Трохи втішало лиш те, що я був членом МОПРу. Красивий значок, на якому були зображені тюремні грати і рука пролетаря, що, висунувшись крізь ті грати, вимахує червоним прапором. Ми були переконані твердо, що всі трудящі в буржуазних країнах якщо не гниють по в'язницях, то гибіють у страшних злиднях, прикуті ланцюгами до верстатів, ми віддавали нужденні свої копійки на допомогу братам по класу, які ждуть — не діждуться, поки прийде Червона Армія та й визволить їх з кайданів, ми, повторюю, не мали жодного сумніву, що робітники за кордоном живуть гірше рабів, і коли Мишко Кононенко якось запитав комсорга нашої школи: "А хто ж тоді там працює, якщо всі робітники сидять по тюрмах?" — коли Мишко про це спитав, а комсорг відповів: "Не задавайте провокаційних запитань!" — ох і дісталося потім Мишкові за це запитання! Винесли сувору догану, і бідолашна Россомахіна попоходила в райком комсомолу з Мишком і без нього.
Тож я з гордістю носив значок МОПРу, хоч його порівняти не можна було до комсомольського значка, що ним хизувалися мої однокласники. Я їм страшенно заздрив, і єдине, що втішило мене уже в десятому класі, це літературна премія — неабияка подія для нашої школи. Та й ту я навряд чи отримав би, коли б не тиха замріяна дівчина Люба Касько.
На рік старша од мене, Люба працювала на паровозоремонтному заводі і там же керувала літературним гуртком. Якось вона розшукала мене й поцікавилась, чи не бажаю я взяти участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів. Конкурс проводиться у Москві, сказала Люба, очолює журі уславлений поет-пісняр Лєбєдєв-Кумач.
— Але ж мої вірші написані українською мовою!
— Я перекладу,— пообіцяла Люба.
Люба безжалісно відкинула всі вірші, написані до дат та про героїв, залишилось всього три віршики, серед них і "Починається юність". Не лишився у пам'яті жоден, лише з останнього два заключні рядки:
Дай же руку мені, любий друже: Починається юність для нас!
Написав я цього вірша протягом ночі: зривався з ліжка разів з двадцять, не менше.
І от, за кілька місяців, приголомшлива звістка: за вірш "Починається юність" мені присуджена третя премія. А Любі Касько — перша. За вірша про Сталіна. "Ти не солнце, нє месяц, ти Сталін!" — закінчувала Люба.
Той Любин вірш мені страшенно подобався, я не був здивований, що він одержав першу премію.
За деякий час Люба знову прийшла до школи й урочисто вручила мені премію. Сто карбованців по карбованцю, грубезний пакунок, я, скільки жив, не тримав ще стільки грошей в руках, я був розчавлений цим неймовірним багатством, що раптово звалилося на мене, я просто не знав, що з ним робити.
Спершу хотів купити цукерок. На всю оту суму. Горошку, по дев'яносто копійок кіло. Цілісінький лантух. Притаскати до класу та на підлогу і висипати. По коліна завалити горошком! Зупинило мене лише те, що лантух мені не підняти.
Тож вирішив усі сто карбованців, усі до копієчки віддати мамусі.
Мамуся, звісно ж, заплакала:
— Господи, чи думала я, що мій син зароблятиме гроші! На сімейній раді вирішили купити мені зимове пальто.
Бо те, в чому я досі стрибав, важко було пальтом і назвати. Якийсь лапсердак, перелицьований з Толиного старого пальта.
З'їздили в Червоний Лиман та й купили обнову.
Пальто було наче на мене й шите. Сірого кольору, з чорним, з пофарбованого кроля, комірцем, з блискучими ґудзиками. Мамуся не могла ним намилуватись.
— Ти у ньому зовсім дорослий! Чи думала я дожити до того, що мій син стане дорослим! — І знову сльози.
І ще мамуся сказала:
— Носи ж акуратно. Щоб і на інститут вистачило.— Мамуся плекала надію, що мене не забриють до армії. Слабкий зір, ще й на праве вухо глухий. Який із мене солдат!
Так я появився в Ізюмі в новому пальті. Акуратно повісив на вішалку (стояв листопад, снігу ще не було), а прийшовши із школи, вирішив своє пальто прогуляти.
І понесла мене лиха година у парк. Проходжу мимо знайомого рундука, де Калюжний угощав мене пивом. Цікаво, чому він зачинений? Аж он і якесь оголошення, високо, аж під дашком. Як не мружу очі, ніяк не можу прочитати. Підходжу впритул, спинаюсь навшпиньки, обпираючись животом об стіну. Читаю:
"Обережно — пофарбовано!"
Одклеююсь од рундука зелений, як ящірка.
Вбитий горем (пропало пальто!), опустився на садову лавку з широкою спинкою вже не зеленого — червоного кольору. Краєчком ока, мигцем, помічаю щось біле, приліплене до спинки, але мені зараз не до того. Сиджу й гірко роздумую, що чого я такий нещасний. Ну, чого, як де яка пакость не виськається, так я обов'язково мушу в неї ушевкатись?..
Зводжусь, і аж тепер до моєї свідомості доходить, що ота біла по червоному пляма теж аркуш паперу. Нахиляюсь, читаю: "Обережно — пофарбовано!"
