Захоплені грою, вони не помітили, як до гаю втягнулася військова колона. Схаменулися лишень тоді, коли майже поруч залунали різкі голоси.
Якусь мить вони сиділи, завмерлі, схожі на звірят, до яких наближається мисливець. Потім Діма ухопив сестру за руку, потягнув її донизу.
Метнувся до тернових кущів. Сестра бігла боса, але повертатися за черевиками було пізно: голоси лунали майже поруч. Діма поткнувся під один кущ, під другий, але колюче терня стояло суцільною стіною. І коли Дімі вже стало здаватись, що вони так і не знайдуть схованки, кущі, мов змилосердившись, нарешті розступилися.
Вони продиралися у вузьку щілину, і терня їх дряпало болісно, але навіть Рита не плакала: страх, що їх гнав, був сильніший од болю. Потім щілина зімкнулася, лишивши тільки лаз унизу: темну нору в зеленому терні. Діма, нагнувшись, порачкував у ту нору, а сестра полізла за ним. їх аж занудило від густого звіриного духу, та вони вперто лізли вперед, доки не досягли маленького втоптаного майданчика, де чорніла ще одна нора — тепер уже в землі. Біля нори валялися побілілі кості, пір’я, кілька пташиних голів, куйки звіриного посліду, а дух стояв такий їдкий та нестерпний, що хотілося чхнути.
Знеможені, вони полягали на землю, притулилися одне до одного.
— Там вовк?— не одводила наляканих очей від нори Рита.
— Тс-с-с,— засичав на неї Діма, бо голоси лунали вже над їхніми головами. Хтось товкся біля кущів, голосно гукав:
— Кіндер!.. Кіндер!.. Комен зі гер!
Діма розумів, що то кличуть його й Риту, але він помирав би — не озвався б нізащо: був переконаний, що вони їх шукають, аби вбити. Як убили дядька Семена. Тож при кожному покликові він тільки міцніше притискався до землі.
А німці й справді їх шукали. Вийшовши на галявину, вони побачила отой горб землі, довгий, як насип.
— Комради, братня могила!
— Це Івани ховали своїх.
А коли підійшли ближче і помітили сумку й глек із водою, і Ритині черевички, а потім — манюні могилки з вистріляними гільзами й дитячі сліди, то в один голос загаласували:
— Камради, діти!
— Тут щойно були діти!
— Вони десь тут. Їх треба знайти.
— Цікаво, чиї це діти?..
— Яке це має значення?
І вони рушили шукати дітей. Ходили понад кущами й гукали.
Це були не есесівці, не кадровики навіть, а нещодавно покликані до війська солдати тилової частини.
— Кіндер!.. Кіндер!..— гукали вони, а діти все тісніше притискалися до землі: обом здавалося, що то сама смерть їх зове.
Коли ж німці втомилися гукати й пішли собі геть, перемовляючись голосно, діти ще довго лежали принишклі. Не наважувалися навіть виглянути із своєї схованки: все здавалося, що хтось із солдатів, зачаївшись, чигає на них.
Тільки тоді, коли остання підвода порипіла з гаю і стихло зовсім, Діма виглянув із схованки. Обережно виставивши голову, довго вдивлявся в зелені сутінки, й очі його поблискували насторожено й гостро: найменший порух, найменша тінь підозріла — й Діма шмигне в свою нору.
Переконавшись, що довкола нікого немає, Діма виліз, тихенько покликав сестру. І вже удвох підійшли до могили.
На білому, як перший сніг, паперові, стояла відкрита консервна бляшанка, лежали грудочки цукру, плитка шоколаду. Діма потягнувся до банки, сестра ж ухопила притьмом шоколад. Уже несла до рота, коли Діма ударив її по руці:
— Не їж, воно, може, отруєне!
Рита одскочила, ще міцніше затисла в руці шоколад. Очі зблиснули вороже на брата:
— Не отруєне!
— Ну, їж! — розізлився Діма.— Тільки тоді не реви, як помреш!
— Не помру! — переконано сказала сестра і запхала півплитки до рота.
Дімин рот одразу ж наповнився слиною. І він — будь що буде — встромив пальця в консервну бляшанку.
З’їли все. Порожня бляшанка блищала, як відполірована. Діма хотів її викинути, але пригадав, що їм ні з чого пити. Заховав дбайливо до торби, повісив через плече:
— Пішли!
І, взявши сестру за руку, повів її з гаю.
Тут ми перекинемося на два-три тижні вперед, а то й на місяць. Бо розповідати, як оці двоє дітей день при дні йшли вперто на схід, як блукали степами, пробиралися байраками, як спали на голій землі, що їли й пили, а часто й зовсім нічого не їли і не пили, як потрапляли під грози й дощі й тремтіли від страху та холоду, промоклі до нитки, як ховалися при першій же появі людини, мов дикі звірята,— розповідати про все це не вистачить ні часу, ні паперу, ні сил. Тож давайте краще візьмемо карту та й простежимо їхній цілях до того південного міста аж до Дніпра, трохи нижче Черкас, де автор знову збирається зустрітися з ними. Давайте порахуємо всі оті кілометри, помножимо їх на голод і холод, на безводдя і спеку, на стерні й колючі кущі та й подивуємося разом тій неймовірній насназі, з якою оці двійко дітей уперто пробиралися на схід.
