Над тайгой легла роса густая,
Поплыли туманы широки,
В эту ночь решили самураи
Перейти границу у реки.
Першим взводом командував лейтенант, закоханий у броню. Тож там найчастіше співали про танки:
Гремя огнем, сверкая блеском стали,
Пойдут машины в яростный поход…
Коли ми вирушали ротою, то співали улюблену пісню ротного.
Мы войны не хотим,
Но себя защитим,
Оборону крепим мы не даром…
Ну, а наш третій взвод, звісно ж, співав про кавалерію! Улюблену помкомвзводівську.
Пролетают кони да шляхом каменистым,
В стремени привстал передовой,
И поэскадронно бойцы–кавалеристы,
Подтянув поводья, вылетают в бой! —
виводив–заливався наш тенор.
Подивилися б ви в цю мить на нашого помкомвзводу! Завжди сердите обличчя його враз розцвітало, він весь сяяв.
У помкомвзводу аж очі зволожувались. Він розчулено поглядав на заспівувача, що заливався солов'єм, і разом із нами підхоплював приспів…
І хоч не копитами, а підошвами, не шкодуючи ніг, били не коні, а ми, помкомвзводові, напевно, здавалося, що він веде не якусь там нещасну піхоту, а кавалерійський ескадрон. Підводив нас до їдальні, весело командував:
— Приставить ногу! Справа по одному в столову шагом арш!
І не допікав, що ми повільно їмо, не помічав, що ми трохи затримуємося, наливаючись зайвим кухлем чаю. Більше того: вийшовши з їдальні, він не шикував нас одразу в стрій, а діставав коробку з цигарками, пригощав курців.
Тому й не дивно, що ми ніколи не хрипли, співаючи помкомвзводівську пісню.
Зимові маневри наша стрілецька дивізія провадила в полі, за кілька кілометрів од полкових казарм. Тому наш полк оголосили "синім" і посадили в оборону, а два інші — "червоні" — мали нас атакувати.
Під час маневрів нам уперше доведеться зіткнутися з танками, і командири взводів уже вкотре повторюють, як ми повинні поводитися. Вони чомусь бояться, що ми не витримаємо й побіжимо, і вже звертаються до помкомвзводів, аби ті припильнували, щоб ми не вискакували з окопів. Помкомвзводи обіцяють, що хай тільки хто спробує дременути — митиме підлогу, поки й служитиме! Ми ж і не думаємо втікати. Нам зовсім не страшно, нас розбирає цікавість: як воно буде, коли танк прогримотить над головою.
Жаль тільки, що нема справжніх гранат! А то б ми показали і танкам.
— Цілитись по оглядових щілинах, — повчають командири. — Головне — осліпити водія.
Ми й збираємося цілитись. Тільки ж як його осліпиш, коли набої без куль?..
Отже, з самого початку приречені на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом із нами мерз і молоденький лейтенантик з пов'язкою посередника на рукаві. Він мав оцінити, як ми триматимемося у майбутнім бою.
Танків ми так і не побачили: атакувала нас тільки піхота. Щоправда, в розпалі бою з'явилися й танки, але тільки в багатій уяві посередника.
— Ворожі танки атакують вас праворуч! — гукав він до нашого командира. І лейтенант уже командував нам:
— Взво–од… бронебійними… по танках… вогонь!
Ми заганяли до патронників набої з уявними бронебійними кулями, брали на мушку уявні танки і смалили у білий світ, як у копієчку. А посередник повідомляв про нову небезпеку:
— Танкова атака відбита! Кавалерія ліворуч!
Дісталося на горіхи й кавалерії. Невидимі кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неіснуючих куль.
— Атака кінноти відбита! Вас атакує авіація!
— По самольотах… бронебійними… вогонь!
Ми трималися молодцями, ніхто і не думав кидати шанці, навіть газова атака, що її оголосив посередник, не могла викурити нас із окопів. І хтозна, чи так уже й легко далася б перемога "червоним", аби посередник їм не допомагав. Він "убивав" направо й наліво, і незабаром од нашого взводу лишилися ріжки та ніжки.
Врешті добрався й до нашого командира:
— Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено!
"Смертельно поранений" лейтенант перед останнім подихом встиг передати командування помкомвзводові й вибрався геть із окопів. Він стояв і сумно дивився, як смерть в особі посередника лютує посеред його взводу, як все рідше й рідше лунають постріли по "червоних", що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось "загинув" боєць, який стріляв праворуч од мене, ось куля дістала й Мишка, врешті "убило" осколком і мене. Я видерся із засніженого окопу і прилучився до "мертвих" і "тяжкопоранених". Ми пританцьовували на морозному вітрові, борюкалися, щоб зігрітися, і ніхто не кричав на нас "одставить", не командував ховатись од куль: адже всі ми були вже "трупами". Посередник старався, як міг, не одставали од нього й інші, і коли "червоні" добігли до окопів, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнілими шанцями. З нашого взводу відбивали атаку лише п'ять бійців на чолі з помкомвзводом, якого легко "поранило" в ліву руку.
