К і ч у н о в. І слава богу! Майже всі великі відкриття зроблені такими. Я стверджую, що його практика вище наших теоретичних пізнань. Вона має не тільки риси всезагальності, але й безпосередньої дійсності, від якої ви, Євгене Григоровичу, відірвані, пробачте.
Картатов. Я не згоден.
К і ч у н о в. Звичайно. Вам страшно визнати його погляди.
Карташов. Чому?
К і ч у н о в. Тому, що доведеться тоді викинути півжиття своїх трудів.
Карташов. Не думаю. Я вважаю, що Мічурін, несвідомо, можливо, але, безумовно, суперечить Дарвіну.
К і ч у н о в. Оборонець Дарвіна!
Всі сміються.
(До Пашкевича). Василю Васильовичу!
Пашкевич. По-моєму, Мічурін продовжує Дарвіна. Дарвін пояснив еволюцію...
К і ч у н о в. А він хоче її творити!
В передпокою лунає дзвоник.
Іде... (Виходить).
Пашкевич. І наш обов'язок допомогти йому! Подумати— десь у страшній самотності, в глушині народжується людина!
Загальне схвалення. Кічунов (в дверях). Панове! Пан Мічурін. Входить Мічурін.
Пане Мічурін, ось ваші друзі.
Мічурін. Пробачте, запізнився.
Донька Пашкевича. Панове, одну мить.
Дружина Пашкевича. Панове, прошу вас. Новий рік! Тут через вас, пане Мічурін, ціла баталія.
Всі підходять до стола.
Пашкевич. Панове! Остання хвилина століття. Бачу мільйони людських очей, спрямованих у майбутнє. Двадцяте століття! Що принесе воно науці? Росії? Людству? В цю хвилину урочистого чекання звернімо свої погляди до народу, огляньмо століття минуле. Яку невимовну силу виявив наш російський народ при наявності найжахливіших умов! Гігант Пушкін, чарівник Глінка, Гоголь, Лєрмонтов, Некрасов, великий Толстой!
Студенти. Чайковський, Мусоргський, Крамськой, Рєпін! Бєлінський, Герцен!
Пашкевич. Чернишевський — великий демократ, "справжня честь Росії". Сєченов, Мечников, Тімірязєв, Павлов, Менделєєв — гордість світової науки і наша гордість. Радісно від багатства, могутності і різноманітності талантів, народжених Росією дев'ятнадцятого століття! Наповніть бокали. За народ! За геній народу! Хай же наступаюче двадцяте століття принесе нашій батьківщині повний розквіт і свободу. Хай підніметься Росія! Хай розправлять крила всі її степові й гірські орли і понесуть славу вітчизни в усі прийдешні століття, не скороминущу, а вічну, як писав Чернишевський, на благо всьому людству. За вас, мислителі, вигнанці з кафедр, з батьківщини, горді в'язні і пророки прийдешнього! Чим ніч темніша — тим яскравіші зорі! З новим століттям!
Починаючи зі слів: "За вас, мислителі..." — годинник б'є дванадцяту.
Донька Пашкевич а. Яке все стало урочисте! Я почуваю, що стою на земній кулі, на планеті, і вона летить. Нове століття! Щось величне приходить в наше життя.
К і ч у н о в. Так. Сьогодні ніч великих передчуттів і високих бажань.
Студенти. За високі бажання!..
Пашкевич. Тост, гостю Іване Володимировичу, ваші бажання?
Мічурін. Багато бажань хвилюють мене, тобто одне бажання: я хотів сказати, панове, саме для даного випадку...
Всі. Яке?
Мічурін. Я хотів би в цьому столітті посягнути в якійсь мірі на світовий порядок.
Сміх.
Карташов. Дуже скромно.
Пашкевич. Чому? Будь ласка.
Мічурін. Дев'ятнадцять століть нашої ери спостерігає людина таємничу мінливість в природі під впливом мінливих оточуючих умов. Але коли я повстану, так би мовити? Повстану і створю мінливість в природі за своїм бажанням? Я маю на увазі створення запланованих спадкових змін.
Студенти. Браво! Браво! Сивцев. Ач, куди сягнув!
Картатов. Остільки ж красиво, оскільки й неможливо.
Пашкевич. Тихше, панове!
Мічурін. Хто посміє зрівнятись тоді з могутністю народу?! Коли труд на землі стане творчістю, мистецтвом! Все стане іншим!
Студенти. Браво! Браво!
Студенти підводять Мічуріна до рояля. Одна з дівчат почала грати.
Картатов. Власне, чому все обов'язково повинно стати іншим? Іншим — ще не значить більш досконалим.
Дружина Пашкевича. Панове, не сперечайтесь. (До Мічуріна). Прекрасно!
Сивцев. Ну! Для новорічного снігу це занадто, але для віку, раз за сто років,— можливо.
Студент. Пане Мічурін, це грандіозно! Це прекрасно! Ви напишіть книгу таку, щоб прозвучала на весь світ!
М і ч у р і н. До книги мені ще далеко.
Донька Пашкевича. Що ви! Ви знаєте, батько сказав, що ви створюєте для людства нову науку землеробства...
Мічурін. Ну, що ви. Дякую.
Студент. Скажіть, звідки у вас це розуміння?
Мічурін. Від батька й діда. Я вирощую рослини з чотирьох років. Все життя сиджу на грядці й дивлюся вниз.
Кічу но в (очевидно, на адресу Карташова). Багато хто дивиться вниз!
