У густому-прегустому лісі, де майже ніколи не появлялися люди, жило поміж корінням дерев плем’я дерев’яних чоловічків. Весь свій вік — а жили вони дуже довго — чоловічки оті нічого не робили, бо їм не треба було ні їсти, ні пити, ані зодягатися: вони ж були дерев’яні, і найлютіший мороз не міг їм дошкулити.
Весь день бігали вони по землі, залазили на дерева, метушилися безладно, не знаючи й самі, чого вони хочуть. Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчуття.
Якщо й траплялося якомусь чоловічкові через власну необережність зірватися з високого дерева та зламати хребет, решта відразу ж збігалась, товпилася довкола нього, тріщала дерев’яними голосами, вертіла довгоносими головами, але й це видовисько їм дуже швидко набридало, і вони розбігалися, залишаючи свого товариша догнивати на непривітній лісовій землі.
Їх не любили звірі, бо вони часто кидались із сосон гострими шишками — не із злості, звичайно, а просто тому, що їм нічого було робити. Ненавиділи птахи, бо чоловічки руйнували їм гнізда, викидали додолу яйця, щоб подивитись, як вони розплескаються, впавши на землю.
І тому ні звірі, ні птахи не забивалися сюди, а якщо, бувало, й заскочить якийсь необачливий заєць, рятуючись від вовка чи лисиці, то відразу ж намагається вибратися звідси.
Тож зрозуміло, як були здивовані усі чоловічки, коли в їхньому володінні появилася невелика дівчинка. Вони б, може, й не помітили її, але дівчинка весь час когось гукала, а потім сіла під сосною й заплакала.
Чоловічки відразу ж збіглися до неї, причаївшись за корінням дерев, почали її роздивлятися.
— Що то? — вражено запитували одні, помітивши, як із очей дівчинки капають сльози.
— То, мабуть, дощ,— відповідали інші.
Врешті один із них, найцікавіший та найхоробріший, не витримав, вийшов з-за кореня.
— Дівчинко, що це в тебе таке? — запитав він, підставляючи тоненьку ручку під світлі краплини.
Як не була здивована дівчинка — адже вона жила у наш час і твердо знала, що такі чоловічки бувають тільки в казках,— тож як не була вражена дівчинка, однак переборола свій страх і чемно відповіла:
— Це я плачу.
— А що таке «плачу»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок, бо серед його племені ніхто ніколи не плакав.
— Це — коли ллються сльози.
— А що таке «сльози»?
Дівчинка тільки схлипнула і показала чоловічкові на його долоню, де вже назбиралося світленьке озерце її сліз.
— А чого у тебе ллються сльози? — допитувався дерев’яний чоловічок, бо він, повторюю, був дуже цікавий.
— Бо я заблудилась і... і не знаю, як вийти із лісу.
— Ти хочеш вибратись із лісу? — вражено перепитав чоловічок.— А хіба є на світі щось інше, крім лісу?
— Звичайно, є. І степи, і гори, і моря, й океани, й міста, і села...
Чоловічок аж затремтів від цікавості. А що в його пустенькій голові не було майже розуму, а тільки легкі швидкоплинні бажання, то він відразу ж почав прохати дівчинку:
— Покажи мені все оте, про що ти щойно сказала!
— Добре,— погодилась дівчинка,— але ти спершу виведи мене з оцього страшного лісу.
Чоловічок навіть не оглянувся на своїх одноплемінників, які повитикали цікаві голівки свої з-за густого коріння.
— Йди за мною! — та й побіг-пострибав поперед дівчинки на тонюсіньких ніжках.
Вони йшли довго, дуже довго. Продиралися крізь густий чагарник, спускались у глибокі яруги, де у вічному похмурому мороці дзюркотіли холодні струмки, обходили товстелезні дерева, а лісові, здавалося, не було кінця-краю.
— Не спіши так! — врешті попросила дівчинка.— Давай перепочинемо, бо у мене вже серце болить.
— А що таке «серце»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок.
Він підстрибував перед дівчинкою, що, знеможена, опустилась на землю, і зовсім не відчував утоми: адже у нього не було жодних м’язів.
— Серце? — задумалась дівчинка.— Це те, без чого не може жити людина.
— Покажи мені своє серце!
— Я не можу тобі його показати — воно в мене у грудях.
