— Так т и їх брав чи не брав? — Він починав уже сердитись. Думка, що медалі попливли кудись з дому, була для нього нестерпна.— Брав чи ні? — трусонув за плече онука.— Чого ж ти мовчиш?
— Не брав.
Хоч вуха вже палали вогнем.
— А я збирався сьогодні піти з тобою в кіно. А воно ось що виходить. Не хочеш дідові правду сказати... Ну, гаразд, не хочеш, не треба. Думав, що ти мене любиш хоч трохи...
Важко пішов до дверей.
— Дідуню!
Олежко уже звівся на лікоть, благально дивився на нього.
— Що?.. Що ти хочеш сказати?..
— А ти мене не лаятимеш?
— Ні.
— Вони не в мене.
— А в кого? — так і кинувсь назад.— У кого?
— В Сашка.
— В якого Сашка? — Хоч міг і не питати: сусідський хлопець Сашко весь час товкся в онука. Удвох, мабуть, учора й паяли — збирали короткохвильовик.
— Навіщо ти йому їх віддав?
— На контакти... Він їх розплавить.
— Розплавить?.. Мої медалі розплавить?.. Ходім! — Смикнув за руку онука, ладен отак, невдітого, його до сусідів і вести.— Як ти посмів це зробить? Ти хоч трохи подумав, що робиш?
Олежко, похнюплений, мовчки вдягався: все не міг попасти ногою в холошу.
— Ви куди? — визирнула з кухні невістка
— Ми зараз.
— Хай хоч умиється.
Онук смикнувся до ванни, радий, мабуть, відтягнути похід до сусідів, але він його не відпустив.
— Дзвони!
Олежко навіть руку за спину сховав.
— Ні, ти подзвониш! — Сам не знав, чому хотів, щоб подзвонив саме онук.— Дзвони! — Взяв його руку, що опиралась, підняв, натиснув онуковим пальцем на кнопку дзвінка.
Двері одчинила сусідка — жінка молоденька й привітна.
— Ваш Сашко вдома? '
— Вдома... А що?
— Та нічого.— І ‘вже до онука: — Ну, веди до свого дружка! Це ж треба до такого додуматись: контакти!
Сашко сидів коло столу, не менш захаращеного, аніж в онука, щось саме паяв. Тоненька ниточка диму, хилитаючись, підіймалася догори, танула над головою. Світловолосою, як і в Олежка.
— Сашко, де медалі? Давай їх сюди!
І по тому, як у Сашка одразу ж забігали очі, зрозумів, що сталося непоправне...
Те, що він поклав, принісши, на столик, важко було назвати медалями. Сплавлений шмат металу, суціль вкритий темною плівкою. Він спершу не повірив, коли Сашко дістав його з керамічної пічки. "А де ж медалі?" — спитав. І лише тоді, коли Сашко вийняв із столу колодочки стрічок муарових та простягнув їх на тремтячій долоні, зрозумів, що медалей більше немає.
Не сказав нічого ні Сашкові, ані Олежкові, навіть сусідці, яка вже заходилася лаяти сина та пробачатись,— мовчки вийшов з квартири.
Онук поволікся слідом.
Син уже повернувся з парку: у ванній шуміла вода.
— Снідати! — тукнула з кухні невістка.— Куди це ви ходили?
Не відповів — пішов до своєї кімнати.
Роки враз навалились на нього, згорбивши спину, а нога стали чавунними. Ледь їх дотягнув, кинув на столик шмат металу, опустився на неприбране ліжко.
Ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Хіба що тоді, як провів на кладовище дружину. Всі образи, всі гіркі, неуважні слова, що він їх чув в останні роки від невістки та сина, враз ожили, заворушилися в ньому, і думка, що він в оцій квартирі зайвий, не потрібний нікому, що вони ждуть не діждуться, коли він помре і звільнить їм нарешті кімнату, опанувала його з дедалі більшою силою.
Заглянув Іван: мокре з-під душу волосся, розпашіле після зарядки обличчя.
— Ідіть снідати, тату!
— Снідайте без мене.
— Та що з вами?
— Спитай Олега.— А що син все ще стояв, сказав роздратовано: — їжте, я потім.
— Ну, як знаєте.— Іван, ображений, вийшов з кімнати. Потім заглянула невістка.
— Тату, що це таке? Ану зараз же снідати! Для кого я старалась?
— Олю, я потім,— морщачись так, наче в нього розболілися зуби, попросив він невістку.—Я зараз не можу.
Але її не так легко спровадити.
— Що накоїв Олег?— Сидить весь у сльозах... Що ви йому сказали таке? До кого ходили?
— Господи, яке це має значення! — простогнав, відчуваючи, що от-от не витримає, зірветься, наговорить дурниць.— Снідайте, я потім. Дайте хоч трохи побути самому!
— Ви як мала дитина! — сказала невістка сердито.— Розприндились не знати й чого.— А що він уперто мовчав, пішла нарешті з кімнати.
"Отак краще..."
