Паркан наче цвів ніжно й блакитно, і від того цвітіння вся широка галявина набувала такого святкового виду, наче люди, які жили в отій хаті, що стояла якраз посередині, готувалися саме до великого свята. Тож і хату прибрали, як лялечку: побілили стіни, пофарбували в той же блакитний колір рами, ставні та двері, а дах аж яснів світло-червоною фарбою. "Чи їм і війна — не війна?"— все більше дивувався Сабантуй, бо й сарай, і повітка, і саж теж світилися блакиттю, і навіть будці собачій вдосталь дісталося тієї веселої фарби. Звідти вже й пес виліз: чорний як сажа, завбільшки з теля. Побачив Сабантуя — кинувся прямо на нього. Сабантуй аж за тином присів — ну, пропав!— а пес нап’яв дріт, як струну, загарчав, давлячись чорною піною, і стільки люті було в тій поставі собачій, що в Сабантуя мурашки по спині побігли. "Це ж як одірветься — і кісточок не полишить!" Пожалкував, що не при гвинтівці, хоч такого звірюку навряд чи й куля узяла б, але робити нічого: не спускаючи настороженого погляду з собацюри, що аж хрипів на ланцюзі, підійшов до воріт.
— Хазяїни!
Ніхто не озивався, хата світила порожніми вікнами, тільки пес валував усе дужче, намагаючись дорватися до непрошеного гостя,— Сабантуй хотів уже плюнути та повернути назад, як раптом із-за сарая стало витикатися щось волохате й буре, так мов хтось рачкував у кожухові, вовною назовні. "П’яний, чи що?"— подумав Сабантуй та й похолонув одразу: вивалившись із-за сарая, на нього дивився ведмідь. Це був молоденький ще мишко, з головою непропорційно великою та з маленькими, як тернини, очима, що світилися зацікавлено і добродушно, але цей дикий звір був ще страшніший од собаки, і Сабантуй — цур йому й пек!— став задком, задком одступати до лісу. Він, може, отак і сховався б за деревами, коли б не ткнувся спиною у щось пружне й м’яке, а над його головою не пролунав голос:
— А що ти тут робиш?
— Гух!—Сабантуй стрибонув так, як ще не стрибав ніколи. Учепився за штахетини, заплющив очі.
— Поламай-но паркан, поламай!— мовив той же голос погрозливо.
Сабантуй зіщулився — ну, зараз вріже! А позаду вже лагідніше спитало:
— І довго будеш паркан обнімати?
Одірвався од штахетини, оглянувся: жінка! Та не просто жінка — статуя! У них у райцентрі отака серед площі стоїть, на постаменті гранітному. Сабантуй, коли мимо проходив, завжди дивувався: ая-я-яй, скільки ж то чавуну в неї вбухали! Не менше як пудів сто.
— Звідки прибився?
Сабантуй облизав пересохлі губи, всміхнувся запобігливо. Щоб виграти час, у свою чергу спитав:
— То ви, знацця, хазяйка?
— Ну, допустим, хазяйка.
— Й отут живете?
— Отут.
— Самі чи з хазяїном?
— Сама.
— А де ж, вибачайте, хазяїн?
— Прогнала.— Тут у її очах, чорних, вогнистих, зблиснув неприхований насміх:— А ти що так допитуєш: чи не свататися зібрався?
— Можна й посвататися —діло не хитре,— зовсім ожив Сабантуй.— Як вас звати, якщо не шекрет?
— Ну, Христина. *
— А, звиняйте, по батькові?
— Батька звали Захаром...
— Я, Христино Захарівно, скажу, як на сповіді: скільки на світі живу, а такої, як ви, ще не доводилось бачити. Отакої статурної... В мене, признатися, як на вас глянув, все обмерло...
— Чи не тому так чіплявся за штахетини?
— Штахетини — то діло особе... Це ви їх фарбували?
— А хто ж!
— Ото що значить — жінка! Мужчина нізащо так не зміг би... Та й ловко ж у вас усе вийшло — ну, як на картинці!— прицмокнув Сабантуй.
— Ну, годі тобі солов’єм заливатися — кажи, чого хочеш?
Сабантуй глянув хитренько на подобрілу хазяйку, вдав, що вагається.
— Я б вам сказав, Христино Захарівно, тільки це великий шекрет... Ну, та, мабуть, скажу... Ось нахиліться сюди...
І коли Христина Захарівна схилилася над ним, мов гора, він прошепотів їй на вухо:
— Генерал.
— Який генерал?— не зрозуміла Христина Захарівна.
— Тс-с-с,— Сабантуй оглянувся так, мов хтось їх уже підслуховував.— Не кричіть так голосно, бо ще хтось почує... Генерала везу, самого главного... Отого, що над усіма нашими військами командує.
В жінки аж очі виросли — Сабантуєві цього тільки й треба. В" жінці пробуди лишень цікавість, а там із неї хоч вірьовку сукай. Скільки разів рятувався отак од праведного гніву Мокрини Петрівни: щось як сплете, вона і вуха розвішає.
— Я вам, Христино Захарівно, все розкажу, тільки не тут. Воно хоч і немає нікого, а береженого, як то кажуть, і бог береже.
— Ходімо до хати,— хитнула головою Христина Захарівна.
Сабантуй не став ждати, доки його вдруге запросять,— подріботів за хазяйкою.
— Собачка, надісь, не одірветься?.. Цюцю, цюцю, ну, годі тобі!— "Щоб же ти на отому ланцюгові й повісився!"— А ведмедика, звиняйте, де доп’яли?
— У цигана виміняла.
І ведмедик нівроку: йде за Сабантуєм, принюхується. Сабантуй аж сідниці підібрав, щоб штани одвисали побільше: як задумає, стерво, кусати, то краще хай уже за штанину!
Благополучно добралися до хати.
— Та й чисто ж у вас!—знову ожив.— Що то значить — хазяйка! Я, Христино Захарівно, біля порога постою, щоб не наслідити.
— Проходь, чого там,— милостиво дозволила хазяйка. І Сабантуй. навшпиньках перебіг до столу. Примостився на лаві, роздивляється, цмокає, от Іде житуха! Підлога червона аж сяє, стіни білі як сніг, а навпроти, на величезному ліжкові, подушки горою. Сабантуй коли уявив, як Христина Захарівна у постіль ту лягає, то й слину ковтнув.
— Я, Христино Захарівно, признатись по щирості, до отаких, як оце ви, не байдужий ще змалечку...
— Ладно тобі... Балабон...— А не розсердилась — усміхнулась навіть.— їсти будеш?— спитала, наче хазяїна.
Сабантуй, хоч і гриз нещодавно сухарі з горохом, одразу ж голод відчув — за солдатською звичкою.
— Хіба що разом із вами,— відповів делікатно.
— То сідай ближче до столу. Та руки піди сполосни... Ви там у армії не дуже вмиваєтесь?
— Це дивлячись де. У нас, у санбатові, без цього не можна ніяк. Щоб не завести інфекцію. Так що руки в нас чисті.
Однак пішов до вмивальника — такого ж, як і штахетини, блакитного. Христина ж Захарівна тим часом готувала на стіл: поклала пухку паляницю, поставила молока повен глечик, мед у тарілці, дві чашки великі.
— Сніданок не зготувала сьогодні — ходила на пасіку.
(Продовження на наступній сторінці)