Чоловічок замислився — якщо він взагалі здатний був мислити,— потім запитав:
— А його дуже важко дістати?
— Його не дістають — з ним народжуються.
— Я теж хочу мати серце!
«Де ж я тобі його візьму?» — хотіла було відповісти чоловічкові дівчинка, але тут же подумала, що це буде дуже неввічливо : адже він погодився вивести її з лісу.
— Дай мені своє серце! — приставав тим часом до неї чоловічок.
— Я не можу віддати тобі своє серце, бо я без нього помру,— відповіла йому нарешті дівчинка.— Але послухай сюди. В нашому місті є один лікар, який збирає серця людей, що померли. І серця оті живуть у нього довго-довго. Про це я читала в газеті... Якщо хочеш, зайдемо до нього, і ти попросиш у нього серце. Він добрий, він тобі не відмовить.
— Гаразд! — зрадів чоловічок і нетерпляче підскочив: — Пішли швидше, бо я теж хочу мати отаке, як у тебе, серце.
Довго йшли вони лісом, доки добралися до узлісся — прямо навпроти величезного міста. Посадила дівчинка дерев’яного чоловічка в корзинку — боялася, щоб хтось на нього не наступив,— та й понесла до славетного лікаря.
Не думайте, що цього лікаря не існує на світі. Я просто не хочу називати його адресу, бо тоді в нього не буде й хвилини для важливої наукової роботи, яку він досі ще не закінчив: ринуться до нього відразу ж тисячі людей — міняти серця.
Тож я не розказую, яким тролейбусом їхала дівчинка, на якій зупинці вийшла, до якого будинку зайшла та в які двері подзвонила,— прийде час, ви про це дізнаєтесь самі. А розкажу краще вам, як зустрів їх лікар і що він сказав, почувши незвичайне прохання дерев’яного чоловічка.
— Серце?.. Гм... А яке ж серце ти хочеш собі вибрати?
— Те, що його носять люди,— відповів тоненьким голоском чоловічок, бо він дуже сторопів, потрапивши в оцей величезний кабінет із скляними полицями, з сліпучо-білими стінами та викладеною світлими кахлями підлогою.
— Люди мають різні серця,— строго відповів лікар і, подумавши, хитнув головою:
— Добре, я покажу тобі серця, які в мене є, а ти уже вибереш сам, яке тобі сподобається.
Чоловічок погодився, і лікар пішов із ним уздовж засклених полиць. Там, у великих і малих прозорих банках, виповнених якоюсь рідиною, пульсували людські серця.
— Оце серце злої людини,— показав на одну банку лікар.— Бачиш, яке воно жовте та зморщене!
— Я не хочу цього серця, воно нехороше! — швидко відповів чоловічок, і лікар посміхнувся схвально.
— А ось блискуче, як пластмасова кулька,— далі показував лікар.— Бачиш, яке воно свіже: як довго не стукотіло, а ніскільки не зносилося. Це — серце байдужої людини.
Чоловічок постояв вагаючись: серце йому дуже сподобалось,— воно ж було таке блискуче! — але він хотів побачити й інші серця, і вони рушили далі.
— В отій он банці — серце бандита...
— А чому воно чорне?
— Воно почорніло від злочинів...
— А це чиє серце?
Перед ними не плавало, а лежало на дні банки дивовижне серце: похмуре, сіре, важке, наче висічене з твердої каменюки.
— Це — серце одного чоловіка, який дбав лише про себе і відвертався від інших людей.
І хоч чоловічок мало що зрозумів, однак не захотів брати й цього серця: надто вже неприємний вигляд воно мало!
Довго ходили вони вздовж полиць із серцями, а чоловічок все не знаходив собі до вподоби. Врешті лікар обережно дістав з найвищої полиці ще одну банку, поставив її на стіл із білого мармуру.
— Оце — серце однієї дуже доброї людини. Бачиш, яке воно велике та світле!
— А що то за червоні голочки, що витикаються з нього? — поцікавився чоловічок.
— То не голочки, то нерви. Саме вони роблять серце дуже чутливим та неспокійним, і той, кому дістанеться воно, хай не розраховує на легке та безжурне життя.
Тріпотітиме його серце людськими стражданнями і болями, навіть найменше горе, що світитиметься в очах стрічної людини, будитиме в ньому такий гострий відгук, що воно не заспокоїться, аж доки людина ота хоч трохи не втішиться... Ось подивись...