Сидів як ніколи похмурий, думав гірко про невдячність онукову. Все йому віддав, дбав про нього, як про сина ніколи не дбав, черевички, костюмчики, курточки — все справляв на свою не таку вже й велику зарплату, а потім уже й на пенсію. "Ви хоча б для себе щось, тату, лишали",— не раз докоряла невістка. "А нащо вони мені — солити? До дівок уже пізно, на домовину мовби ще рано. Ти поглянь лиш, костюмчик який! — тішився покупкою.— Олежко буде в ньому наче картинка!" І онук теж горнувся до діда, як до батьків не горнувся. Вертався з дитсадка, а пізніше вже й зі школи, і з порога: "А де дідуньо?"
Скільки в них було спільних інтересів, таємниць обопільних! Як що, так і до діда...
Віддячив дідуневі!
Звично запекло в тім’ї. Там щось набухало, боляче підіймаючи череп. Дістав таблетки, пішов до ванни по воду. В кухні за погано причиненими дверима лунали збуджені голоси. Здається, сварились.
— Тато теж наче змалився! Варто з-за якихось брязкалець здіймать таку бучу! — голос невістки.
— Доживеш до його років, змалишся й ти! — це вже син.
Його аж хитнуло. Було таке відчуття, наче невістчина фраза шмагонула навідліг по обличчю. Забувши, по що йшов, повернувся до кімнати.
"Брязкальця!.. Діждався на старість..."
І, не витримавши, розплакався. Вперше в житті.
А потім прийшли спогади. Немов щось сколихнулось у ньому — і спогади, які довгі роки лежали при самому дні, почали підійматись один по одному, спливати на поверхню: чіткі, ясні, наче все оте з ним сталося вчора, а не більш ніж сорок літ тому, на вісімнадцятім році життя.
II
Михайло Гаркуша потрапив на фронт узимку сорок третього, коли наші війська вели запеклі бої за Донбас. Люди старшого віку й досі пам’ятають, які лютували морози наприкінці зими сорок третього — дерева на корені вимерзали, птахи падали мертві, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом. Тож Михайлова мати умовляла надіти кожух, що лишився од батька, а він не хотів.
— Думаєте, нас в оцьому поженуть воювати, ге? — показував на вітрами підбите пальтечко.— Нас перевдінуть у військове, а тоді вже в бій.
— А як не перевдінуть? — уже плакала мати.— Замерзнеш же!
— Та ви що?! — закричав на матір.— Не служили в армії, то краще помовчали б!
Був переконаний, що як тільки добереться до військкомату, так його одразу ж у військове спорядять. Дадуть гімнастерку, штани-галіфе, валянки, ще й справну шинелю. А на голову шапку-вушанку. З яскравою зірочкою. Підпережеться, автомат на груди повісить і до Васильки Шульженкової:
— Здрастє — не застє! Впізнаєте? Дерли носа? Знать не хотілись? Гризіть тепер пальці!
І як же жалкував уже потім, що не послухався матері! Як згадував татів кожух, коли їх, необмундированих, наспіх озброївши, звели у взводи, у роти. Та й повели в бік Дінця, де гриміло, і гупало, й розповзалось рудими димами.
Поки йшли, ще сяк-так. Грілися, розмахуючи щосили руками, розтирали подубілі, настуджені лютим морозом обличчя,— сльози замерзали на віях! — намагалися забитися в середину колони, де було наче затишніше... "Ширше крок! — лунало раз по раз.— Підтягнись!" Та їх і підтягати не треба було: самі бігли, рятуючись од морозу пронизливого... Тож поки йшли, якось іще можна було терпіти, а як добралися вже під вечір до невеликого села понад Дінцем та як їх зупинили і вишикували біля крайніх садиб, на белебні відкритому, отут уже їм вітер і дав! Отут уже Михайло і згадав, зубами видзвонюючи, татів кожух.
— Р-рівняння напр-раво!.. Струнко-о!
Тобто замри і не диш. їж очима начальство, яке підходить непоквапно невеликим гуртом. У шинелях, у хвацьких куфайках, переперезане й обвішане зброєю. І на кожному шапка-вушанка. Неопущена. Наче й мороз їм не мороз.
— Товаришу капітан, поповнення прибуло!
— Драстуйте, орли!
Загелгекали грачиною зграєю.
Да-а, з цими навоюєш...
Уже тут кожному взводові призначили командира. З бувалих, обстріляних, з отих, що підійшли.
їм припав сержант з такими веселими очима, наче лясне от-от по колінах долонями та й піде у танок. В куфайці, з пістолетом у кобурі, ще й німецький автомат недбало висить за плечем.
— Замерзли, вояки?.. Підем грітися в хату... По одному шикуйсь! Стр-рунко! Фронтовики, два кроки вперед!
Вийшли п’ять чоловік.
^ — Не густо,— поморщився сержант невдоволено.— Ви... ви... ви й ви — командирами відділень. А ви,— до найстаршого,— моїм помічником. Ясно? Кому не ясно — два позачергові наряди,— блиснув зубами. Р-рівняйсь!.. Стр-рун-ко!.. З піснею кроком руш!
(Продовження на наступній сторінці)