Потім вони задрімали, натомлені, й Діма проснувся од якогось шурхоту. Звівся, прислухався: шурхіт доносився од протилежної стіни, там щось не то довбалося, не то шкреблося. Діма тихенько підійшов, і в нього на очах стіна раптом тріснула, вивалився шматочок глини, і звідти виткнувся якийсь гостряк. Він вертівся то сюди, то туди, пролазячи досередини, глина сипалась тоненькою цівкою, отвір ширшав і ширшав, у нього вже й палець можна було б проткнути. Коли гостряк щез, натомість нього з’явилося око.
Око довго роздивлялося Діму, воно, мабуть, звикало до сутінків, Дімі вже стало здаватись, що то сама стіна дивиться на нього. Ось воно зблимнуло, потім враз щезло, натомість пролунав голос:
— Як тебе звати?
— Діма. А тебе?
— Васько.
— Можна, я подивлюся на тебе?
— Дивися.
Щоб заглянути в дірку, Дімі довелося звестись навшпиньки. Припав оком, побачив отого рудого хлопця, що показував йому язика.
— Ви й справді євреї?— поцікавився хлопець, коли Діма вдосталь надивився на нього.
Гостра образа обпекла знову Діму:
— А твій батько фашист!
— Фашист,— несподівано погодився хлопець.— Ще й поліцай... Він тебе бив?
— Ні,— відповів спантеличено Діма.
— А мене лупцює щодня. Осьо подивися! — хлопець повернувся спиною, задер догори сорочку. Вся спина його була в кривавих пасмугах.
— І тобі не болить?— спитав жалісливо Діма.
— Нє-є! — Хлопець презирливо чвиркнув крізь зуби, сказав:—_Я все одно втечу. До партизанів... Ти партизанів стрічав?
— Не стрічав.
— Я все одно їх знайду... А хату спалю.
Вони замовкли, не знаючи, що іще сказати. Потім Васько постукав у стіну:
— Ну, бувай... Я ще, мо навідаюсь...
І Діма, сумний, одійшов од стіни.
Невдовзі стало смеркати. В клуні все темнішало й темнішало, поки стало так темно, що вони вже й не бачили одне одного. Діма хотів насмикати соломи, щоб м’якше було спати, але побоявся, що Васьків батько розгнівається, й вони знову лягли на голу землю.
Прокинувся Діма знову од шурхоту. Тільки шурхіт лунав тепер не од стіни, а зверху, і був набагато голосніший. Щось там тріскотіло, шаруділо, продиралося, ось на землю гупнуло м’яко й одразу ж донісся голосний шепіт:
— Дімо! Дімо!..
Діма зірвався на ноги. Прокинулася й Рита.
— Дімо, спиш, чи що?— тим часом допитувався сердито Васько.
— Ми не спимо.
— Зараз я до вас злізу... От тільки ніяк бантини не намацаю.
В темряві ще трохи пошаруділо, потім подряпалось по стіні. Зіскочило на землю. Діма пішов на той звук і одразу ж зіткнувся з Васьком.
— Я дах продер,— сказав Васько.— А спустився на мотузкові. Будемо втікати, бо батько збирається вас завтра у поліцію везти... Буди сестру!
— Вона вже прокинулась.
— Її першу й піднімемо. Не злякається?
— Не злякається,— пообіцяв за сестру Діма.— Ти ж не злякаєшся?
Рита відповіла, що не злякається. Діма вже весь аж тремтів — так йому хотілося на волю.
— А мотузок не обірветься?
— Не обірветься. Він і слона витримає... Давай сюди!
Заважаючи один одному, прив’язали Риту до мотузка.
— Ти підсаджуй, я буду тягти,— сказав Васько і знову подерся вгору. За якийсь час скомандував зверху: — Давай!
Мотузок натягся, Діма підхопив сестру, став підсаджувати її вгору. Рита спершу мовчала, потім скрикнула:
— Болить... Під ручками...
