Окрім фізики, подобалися мені історія та географія, хоч учителів, що викладали ці дисципліни, не пам'ятаю. Та найбільше любив літературу, чи не тому, що вона приносила мені неабияку втіху. Не занудні підручники, де кожен твір убивався безжалісно, препарувався на мертві частини, як у трупарні... Ці підручники й написані наче для того, щоб викликати стійку нехіть до літератури, їх можна лише зубрити, як ту ж німецьку, і я знав немало відмінників, які не прочитали жодного художнього твору, зате завжди отримували найвищі оцінки, слово в слово переказуючи сторінки підручника. До того ж автори тих убогих посібників чомусь відбирають для ілюстрації твори найбільш невдалі та немічні, од яких не застрахований навіть геніальний митець, і я й досі пам'ятаю, як мучився, напам'ять вивчаючи сни Віри Павлівни з графоманського роману Чернишевського "Что делать". А Тичина... Нещасний Тичина! На смерть наляканий, він з тридцятих років став, пекти віршики один гірший другого, і як же дружно ми його ненавиділи, зубрячи оте "тупу, тупу, тупу, собака на цепу", або "зелен сад-виноград, славне місто Ленінград" — набір слів, що одскакували од наших сердець пересохлим горохом. Досі дякую долі, що вже рано я встиг познайомитись і з Шевченком, і з Нечуєм-Левицьким, Короленком і Чеховим, Марком Твеном та Джеком Лондоном, та й з тим же раннім Тичиною, і вже жоден підручник не міг погасити в мені закоханість в дивовижний той світ, що являє собою кожен томик повістей чи поезій.
Ніхто не керував моїм процесом читання. Ніхто не підказував, з яким автором можна знайомитись зараз, а якого треба відкласти на потім, коли підросту та багато що зрозумію. Я кинувся в неосяжне книжкове море без руля та вітрил, мій цікавий човник перескакував з хвилі на хвилю, часто-густо не розуміючи, що плещеться під його хистким дном; я ковтав усе підряд, що тільки міг дістати, і досі дивуюсь, як моя головешка все оте й витримувала. Скільки себе пам'ятаю, я одночасно жив у двох світах, двох вимірах. Перший світ — це Студенок, школа, учителі й учні, мої брати, тьотя Аня й мамуся, клопоти малі та великі,— все те, що мене оточувало. В другий "же світ, не менш реальний од першого, я переносився з кожною книжкою, і той світ не був підвладний ні часові, ні просторові, і я в ньому жив набагато повнішим життям, аніж у першому. В сто разів повнішим та цікавішим, бо що таке Толя Дімаров, непомітний хлопчисько в коротких штанцях поряд з королями та герцогами, блискучими мушкетерами, відважними піратами, космічними мандрівниками, у яких я щораз перевтілювався! Що таке наші самопали й дерев'яні шаблюки супроти справжніх пістолів та шпаг, наші сутички супроти полювання із справжніми рушницями на левів та слонів! Хто така навіть Валя Чмовжова супроти королев та принцес, неймовірних красунь, обсипаних з ніг до голови коштовностями, в яких я щоразу на смерть закохувався і які завжди оддавали мені руку і серце!..
Десь у третьому класі мені до рук потрапив Панас Мирний, його повість "Повія". Не скажу, щоб та повість особливо мене захопила, але книжок тоді було обмаль, і я чесно дочитав її до кінця.
Мамуся побачила її, коли я вже дочитував останню сторінку:
— Господи, де ти дістав оцю пакость?
"Пакость"? Я тоді ще не відав, що означає слово повія. Думав, що це прізвище героїні повісті.
— І що ти там зрозумів? — спитала, трохи заспокоївшись, мамуся.
— Усе.
Тут мамусина приятелька, теж учителька, яка разом з мамусею застукала мене за отією "Повією", стала нестримно сміятись. Упала на табуретку, однією рукою витирала веселі сльози, а другою наосліп од мене одмахувалась.
Я ж ніяк не міг уторопати, чого вона так сміється. Хоч я й відповів на мамусине запитання, що зрозумів усе, та якщо сказати правду, то багато чого так і не втямив.
Ну, хоча б отієї трагедії, що сталася з героїнею. Переспала разок з квартирантом хазяйки, у якої наймитувала? То й що? Подумаєш, горе! Спробувала б вона ніч у ніч спати з Сергіякою, який так і норовить стягнути з тебе ковдру або закинути свої ноги тобі аж на шию! А я ж не топлюся од того, не вішаюсь. Ні, ніяк не міг зрозуміти, чому так невтішно побивається ота героїня.
Книга у мене була урочисто відібрана за наказом забути про все, що я там вичитав.
А от же не забув! Сни Віри Павлівни хтозна й коли вивітрилися з моєї голівоньки, а героїня Панаса Мирного досі стоїть переді мною, як жива.
— Зарубай на своєму носі дурному! — ще сказала мамуся.— Щоб я подібної пакості більше у тебе не бачила. Дістанеш яку книжку, спершу спитай у мене дозвіл, а тоді вже читай.
Я так і робив: щоразу йшов до мамусі. Коли вона дозволяла, брав і спокійненько читав. Коли ж казала, що ні, мені ще рано цю книжку брати до рук, заходжувався читати з ще більшим зацікавленням, од мамусі ховаючись.
