— Хтось же та повинен дослідити це явище... І до того ж я дав уже згоду.
Мій татко такий: тихий-тихий, а вже як що надумає, то зробить по-своєму. Хоч би що йому казали.
Я татком пишаюся. І, признатися, дуже йому заздрю. Це ж тільки подумати: самому, без зброї, без нічогісінько, з голими руками заглибитися у венеріанські джунглі, куди не потикалася ще жодна експедиція. І то для чого? Щоб ознайомитися з орангутангоподібними, які всі до одного здичавіли. Так, так, здичавіли! Років із сто тому покинули міста й подалися у джунглі. І з того часу — жодних контактів з цивілізованим світом. Було кілька спроб зав’язати із ними стосунки, але всі експедиції після багатомісячних блукань так і не зустріли отих здичавілих істот. І татко прийшов до висновку, що посилати треба не експедицію, а одного-двох чоловік. Бо ті примати експедицій бояться, а коли буде одна людина чи дві, то вони навряд чи ховатимуться. Татко піде з венеріанином Ван-Геном, теж соціологом, який уже чекає його на Венері, Я його вже бачив, на фото. Татко каже, що Ван-Ген дуже талановитий, що він автор багатьох монографій. Вони з татком листуються уже кілька років.
— А чому вони, ті примати, здичавіли?
— Поки що точно невідомо, — відповідає татко. — Є різні версії, але їх треба перевірити.
— Які версії? — допитуюсь я.
Татко невдоволено супиться: він терпіти не може не підтверджених науково припущень.
— По-моєму, найвірогідніша та, що коли конструювали орангів, допустилися якоїсь помилки. Та помилка в умовах Венери дала небажане відхилення, і в приматів вибухнули тваринні інстинкти... До речі, — усміхнувся татко, — дехто з венеріан твердить, що ті примати начиталися Ніцше і Гітлера...
— А хто такі Ніцше і Гітлер?
Татко починає пояснювати. Ніцше — реакційний філософ, який жив ще в дев’ятнадцятому столітті, а Гітлер...
— Невже вам у школі не розповідали про Гітлера?
— А-а, це той, що розв’язав останню світову війну! — врешті пригадую я. — Що проповідував расову теорію? І хотів винищити цілі народи?
— Бач, нарешті згадав! — каже татко. — Дивно, як ти вмудрився одержати з історії відмінну оцінку?
— Бо мене про це не питали!
— Хіба що не питали...
— Так що ті примати? Ну, розкажи, татку!
— Нічого поки що певного, — застерігає татко. — Просто дехто з венеріанських соціологів, так само і мій приятель Ван-Ген, допускається думки, що сучасні керівники тих здичавілих приматів взяли на озброєння Ніцше і Гітлера, зокрема — расову теорію.
— То примати од тієї теорії й здичавіли?
— Навпаки — теорія лягла на добре підготовлений грунт, — пояснює татко. — Нормальна розумна істота ніколи не може стати фашистом...
— А як вони вас із Ван-Геном уб’ють? — Мені вже стає страшно за татка.
— Навряд, — каже татко. — Найскорше, вони нас захоплять у полон. А це дасть нам прекрасну можливість докладно вивчити причину отієї психічної аномалії. — Голос татків лунає так, наче йдеться про якийсь безневинний експеримент. Тепер я розумію, чому так тривожиться мама.
А я, повторюю, татком дуже пишаюся. От тільки шкода, що й мені не можна піти разом з ним. Лишається тільки надія, що Ван-Ген раптом захворіє, і тоді татко може взяти мене з собою...
Врешті карантин наш скінчився, і ми полетіли на космодром.
Я вже тут був минулого року: наш клас під час зимових канікул возили на Місяць. Космодром величезний, його будували дванадцять років. Це ж одного лише металу скільки треба було підняти з Землі. Добре, що до цього, сотні років підряд, запускали супутники. Так їх майже всі позбирали та й переплавили тут же, у космосі.
Тепер космодром нагадує м’яч, що весь час обертається, щоб було тяжіння всередині. А по боках вмонтовані труби, на яких висять кораблі: величезні і зовсім маленькі. Маленькі, це ті, що літають між космодромом і Землею, а великі — що стартують до інших планет.
Перед тим, як впустити у корабель, нам дали спеціальне взуття із магнітними підошвами: адже як тільки корабель одведуть од космодрому, на ньому настане невагомість. Я потім, уже в каюті, навмисне впустив фотоапарат: він так і поплив у повітрі!
— Ма, можна, я роззуюся?
— Навіщо?
— Хочу трохи політати.
— Тебе ще тут не вистачало! — Мама саме намагається впіймати гребінець, що вилетів з сумки. Поки його ловили, з сумки повилітало усе: і пудра, і люстерко, і хустинка. — Та допоможи ж мені! — Це вже до татка, який стояв і дивився зацікавлено, як мама мотається по каюті.
Коли гуртом ми все переловили, я знову попросився:
— Я роззуюся, ма! На хвилинку!
— Хай хлопець роззується! — підтримав мене татко.