— Потерпи,— сказав їй Діма.— Скоро не болітиме.
Васько, було чути, сопів од натуги. Потім він таки витяг
Риту, бо загомонів до неї:
— Сиди й не ворушися, а то впадеш... Дімо, лови!
Й на Дімину голову звалився кінець мотузка. Він упіймав його, перев’язав себе, як міг, поміцніше під пахвами.
— Тягнути?
— Тягни... ;
Цього разу Васькові таки довелося попотіти: Діму ніхто не підсаджував, до того ж він був важчий од Рити. Мотузок смикався, Діма гойдався то туди, то сюди, в груди та спину все дужче врізався шорсткий мотузок. Хлопчик боляче стукнувся головою об щось тверде, намацав бантину, вчепився щосили в неї.
Засапані, довго сиділи на бантині. А потім полізли до Дірки.
Спускатися було легше. Васько — той просто зіскочив на землю: не хотів лишати прив’язаного до бантини мотузка, бо тоді батько і шкіру б з нього здер. А він же — кров з носа! — збирався у партизани.
— У мене й граната вже є. Справжнісінька.
Провів Діму й Риту городами, вже за селом оддав торбину, яку ніс досі сам, сказав, махнувши рукою вперед:
— Отак прямо і йдіть, не звертайте нікуди. Та вдень добре сховайтеся, щоб вас не знайшов батько.
Ще трохи постояли, думаючи, що б сказати на прощання одне одному. Так нічого й не надумавши, розійшлися. І коли Васькова постать пірнула в темряву, звідти донісся його голос:
— Я все одно в партизани подамся!
Діти йшли майже всю ніч: обох гнав страх перед Васьковим батьком. Діма був переконаний, що той кинеться слідом, як тільки дізнається про втечу, і йшов, аж поки стало сіріти. Раз тільки й зупинилися — заглянули до Васькової торби. Там була хлібина, добрячий шмат сала і пляшка молока. Сало Діма залишив на потім, молоко ж одразу випили, припадаючи по черзі до пляшки, заїдаючи хлібом.
Вони блукали ще дві доби, коли вдень, а коли й уночі, доки не прибилися до Рогозівки. Не до самої Рогозівки —до неї лишалося ще добрих чотири кілометри, а до лісу, який одгороджував село від степу. Пірнули в той ліс і одразу наткнулися на окопи. Сповзли донизу, довго плутали вузькою ламаною траншеєю й увіткнулися в бліндаж.
Бліндаж був глибоко вкопаний у землю, товсті дубові колоди прикривали його од можливих бомб та снарядів, ще й зверху високою шапкою підіймалася насипана земля, він дивився на три сторони світу вузькими бійницями, а з четвертої, з боку траншеї, одгороджувався важкими дверима. Діма ледь одчинив їх, і вони зайшли досередини.
Спустилися сходинами, наче в погріб, опинилися у великому темному приміщенні.
Тут панував отой напівморок, що скрадає обриси предметів, і треба було добре вдивлятися, щоб зрозуміти, що ж то таке. Діма бачив то стіл, збитий з грубих дощок, на козлах, то перевернуті пеньки, які слугували, певно, стільцями, то земляний, вподовж усієї стіни ліжник, із переритою, збитою соломою, і на ній щось чорніло, щось наче лежало,— Діма аж похолонув, бо подумав: убитий, а потім роздивився, що то куфайка. Стояв спертий, застояний дух підземелля, і Діма охоче пішов би звідси, аби не повертало на вечір: ночувати десь під деревами йому не хотілося — боявся вовків. Тож Діма поклав на стіл торбину, поліз на ліжник.
