— Значить, двоє втекло із зброєю,— задумано сказав капітан.— Але чому вони не одстрілювались?
Сержант стенув плечима. Тоді політрук висловив думку, що німці, налякавшись, забули й про зброю, яку тримали в руках. Це ж легко сказати: десять орлів із примкнутими багнетами, та ще й з грізним "Ура!"
Всі розсміялися схвально, а політрук, обернувшись до нас, трьох зв'язкових, повчально і строго сказав:
— Учіться, як треба воювати!
Хоч ми і без цього з захопленням та заздрістю дивилися на розвідників.
Невдовзі розвідників викликали в штаб батальйону. А трохи згодом під'їхала підвода і забрала пораненого.
Іще два дні німці сиділи, як миші. За цей час нічого особливого не скоїлось. Хіба що мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Я саме стирчав на спостережному пункті, коли тут прибігли капітан і політ-рук, і ми вже втрьох спостерігали за обстрілом.
Перша міна упала в лісі, і політрук сказав: "Недольот". 1 так подивився на мене, наче я був у тому винен. Друга теж шаснула поміж дерев, і політрук закричав: "Молодці!" Догори здійнявся стовп рудого диму, там заметушилися монахи, фашисти ж не появлялися, вони навіть не обізвалися на постріли, хоч наші командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Де зупинялися білі офіцери під час громадянської? У поміщиків, куркулів та попів.
Випустивши іще три міни, наша батарея вклякла, і політрук сказав мені строго: "Бачите, як треба стріляти!" — наче я теж був мінометником і нікудишньо стріляв.
Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.
Ми солодко спали, коли на тому боці загриміло, забухало і чорне небо обвалилося на нас снарядами й мінами. Досі затишна, мирна земля, що дихала сном і спокоєм, задви-готіла, як під час землетрусу, тугі гарячі хвилі змели нас з належаних місць, і ми, осліплі, оглушені, заметалися поміж вибухами, шукаючи входу в бліндаж. І коли врешті вкотилися клубком, там уже були командир роти і писар — сержант.
— Де політрук?
Капітанові доводилося кричати, бо довкола аж ревіло од вибухів. Він хапав кожного з нас за петельки і кричав у обличчя:
— Де політрук?
Ми не знали. Ми нічого не знали. Політрук спав десь поруч, але ми не могли б зараз напевне сказати, де те місце, на якому ми спали. Його знесло, змело, кинуло в безвість.
Ми тулилися спинами до глиняної стіни, тряслися разом із нею, а зверху сипалася земля, тріщали соснові колоди, і гухало, й бахало, й вищало, й ревіло — гарячі ядушні хвилі вривалися в бліндаж крізь благенькі дверцята й амбразуру.
Хіба хто з нас міг думати, що війна може бути такою!
Врешті капітан зрозумів, що, скільки не кричатиме, так і не доб'ється нічого. Він метнувся до дверцят, а сержант закричав:
— Товаришу капітан, уб'ють!
В ту ж мить пролунав оглушливий вибух. Туга чорна хвиля ударила в груди, вдушила у стіну, дверцята розкололися навпіл, наче по них рубонуло величезною сокирою. Ми інстинктивно затулилися ліктями од нестерпно яскравого спалаху, бо вибухнуло вже у бліндажі, осліпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. По шолому дзенькнуло гостро і люто, я встиг ще побачити переламану постать сержанта, що повільно осідала на землю, як по руці моїй наче вдарило кілька разів молотком — руку відкинуло набік, а гвинтівка полетіла додолу. І тоді лише я почув, як затріщав автомат: прямо в амбразуру. Хтось там зверху крикнув, раз, удруге, втретє, і знову, густо сіючи кулями, затріщав автомат.
Й одразу ж усе стихло. Лише чутно було, як унизу, понад річкою, довгою безкінечною чергою захлинався кулемет та над головами потріскували соснові колоди. Я глянув на свою правицю, яка враз оніміла, і з жахом побачив, як по рукаві гімнастьорки швидко розповзалася чорна паруюча пляма.
— Товаришу капітан, я поранений!
На мене засичали, зацитькали, чиясь шкарубка долоня потягнулася до рота, і лише зараз я збагнув, що оте, що вибухало раз по раз у бліндажеві, було німецькими гранатами, а в амбразуру строчив німецький автомат. І кричав, коротко й люто, не хто інший, як німецький вояка.
Крізь потрощені дверцята, крізь амбразуру, перевитий димом, вливався холодний світанок. І в тому чадному примарному світлові чорніло непорушне тіло сержанта, а під дверцятами ворушився наш ротний.
Впираючись ногами в землю, він намагався звестися, але ноги його не слухались: він зсувався додолу і знову починав усе наново. Без звуку, без жодного слова. Я оглянувся розгублено на двох зв'язкових, які сиділи поруч, і побачив, що один з них поспіхом перебинтовує долоню, а другий, звівшись, пробирається до капітана.
— Товаришу капітане, вас поранило?