— Роззувайтесь обоє! — махнула рукою. — Хоч штани із себе поскидайте!
Я, звісно, штани скидати не став, а од черевиків звільнився. І одразу ж злетів у повітря. Мов у воду пірнув. Тільки у воді все ж тягне на дно, а тут висиш догори ногами і не падаєш на підлогу.
Ух, як цікаво!
Я плавав аж під стелею, щоб не заважати мамі й таткові: вони намагалися порозпихати валізи, що були, мов живі.
Потім, коли я досхочу наплавався, татко спіймав мене й опустив донизу. Я знову взувся, і ноги мої приросли до підлоги.
— Зараз будемо стартувати, — сказав татко. — Давайте подивимося. — І ввімкнув телеекран...
Одна із стін у нашій каюті засвітилася, і я одразу побачив наш корабель. Два буксири відводили його від космодрому все далі й далі, ось вони одчепилися, одлетіли, а наш корабель зависнув, непорушний. Якось аж не вірилось, що це — наш корабель і ми зараз у ньому. Корабель нагадував довгу стрілу : в гострому наконечникові — пасажири й екіпаж, а далеко в хвості — термоядерні двигуни. Ось із їхніх сопел потекли тоненькі струмені, схожі на пару, а стіни каюти ледь чутно завібрували.
— Запускають, — сказав татко.
Сопла одразу ж огорнулися хмарою. Вона аж кипіла, сліпучі блискавиці все частіше пронизували її, виривалися довгими вогняними хвостами. Стіни каюти завібрували ще дужче, а корабель зрушив з місця. Татко натиснув на іншу кнопку, і ми побачили космодром, що віддалявся, і величезну, на весь екран, Землю. В каюті забряжчало, заскрипіло, мамина сумка поповзла із столу, впала на підлогу, розкрилася, і з неї все знову посипалося. Мама одразу ж кинулася все те збирати, а татко глибокодумно сказав:
— Появилося тяжіння. Півшляху ми летітимемо з постійним прискоренням, а половину — гальмуватимемо. Так що тяжіння буде весь час.
Тут у двері постукали, й зайшла тітка Павлина. Не в магнітних черевиках, а в звичайнісіньких домашніх капцях.
— Ну, як ви тут влаштувалися?
Ми всі відповіли, що влаштувалися добре. Навіть мама.
* * *
— А, хай ти згориш!
— Не лайся! — зауважує мама.
Татко на хвилину змовкає. Сердито сопе, намагаючись запхнути до рюкзака великий футляр із біноклем. Футляр ніяк не хоче залазити, і татко не витримує знову:
— Ч-чорт!
— Ти можеш не лаятись? — А що татко продовжує люто товкти ні в чому не винний футляр, то мама підходить до нього:
— Дай я. І де ти вродився отакий?
Футляр залазить в рюкзак, мов намащений.
— Як ти зуміла його запхнути? — бурмоче спантеличено татко.
Заглядає до рюкзака, мов усе ще не вірить, що там було місце й для бінокля.
— Бо ти завжди поспішаєш, мов на пожежу. Мотаєшся, хапаєшся, а толку ніякісінького... Нічого не забув?
— Наче нічого, — відповідає нерішуче татко й оглядається довкола.
— Гляди, — каже мама, — бо там не дістанеш.
"Там" лунає у неї так, що ми одразу розуміємо, про що йдеться. "Там" — це багато-багато кілометрів звідси: спершу гелікоптером, потім — пішки. Безкрайніми джунглями, де з-під велетенських дерев і неба не видно, де зливи випадають майже щодня. А що таке венеріанська злива, я уже знаю. Вода ллється згори суцільною рікою, вона аж реве несамовито, і тоді листя на деревах згортається, а гілля опускається вздовж стовбурів. Бо інакше злива пообчухрувала б усе...
— Та стережіться держи-дерева! — вже вкотре наказує мама. — Єдина втіха, що з тобою йде Ван-Ген.
Мама важко зітхає: вона дуже переживає за татка. Очі в мами червоні: мабуть, недавно плакала.
— Пеленгатор не забудь ввімкнути... Не забув його?
Татко каже, що не забув. Загортає рукав водонепроникної куртки, показує крихітний кристалик, вмонтований в металевий браслет. А в нас на всю стіну — карта того району Венери, де ходитимуть татко й Ван-Ген. Поки що на карті немає нічого, тільки гори, ліси та ріки, а як тільки татко й Ван-Ген зійдуть з гелікоптера, заглибляться в джунглі, так на карті дві цяточки й засвітяться. І куди вони потім підуть, цяточки оті показуватимуть їхній маршрут.
— Ну, сядемо на дорогу, — каже татко. І потім, коли ми примостилися, хто де стояв, звертається вже до мене: — Ти ж, Вітю, гляди: помагай мамі. Ти тепер єдиний у сім’ї мужчина.
— Скажи, хай краще слухається матері!
— Слухайся мами...
— Та щоб не ганяв, де не слід!
— Не ганяй, де не слід...
(Продовження на наступній сторінці)