Що їх вело? Чому саме на схід?
Про це краще запитати в Діми.
Діма й сам давно повірив у те, що сказав якось сестрі: на сході чекає на них татко. Єдина рідна людина, яка ще лишилась живою. Принаймні у їхній уяві.
А потім він пригадував, як бабуня, коли збиралися до злощасного того ешелону (а сестра все допитувалася, куди вони їдуть), сказала, що їдуть до татка.
Тож там, десь на сході, вони неодмінно знайдуть свого татка. І всі їхні муки скінчаться.
Бо на додачу до всього захворіла Рита.
Ще вчора увечері вона скаржилася на горло. Що болить, що не може ковтати. Вередливо відштовхувала сухий хліб, торкалася рукою горла:
— Болить!
— А ти жуй,— вмовляв її Діма.— І запивай ось водою.
Сестра відповідала, що болить все одно.
Вмощуючись спати, Діма оддав сестрі майже всю шинелю. Ця шинеля, важка та велика, знайдена в стогові сіна, вже не раз рятувала їх у холодні ночі та під час дощу, й Діма не розлучився б із нею нізащо. Щоранку згортав її, завдавав на плече і ніс, хоч важко було та жарко. Тож Діма підстелив під Риту цупку полу шинелі, ліг поруч сам, обійняв поміцніше сестру, бо вона вже скаржилася, що її морозить, а другою полою вкрив і себе, і її.
Довго не могли заснути. В сестри починалася лихоманка, вона була гаряча, наче жаринка, часто тоненько плакала:
— Болить!
Діма втішав її як міг. Казав, що завтра вони зустрінуть тата і він поведе їх до лікаря. До доброго-доброго лікаря, і той її вилікує. і
— Не хочу лікаря! — плакала вередливо сестра.— Хочу зайчика!
Зайчик, ласкавий і добрий, був присутній в усіх бабусиних оповіданнях, що вона їх розказувала, присипляючи Риту.
— Гукнемо й зайчика.
— Біленького?
— Біленького.
Рита на якийсь час заспокоювалася.
Під ранок Риті стало ще гірше. Вона так і пашіла жаром, обличчя взялося червоними плямами, губи почорніли. Сестра не могла ковтати воду, хоч раз по раз просила пити.
Тоді Діма вирішив сходити в село.
Досі вони оминали села. Після того як у них на очах убили дядю Сьому, Дімі здавалося, що всі села кишать фашистами, які тільки й чигають на них. І тільки коли кінчалася їжа, Діма залишав Риту в черговій схованці, а сам обережно городами підкрадався до села. Було, що так і не наважувався зайти до оселі, бо хлопчика зустрічав злий собака, і тоді доводилося пошвидше тікати, але частіше траплялося, що хтось таки був на подвір’ї, і Діма повертавсь до сестри, нагодований, обласканий, ще й з повною торбою. І не раз чи та, чи та жаліслива жінка просила Діму залишитися в неї:
— Та куди ж ти підеш, отакий малий, на погибель?
Але Діма не лишився б нізащо, яким би затишком та ситістю на дихала хата. Його вже, як птаха у вирій, тягнуло все далі й далі на схід: він глибоко вірив, що їх жде не діждеться татко.
Щоразу, вирушаючи в інше село, Дімі доводилося витримувати справжню війну з сестрою: Рита теж просилася з ним. До того ж вона боялася лишатися сама: весь довколишній простір, за її твердим переконанням, був заселений злими вовками, які тільки й чекають, щоб брат залишив її одну. Дімі довго доводилося вмовляти сестру, що вовків поблизу немає, а якщо і є, то вони сидять зараз по норах, боячись потикатись на світло.
Зараз же Рита навіть не спробувала затримати брата. Лежала непорушна.
— Ти полеж, я скоро вернуся.
І бігцем подався в село.
Село відгородилось од степу вузенькою річкою з низькими, заболоченими берегами. Діма попохлюпотів, доки знайшов кладку, якою й перебрався на той бік. Стежка повела його спершу левадою, порослою густим різнотрав’ям, а потім пірнула у високі, в два Дімині зрости, соняшники. Товсте бадилля могутньо здіймалося догори, а зверху звисали великі жовтогарячі тарілки, обрамлені золотими пелюстками. Десятки, сотні соняшників квітло над Діминою головою, і в них гули бджоли, позолоченими кульками перелітаючи з квітки на квітку,— працьовитий той гул підкреслював літню розморену тишу.
Стежка вихопилася нарешті із соняшників, побігла поміж помідорами, що рясніли, червоні, як жар, а попереду вже було видно хату, з глухою стіною, з невеличким, під самісіньким дахом віконцем. Діма не вийшов, однак, відразу з соняшників: постояв, прислухаючись та приглядаючись, а тоді ступив у помідори. Й, не в спромозі перебороти спокусу, вибрав найбільший та найчервоніший, зірвав, став пожадливо їсти.
З’їв один помідор, потягнувся за другим. І тільки зірвав, як його оперезало пекучо по спині, над самісіньким вухом залящав пронизливий голос:
(Продовження на наступній сторінці)