Помкомвзводу тримався до останнього: коли "вороги" наблизилися, він висунувся з окопу, метнув учбову гранату, збив нею з ніг якогось командира. Потім щосили закричав до вцілілої п'ятірки:
— Взво–од… в атаку… за мной! Ур–р–ра!
І перший кинувся на ворога. В сутичці, що зав'язалася, хтось торохнув його прикладом (хто, потім так і не могли встановити), і помкомвзводу місяць проходив із забинтованою головою. Це був перший поранений у нашому полку, в санчастині не знали, де його посадити, майже щодня кликали на перев'язку і намотували стільки бинтів, що вистачало б на цілісіньку роту. Інший спокійно пролежав би місяць у казармі, але не такий був наш помкомвзводу! Щоранку оббинтована голова з'являлася на чолі нашого взводу, невмолимо нагадуючи, що служба є служба, і її треба нести, хоч що б там сталося.
Наприкінці травня вся наша дивізія рушила будувати доти. Замість гвинтівок нам видали кайла й лопати, ми мали довбати глибочезні ями — по ямі на взвод.
Спека стояла страшенна, з ранку до вечора пражило сонце, і ми не знали, куди од нього порятуватися. Ми спускалися в яму, що глибшала з кожним днем, як у пекло, люто вгризалися кайлами в кам'янистий непіддатливий грунт. Пилюка висіла хмарою, від жари й задухи ми обливалися потом, і водоноси не встигали таскати нам воду: п'єш і не можеш напитися, вода входить у тебе, як у пересохлий пісок. Ми тихо лаялись, щоб не почули командири, не розуміючи, для чого всі ці споруди: адже ми були переконані, що в разі війни лише наступатимем, та й то не по своїй — по ворожій землі. Тож нам часом здавалося, що й доти, які ми будуємо, не справжні, а тільки для тренування.
Мишко так і сказав:
— Пориєм, пориєм, а потім будем закопувати.
Мишко разюче змінився: став поважний і стриманий, у розмові зі мною з'явилися зверхні нотки. Я ненавиджу цей тон, але про те, щоб осадити Мишка, нічого й думати. Він тепер не рядова тюлька, а єфрейтор і носить єфрейторські лички так пихливо, мов то не лички — маршальські зірки.
Я 6 теж досі був єфрейтором, адже майже всім десятикласникам присвоїли військові звання, однак мені став на заваді отой разючий успіх під час першої стрільби по мішенях. Командир роти не забув, як я його підвів перед комбатом, і викреслив мене із списку:
— Хай спершу навчиться стріляти як слід!
Отже, мені й не світить піднятися хоч на одну щабельку вгору.
Однак я тим не дуже журився. Єдине, що мене непокоїло, це те, що казатиму мамі, коли повернусь рядовим. Адже коли прокотилася чутка, що нам присвоюватимуть командирські звання, я поспішив порадувати маму, що її син уже старший сержант. Не вбачав у тому жодної брехні, бо хіба не вчили нас змалку, щоб ми завжди приносили радість батькам? От я маму авансом і порадував. А тепер хоч лікті кусай.
Та нічого, попереду ще більше року, можливо, за цей час мені таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю каміння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо і мрію про вечір. Коли пролунає врешті команда кінчати роботу і ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Дністер, з головою зануримось у воду.
Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що більше і не підпустять до річки. Та ми тому не дуже віримо, адже й командирів сонце насмажує не менше, ніж нас, і командири хочуть купатися.
Врешті ми шикуємось і, мокрі, посвіжілі, видираємося повзводно вгору, до лісу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: під зеленими шатами, на землі, і ми, начаювавшись, одкочуємося від гарячих ще кухлів та й лежимо, чекаючи сигналу "відбій".
Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заході. А тут, на траві, під високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табір наче вимер: бубонять лише сонні голоси якихось птахів та зрідка пролунає окрик командира.
Про що ми в ці хвилини думаєм? Про що розмовляємо?
Про все. А найбільше про службу. Бо й розмови наші змінилися відтоді, як ми потрапили в армію.
Якщо раніше ми пригадували здебільшого рідну домівку і вона нам здавалася раєм, то нині ми все рідше заводимо розмови про неї. З головою поринувши у військову буденність, ми поступово проймалися її інтересами.
(Продовження на наступній сторінці)