Так був прочитаний весь "Анти-Дюрінг" Фрідріха Енгельса. Ну, не весь, а окремі сторінки, бо нуднішої книги я досі в руках не тримав. Як вона до мене потрапила, розповім трохи пізніше, а тоді мамуся сказала:
— Ти ще замалий для цієї книжки. Виростеш, наберешся розуму, отоді й спробуєш її прочитати.
Еге, коли ще те буде! А тут книга жива в руках.
Ховаючись од мамусі, жував її ціле літо. Єдина фраза, яка мене вразила по-справжньому, була ось така (досі дослівно її пам'ятаю): "Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі".
Ця фраза сповнила мене неабиякою повагою до власної особи. Мене аж роздимало од пихи, що я знаю істину, яку, окрім мене та Енгельса, не знає ніхто. Все літо я полював за білими котами, але жодного з голубими очима так і не знайшов. Зате попався учителеві, який викладав історію. Був він вреднющий, не раз ловив мене на тому, що я крадькома читаю, тримаючи книжку під партою, і тоді хоч проси, хоч моли, не віддасть книгу нізащо. Тож і цього разу він виріс наді мною саме тоді, коли я потай розгорнув "Анти-Дюрінга".
— Що там у тебе?
— "Анти-Дюрінг".— Мені все одно нікуди було діватися.
— "Анти-Дюрінг"? — не повірив учитель.
— "Анти-Дюрінг" Фрідріха Енгельса.
Учитель довго переварював почуте. Потім спитав:
— І що ж ти там вичитав?
Тоді настала хвилина мого тріумфу. Я звівся і якомога скромніше процитував:
— Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі.
Учитель навіть не пробував одібрати у мене книжку. Та й взагалі після того випадку дав мені спокій. Боявся, мабуть, знайти щось пострашніше, ніж "Анти-Дюрінг".
Де подівся той "Анти-Дюрінг", не пам'ятаю. Тим більше, що взяв я його не в бібліотеці, в яку мав повернути, а поцупив з грубезного ящика, що його залишив на якийсь час директор нашої школи Пуха, коли того перевели до іншого села.
Але спершу про фото. Єдине фото з студенецького нашого життя.
Коли Толя вже навчався у восьмому класі, тьотя Аня купила йому фотоапарат — нечувану в нашому селі річ. Фотоапарат був найдешевший, він складався гармошкою і заряджався не плівкою, а скляною пластинкою, тож перед тим, як клацнути фотоапаратом, Толя накривався з головою грубезною ковдрою і довго там ворожив, навпомацки заряджаючи апарат. Та ще були й триноги, на які апарат той закріплявся.— Тож кожне фото з огляду на те, що треба було ще й проявляти і друкувати, було цілою подією, і не дивно, що в мене збереглося лише дві картки, на яких зображена моя дорогоцінна особа. Толя фотографував в основному своїх однокласників та ще красивих дівчат, а ми й без фотоапарата щодня йому намозолювали очі.
Найдорожче мені друге фото, на якому я, тьотя Аня й мамуся — обоє ще зовсім молоді. Всі ми втрьох сидимо на східцях, які ведуть до нашого нового помешкання, до якого нещодавно й переїхали. Помешкання це звільнилося після Пухи, там були не тільки дві кімнати, а й комірчина. Тьотя Аня й мамуся продовжували спати на спільному ліжкові, бо менша кімната нагадувала скорше пенал, така * вона була вузька, ми ж учотирьох поселилися в прохідній, і Толя нарешті зміг спати окремо од Костя, тільки я і Сергійко ще ніч у ніч товкли один одного.
Отож теплого літнього дня ми позуємо Толі: тьотя Аня й мамуся в новеньких халатиках, їхніми руками й пошитих
(мамуся під час чергової поїздки до Червоного Лиману дістала синенького ситчику в білий горошок: неабияка подія в нужденному нашому житті), я, як завжди, в штаненятах на виріст, з яких давно уже світять литки, в сорочці, що тримається на чесному слові. Мамуся щось латає, отже це скорше неділя, бо навіть під час канікул вона пропадає на хуторі, доводячи до розуму школу. Я ж і тьотя Аня читаємо: тьотя Аня присіла перепочить на хвилинку, мене ж без книжки не можна було й уявити. І книжка в моїй руці напевно із отого грубезного ящика, що стоїть за стіною в комірчині, з ящика, що його залишив Пуха.
— Не чіпай! — наказала строго мамуся, коли я спробував зрушити його з місця.— Щоб ти й не підходив до нього! Чуєш?
Не глухий, чую. А все ж цікаво, що в тому важкенному ящикові?
Років зо два тому, коли в мені ще міцно сиділи заповіді Божі: не вкрадь, не убий, не побажай чужу молодицю... Років зо два тому я й подумати не посмів би доторкнутися до чужого, але оці два роки поступово зробили своє: я уже твердо засвоїв, що Бога немає, що всі оті заповіді — вигадка попів та монахів, які тільки й знають, що дурять народ, отож і гріха як такого не існує на світі,— головне, щоб тебе не застукали на гарячому та не покарали. Тим більше, що наш шостий вже записали гамузом до войовничих безбожників.
(Продовження на наступній сторінці)