— Еге ж,— всміхнувся Кость Костьович.— Їй тоді вже було за п’ятдесят. А мені — тридцять два. З німецького табору — в наш без пересадки. Тоді розправа і суд були короткими: попав у полон, не застрелився — значить, ворог народу. Отак і я зрадником став, свої десять років одержав. Плюс п’ять позбавлення прав. Тож уже на поселенні Василеву матір і зустрів. Якось мені сказали: там твоя землячка вмирає. Може, провідаєш, все ж легше буде людині. Пішов, глянув: шкіра та кістки. Голови вже не зводила. А почула, що я теж із Києва, зраділа мов рідній дитині. "Це ж ви мого Василька там побачите!" Руку вхопила, цілує — ледь вивільнив... Ну, ходив, поки і вмерла. Довго вмирала. І все про нього, про Василя. Який він у неї нещасний. Перед смертю з мене слово взяла: як повернуся, то щоб його розшукав... А що там шукати! Жив же на тій самій квартирі. Тільки й того, що вже був одружений: жінка і дві дочки. Так ми з ним і подружились. Він, знаєте, одному мені й вірив... Ні жінці, ні дочкам — одному мені...
Очі Костя Костьовича вже підозріло блищать, він уриває свою розповідь. Понуро йде поряд. А я думаю про Дубошея. Що жила поруч людина, і ми нічого про неї не знали.