Пашкевич. Тільки одні бачать калюжу, інші — зорі. Іван Володимирович бачить...
Донька Пашкевича. ...зорі!
Мічурін. Я бачу сни... Поринаю в спостереження... Так. Тільки сни ці, признатися, поки що важко заробляти. Іноді один сон за п'ять років заробиш, а то й того менш... За ваше здоров'я!
Пашкевич. За ваші сни!
Студенти. За зорі!
Донька Пашкевича. З новим століттям!
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Рання весна. В саду біля веранди працює Терентій. На першому плані біля розчиненого широкого вікна веранди Олександра Василівна. Вона напівлежить у кріслі, хвора.
Олександра Василівна. Ну ось і новий сад на новому місці. Очам не віриться, що це ми його перенесли сюди руками оцими. Що продавати, Терентію?..
Т е р е н т і й. Та все вже продали. Не шкода мені праці, дерева жаль. Пропащі дерева.
Олександра Василівна. Оцими ось руками. Як радісно мені!
Терентій. Що продавати, не втямлю?
Олександра Василівна. Пригадуєш, коли тієї весни, вночі, в дощ, усі ми троє звалилися в рів з водою. Ти проклинав тоді дорогу в темряві, в грязюці. Пригадуєш, що він сказав?..
Терентій. Відомо, що: "Дурень". Хіба почуєш що путнє від нього?
Олександра Василівна. Ні, він сказав: "Дурний, це дорога до безсмертя".
Терентій. Ви мене безсмертям не годуйте. Що завтра на базар нести?
Олександра Василівна. Та щось таке, щоб не помітив. Крісло там, чи що? Нічого ти, Терентію, не бачиш. Темна твоя душа.
Терентій. Дурниці. Ви мені картоплі дайте. Щоб посадив весною, а восени поїв: картопля, ріпа, огірок. Гов'ядина! А це... коли воно виросте? А виросте, то зволь вгадати — яка, як не замерзне. А там і помирати час.
Олександра Василівна. Терентію, те, що ти сказав, жахливо. Це не твої слова.
Терентій. Каюсь, не мої. Важко мені з вами — ото й говорю — абищо.
Олександра Василівна, йому ти такого ніколи...
Терентій. йому вже не скажу до смерті. Нехай, так уже мені випало... То що ж нам продавати?..
Олександра Василівна. Недобре мені, Терентію. '
Терентій. Бачу.
Олександра Василівна. Як простудилася тоді, з церкви ідучи...
Т е р е н т і й. А-а... Діло не в простуді. Олександра Василівна. А в чому ж? Т е р е н т і й. Не знаю. Ваша таємниця, не моя. Олександра Василівна. Не треба так, Терентію.
Т е р е н т і й. Мовчу.
З-за веранди з'являється Мічурін з садовим інструментом, ящиком з землею, чимось до краю захоплений.
Мічурін. Сашо. Ти тут? Що з тобою? Олександра Василівна. Нічого. Тобі видалося щось?
Мічурін. Ні. Я щось хотів сказати... забув... Хм... Що ж це я хотів сказати?.. Ага!..
Олександра Василівна. Що?
Мічурін. Приснився дивний сон. Якесь весілля. І ми віддали заміж доньку, а вона — вишня. І все — музика, музика. Потім дивлюсь — а вона не вишня, а японська черешня.
Олександра Василівна. Це ти думав щось.
Мічурін. Ні, я... Це що в нас — завтра чи сьогодні?
Олександра Василівна. Сьогодні.
Мічурін. Сьогодні? Як, сьогодні?
Терентій. Господи! Час — і той вже розгубили! (Виходить).
Мічурін. Дозвольте, дозвольте... (Поклав інструмент, присів і почав щось дивитися в записній книжці).
Входить Бурьонкін.
Бурьонкін. Добрий день, Іване Володимировичу! Мічурін. Заждіть, заждіть. Де ж це воно? Яке число?
Бурьонкін. Дуже важливі події відбулися в світі. Мічурін. Так, так... Бурьонкін. Вже другий рік.
Мічурін. Заждіть, заждіть. Зараз, одну мить. (Іде знову на веранду).
Бурьонкін. Кажуть, у місті холера.
Олександра Василівна. Так, так. Я забула провідати хвору. Ти пообідаєш без мене... Іване...
Мічурін (з'являючись). Чого тобі?
Олександра Василівна. Ти пообідаєш без мене.
Мічурін. Обідати не хочу.
Олександра Василівна (до Бурьонкіна). От бачите...
Мічурін. Дивись, що робиться. Ось...
Показує їй померзлі сіянці.
Олександра Василівна. Знову ні? Мічурін. Ні.
Олександра Василівна. Отже, всі труди пропали марно...
Мічурін. Як, марно?.. Я сказав — ні. Це дуже багато, моя люба. О, тепер я знаю, що робити... Помилка! Тисячі дурнів, подібних до мене, століттями повторюють її. Чому? Тому що косність розуму, млявість духу... Терентію!
Голос Терентія. Іду!
Мічурін. Акліматизація. Яка дурниця! І от знаю, що нічогісінько не вийде, а сію. Яка сила інерції захована в людині! (Кидає сіянці).
Терентій (підходить). Вовка скільки не годуй... Я вже вам казав, облиште... Ну, чого ви так на мене дивитесь? Ну, не я вам говорив, ви мені казали!
Олександра Василівна. Заспокойся. Як же бути? Що робити?
(Продовження на наступній сторінці)