Лікар зненацька ударив рукою об гостре ребро столу, скривився від болю, і серце відразу ж затріпотіло, забилося так, наче хотіло вискочити з банки.
— Я візьму його! — сказав зачарований чоловічок.
— Добре, я пересаджу тобі оце серце,— погодився лікар.— Але перш ніж брати його, ти добре подумай. Адже з цим серцем ти ніколи не знатимеш, що таке спокій.
Та чоловічок уперто твердив:
— Я хочу мати це серце!
І лікар розсік йому дерев’яні груди, вклав до них серце, що колись належало добрій людині.
Дивно й незвично почував себе чоловічок, повернувшись до своїх одноплемінників.
Темний, густий ліс наче розступився перед ним, став чистіший, прозоріший, і все, що жило в ньому та дихало — від найдрібнішої комашки до найбільшого звіра,— все збуджувало в чоловічкові уже не легковажну швидкоплинну цікавість, а постійну увагу, співчуття, а то й жаль.
Почне хто-небудь із його одноплемінників дратувати роботящу мурашку, чоловічок відразу ж і зупинить його:
— Облиш! Хіба ти не бачиш, що вона несе додому їжу?
Побачить підраненого птаха, оточеного цікавими чоловічками, відразу ж почне докоряти:
— Не чіпайте його! Хіба ви не бачите, як йому боляче? Хіба вам не жалко його?
— А що таке — «жалко»? — запитували у нього дерев’яні чоловічки, стукаючись порожніми головами.
Як він міг їм пояснити, що таке «жаль»? Адже вони не мали сердець, вони нічого не могли відчути, отож — і зрозуміти!
Тільки один дерев’яний дід, який не раз зустрічався з людьми та чув від них, що таке «жаль», авторитетно сказав:
— За всіх не переболієш, усім не поможеш. Інших будеш жаліти — сам не довго проживеш.
І всі відразу ж погодилися з ним, бо в нього була найдовша борода. Не погодився тільки наш дерев’яний чоловічок, але промовчав. Бо хіба ж могли вони, позбавлені сердець, зрозуміти його!
Отак, може, і жив би наш чоловічок серед своїх дерев’яних братів, вболіваючи за кожного скривдженого, захищаючи кожного, хто потрапив у біду, коли б не стався один випадок...
Це було взимку. Ліс стояв сонний, закутий морозом, припорошений снігом. А під високим дубом сидів нерухомо хлопчик, що заблукав так само, як і ота дівчинка, і, стуливши безсило повіки, вже й не намагався звестись на ноги.
— Що з ним таке? — запитували один в одного дерев’яні чоловічки, збігшись за новою забавою до сонного хлопчика.
— Він замерзає,— сказав дід з найдовшою бородою і пиховито оглянувся, потішений власною мудрістю.— Я уже бачив, як замерзають люди. От ми трохи почекаємо, і цей хлопчик зовсім перестане дихати.
Отут і підбіг до хлопчика наш чоловічок. Жаль стискав йому серце, пронизував тисячами голок.
Ухопив хлопчика за руку, почав торсати — будити його:
— Хлопчику, встань!.. Хлопчику, встань!..— Але в хлопчика тільки безсило затріпотіли вії, прямо в сніг опустилась побіліла рука.
Оглянувся чоловічок безпорадно: лише холодний сніг навкруги, крижане сонце вгорі та байдужі його родичі довкола.
«Він зараз замерзне!» — подумав у розпачі дерев’яний чоловічок, і таким пекучим жалем пройнялось його серце, що воно раптом спалахнуло — загорілося яскравим вогнем.
Довго горів чоловічок, зігріваючи хлопчика, рятуючи його від неминучої, здавалося б, смерті.
А коли хлопчик, зігрівшись, звівся й пішов, навіть не зрозумівши, кому він завдячений власним життям, дерев’яні чоловічки оточили свого догораючого брата, від якого лишилися тільки жевріючі вуглинки та обпалена голова з сумними, повними жалю очима.
Вони тріщали дерев’яними голосами і, не відаючи, що таке жаль, любов, співчуття, здивовано допитувались:
— Чого у тебе такі сумні очі?
— Бо мені жалко вас,— ледь чутно відповів їм догораючий чоловічок.— Але й цього вам не дано зрозуміти.