Куфайка була вся засмальцьована та ще й подерта, від неї неприємно тхнуло мастилом, але Діма був радий і цьому. Він дбайливо постелив її поверх соломи, а потім зліз на долівку: повечеряти, поки ще було видно. Затим підкотив один пеньок під двері, які одчинялися досередини, щоб ніхто до них не добрався: ні вовк, ні ведмідь, ні лихий чоловік, а другий до ліжника, щоб Риті було легше зібратись на нього. І коли Рита залізла й простягнулася на куфайці, сам ліг поруч і одразу ж заснув...
Отут і наткнувся на них рогозівський чоловік — Степан Заволока. Він давненько примітив цей бліндаж, ловив тільки слушну хвилину, щоб розібрати його на сарайчик, і цього ранку вирішив ще раз навідатися сюди.
— Заглянув, а вони обойко там. Забилися в куток, як вовченята, тільки очі горять... То я їх, обох, додому й забрав...
Хоч у самого вдома — пальцем нікуди ткнути: те пищить, те вищить, а те голою рукою лізе в окріп. Жінка як глянула, то й руки опустила.
— А як же було їх не брати, коли взяв дівча на руки, а воно, мов трісочка,— ну, нічого не важить! Обхопило за шию та й: "Дядю, ви нас не повбиваєте?.."
Тут Заволока сердито супився, ліз по кисет. А Діма... пробачте, не Діма — Дмитро Степанович, бо незручно називати Дімою сорокарічного чоловіка, який уже має своїх дітей... Дмитро Степанович усміхався при цьому, тихо й зніяковіло, наче він особисто був винен у минулій війні й у тому, що довелося пережити через них Степанові Заволоці та його жінці Марії.
Було всього: і ховати доводилось обох дітей від недоброго ока, і не пускати на вулицю, коли так хочеться побігати з дітворою, і наказувати з дня в день своїм лобурякам, щоб не промовилися де, хто в них живе, і хоч про них знало півсела, бо в селі ні з чим не сховаєшся, однак ніхто не доніс і Заволоки благополучно діждалися приходу наших. А потім уже й жалко було їх кудись оддавати — звикли, як до своїх. "Де восьмеро, там і десятеро",— розсудили Степан і Марія та й залишили обох у себе.
Отак вони й виросли в сім’ї Заволоки, закінчили школу. Рита вийшла заміж, живе тепер на Далекому Сході — все збирається в гості та ніяк не збереться. І старі Заволоки на неї не в образі, бо край таки неблизький, спробуй добратися звідти, та й грошей на дорогу — о-йо-йой! А Дмитро Степанович, який після інституту лишився в місті, приїжджає з сім’єю щоліта, і тоді галасу й сміху в завжди переповненій Заволошиній хаті — на все село. Було, щоправда, одного року — зібрався не приїжджати: дістав дві путівки на курорт, собі й дружині, і поїхав на той курорт, та не витримав,— зібрався посеред сезону й майнув у Рогозівку.
Плакали недобутих сто сорок карбованців, плакала й дружина, плакала й питала, де ще знайти такого дурня, на що Дмитро Степанович тільки тихо всміхався.
Я познайомився з ним років три тому, коли жив у діда Ілька й ходив на полювання. Це була тиха й сором’язлива людина, якась внутрішня делікатність лагідно світилася в ньому, забачивши мене, він завжди перший вітався і поступався дорогою, і я ніколи не бачив, щоб він на щось розсердився чи на когось кричав. Одне тільки й викликало в ньому приховане несхвалення: моє полювання.
Якось, пам’ятаю, я наткнувся на нього, повертаючись берегом з полювання. Дмитро Степанович сидів з вудочкою і не стільки вудив рибу, скільки відпочивав од сімейного галасу. Побачивши мене, він одразу ж покосився на рушницю:
— Стріляли, еге?
Я відповів, що не стріляв. Був, зізнався, навіть радий, що нічого не вполював, бо інакше мені було б дуже незручно перед цим чоловіком. А довкола: то тут, то там, то далі, то ближче лунали постріли мисливців, і Дмитро Степанович болісно на ті постріли морщився...