Командир роти вже сидів, навалившись спиною на потрощені дверцята. Вузьке, завжди строге обличчя його швидко сірішало. Він глянув знизу вверх на бійця, глухо наказав:
— Підіть... розвідайте німців...
Тут моя рука стала оживати, наливатися болем. Я дістав індивідуальний пакет, роздер зубами, став бинтувати поверх мокрого од крові рукава гімнастерки. Бинт лягав нерівно і рідко, просякаючи кров'ю, тож я мотав і мотав, поки вимотав увесь до кінця. А потім дістав іще один пакет і став бинтувати знову, бо кров усе проступала, збираючись у важкі темні краплини.
Врешті рука моя стала нагадувати величезну поруділу балабуху. Набухаючи кров'ю, вона все важчала й важчала, мов із ран моїх сочилася не кров, а свинець. Біль ставав усе дошкульнішим, я обережно взяв закривавлену правицю у ліву, підняв її на рівень грудей і мені мовби трохи полегшало.
Тим часом повернувся боєць:
— Товаришу капітан, німців поблизу не видно! В бліндажі аж посвітлішало.
— Підніміть мене,— наказав капітан.— Допоможіть вибратись назовні...
Боєць узяв його під пахви, і капітан застогнав. Той стогін так вразив зв'язкового, що він замалим не впустив свого командира, але той уже замовкнув, тільки обличчя його стало ще сіріше, а лоб зросився потом.
Пильнуючи, щоб не наступити на вбитого сержанта, ми вибралися з бліндажа.
Бій так же раптово вщухнув, як і розпочався. Не чутно було ні пострілів, ані вибухів, і коли б не густі вирви довкола, важко було б повірити, що отут щойно падали міни й снаряди. Вони чорніли повсюди, глибші й мілкіші, з них іще струмували рудуваті димки, і тут же, під оголеною вишнею, лежав політрук. Одним і тим же вибухом обнесло все листя з вишні і зірвало, як зрізало, з політрука гімнастерку. Він лежав, голий по пояс, тільки на худій, з глибоким "брехунцем" шиї зависнув надірваний комір. Він ввіткнувся обличчям у землю і скидався б скорше на людину, яка вирішила засмагнути, коли б не руки, розкидані непорушно та моторошно, мов тіло було саме по собі, а руки самі по собі.
Ми намагалися не дивитись на вбитого, але це нам мало помагало: непорушність мертвого тіла розливалася в повітрі, від неї нікуди ні подітися, а ні сховатись.
Зв'язковий, що волік капітана, опустив його зрештою на землю. В командира знову вирвався стогін. Він уп'явся судомно зведеними пальцями в траву, розплющив міцно склеплені очі. Сонце било йому прямо в обличчя, промені гасли, ледь торкнувшись очей: він, здавалося, нічого ними не бачив, він осліпло мацав траву, що все вислизала з його закоцюрблених пальців. Зв'язковий дістав індивідуальний пакет, та комроти заперечно хитнув головою:
— Не треба,..
Він навіть не дивився донизу, на заюшені кров'ю гімнастерку й штани. Одстебнув нагрудну кишеню (довго намацував ґудзик), дістав акуратно загорнутий пакет:
— Тут... мої документи... Передати комбатові...
— Товаришу капітан...
— Мовчати!
Це знову був наш комроти, вимогливий і строгий. Ми всі мимоволі виструнчилися, а він продовжував:
— Підете разом... Стрінетеся з ворогом — пробиватися з боєм. У полон не здаватися... Зброя... Де ваша зброя?..
— У бліндажі, товаришу капітан.
— Принесіть... І мій автомат...
Зв'язковий побіг у бліндаж. Капітан заплющив очі, опустив голову. Дихав важко і хрипло, а пальці знову сліпо ловили траву.
Ми стояли, скуті дисципліною. Стояли й мовчали.
Повернувся зв'язковий. Капітан одразу ж розплющив спиті мукою очі:
— Принесли?
Мов уже нічого й не бачив.
— Приніс, товаришу капітан!
Він приволік усе, забрав навіть гранати.
— Автомат візьміть собі... Назначаю вас старшим...
— Єсть, бути старшим!
Капітан поморщився, наче бадьорий той вигук завдав йому ще більшого болю. Дістав із кобури ТТ, вийняв магазин, став видавати із нього набої. Залишив два, загнав магазин у руків'я. Один і той же страшний здогад пронизав усіх нас.
— Товаришу капітан...
— Візьміть, вони вам знадобляться.
— Товаришу капітан...
— Мовчати!
Комроти на мить заплющив очі, ще більше посірішав обличчям. Кутики його вуст скрасилися рожевою піною, він важко дихав, говорив, наче марив:
— Пробиватися до своїх... У полон не здаватися... Потім подивився на мене.
— Старшой!
— Я!
— Підв'яжіть йому руку до шиї.
Старший — Вано Братішвілі одразу ж здобув індивідуальний пакет, підв'язав мені руку.
— Гранату! — наказав капітан. Вано подав йому гранату.
— Руку! — Це вже до мене.
(Продовження на наступній сторінці)