Вертаюсь додому. Спереду зелений, як той рундук, позаду смугастий, як тигр. Віднині дорога до інституту мені перекрита (не ходити ж в оцьому пофарбованому лихові!). Лишається тільки армія.
Щоб потрапити до армії, я мушу обдурити двох лікарів: того, що перевірятиме слух, і того, що зір. За слух я міг бути спокійним: ну, кому збреде в голову лізти до армії, коли він глухий на одне вухо, як чобіт? Лікарі звикли викривати симулянтів, які намагаються уникнути служби в армії. Тож не будуть сікатись, коли я вдаватиму, що затуляю своє неглухе вухо. А от лікар по зорові... Я вже знав, що мене посадять навпроти таблиці. Де будуть надруковані літери: великі, менші, ще менші і такі, як мак.
Лікар буде показувати на ті літери вказівкою і питати, що то за літера.
Тож я мусив за будь-яку ціну дістати таблицю. Щоб вивчити її напам'ять.
Потрібна мені таблиця висіла в шкільному медпункті. Треба було виманити звідти медсестру. Два мої друзі, Мишко Кононенко і Віктор Толмачов, поділили між собою ролі: Вітько на великій перерві прикинувся хворим, а Мишко побіг по медсестру. Поки медсестра возилася з Вітьком, я заскочив до медпункту та й зірвав таблицю.
Медсестра помітила пропажу лише на другий день. Ходила коридором і голосно лаялась:
— Я розумію — шприц чи скальпель. Але яким ідіотам знадобилася ця таблиця? Для чого? Навіщо?
"Ідіоти", звісно, мовчали.
Повернувшись із школи, пришпилив таблицю до стінки та й заходився її вивчати.
То була нелегка справа: запам'ятати кожен рядок і кожну літеру в тому рядкові. Але я таки добився свого і коли пішов на медкомісію, то правильно назвав усі літери.
Ну, а того, що перевіряв слух, то й зовсім легко було обдурити...
Так я успішно пройшов медкомісію. А перед тим ледь не вилетів з школи. З вовчим білетом.
Мені й зараз стає не по собі, коли пригадую той випадок. Міг би про нього й не писати (хто, крім мене, це пам'ятає), бо дуже ж таки в непривабливому світлі постає юна особа моя, але я поклявся собі писати правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож і не маю права оминути цю неприємну для мене подію. І хай у мене кине каменем той, хто сам без гріха.
Отож рання весна, сонечко припікає по-літньому, навстіж відчинені вікна. І на кожній перерві десятки з тих вікон голів. Вигріваються на сонці, як мухи.
Вилазимо на сонечко й ми, учні десятого. Ми на другому поверсі, а під нами — восьмий "а" і голови, як гарбузці. Ну, як утриматися від спокуси чимось у них поцілити? Лусь — ой! Лусь — ой! Суцільне "лусь-ой!" протягом усієї перерви.
Ми вже поодколупували всю на вікнах замазку і підбираємо у дворі грудочки й камінці. Не такі, звісно, щоб провалити голову (ми ж уже, слава Богу, дорослі), але щоб і "ой", коли поцілиш, лунало досить виразно.
І треба ж було такому статися, щоб на великій перерві я розбив чорнильницю. Не те що зовсім розбив, а надколов вершечок. Тож мене й осяяла геніальна ідея: бризнути чорнилом на чиюсь головешку.
Висунувсь у вікно, завмер, підстерігаючи жертву. Там порожньо, восьмикласники, мабуть, бояться витикатись у вікна... Ну, давайте ж, ну!.. І ось вона, довгождана хвилина: у вікні появляється гола, як яйце, голова. Я з жахом впізнаю директора школи, але уже пізно: чорнило саме собою ллється донизу...
Про те, що я облив чорнилом голову директора школи, наш клас дізнався через кілька хвилин. Не встиг пролунати дзвінок, як до класу, гроза — грозою, ускочив завуч:
— Хто лив чорнило!!! Признавайтесь, хто лив чорнило!!! (Поставив по три знаки оклику, щоб читач мав хоч приблизну уяву, як кричав, ускочивши до нашого класу, завуч).
Я обмираю од страху: ось-ось хтось не витрима, підніме руку і назове моє прізвище.
— Усіх!!! Усіх повиключаємо з школи!!! — продовжує лютувати завуч.
Потім нас по одному викликали в учительську:
— Хто?.. Скажи, ніхто про це не довідається.
Потім бліда Марія Федорівна збирала щоденники. В усіх, навіть у найсмирніших учнів. Повернулася згодом, і в кожному щоденникові була дуже погана оцінка за поведінку.
Потім викликали до школи всіх батьків... А директор щось із місяць не знімав з голови картуза. Не тільки на вулиці, а й навіть у школі. А мамуся ще довго обурювалася:
— Не думала, що серед вас є такі хулігани! Ти хоч з ними, надіюсь, не водишся?
Відповідав, що ні, не воджуся. І в тій відповіді була свята правда: як я міг водитися сам із собою?
* * *
"Тяжело в ученії — легко в бою".
Більш підступної фрази у своєму житті не стрічав.
(Продовження на наступній сторінці)