— Ні. Ви самі почали кричати й лаятись. То я тоді бачу, що ви мене втопите в нервовому стані.
— Ну?
— Вдарив... по голові, щоб заснули.
— Чим вдарив?
— Кулаком... Чим же?..
— І я заснув?
— Так точно.
— Гарний. Уплав тягнув?
— Точно. Потім на собі. За річкою вдвох тягли. Той поранений хлопчина, що допомагав мені потім, лейтенант, казав, що він ваш син.
— Віталій?
— Точно.
— Нема вже Віталія, Орлюк... Ну добре. Спасибі тобі, брате. Як то кажуть — гора з горою не сходиться...
— А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армії! — сказав Орлюк. — Дозвольте виконувати завдання!
Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Він дивився на сержанта батьківським поглядом. Був засмучений і тривожний. — Іди, солдате. Виконуй свій обов'язок, — сказав він тихо, як рідному сину.
Не наша справа описувати в подробицях, де саме це відбувалось і перед яким наступом. Таке й подібне до цього діялось скрізь, де захищали життя й честь Батьківщини великі радянські люди, виховані для мирної праці.
Сержант Орлюк повз у снігу в білому халаті, а за ним білими грудками поволі просувались його гвардійці. Буря йшла зі сходу.
Перший гвардієць:
— Кришка мені зараз чи ні? Кришка мені зараз чи ні? Ні! Я дуже молодий, і мені властиво більш думати про смерть ворога. Взагалі, я можу думати тільки про гарне щось, і сон мені гарний приснився... Ага, правіше. Єсть, правіше, так... Тільки про гарне... Я вбиваю їх, це так. Це я уявляю собі точно... Дивлюсь на годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком, громадяни всього світу! З новим щастям!
(Це думки гвардійців. Слова промовлятимуть диктори. Самі ж гвардійці мовчки повзтимуть до своєї мети. —Прим. автора)
Другий гвардієць:
— Я не доповзу, звичайно, до Берліна, брати й сестри. Це дуже далеко. Де я, де Берлін. Подивіться на глобус. Ну, та чорт з ним. Я не про це думаю, не про смерть мільйонів моїх братів і ворогів. Берліна нема для мене. Є оцей от населений пункт... Ось він зараз...
Буря йшла зі сходу. Сніжна хуртовина розгулялася по всьому, здавалось, світу. Все живе залягло, заховалося в землю, в лігва, в житла.
Третій гвардієць:
— Страшно мені. В голові ні думок, ні почуттів. Я ніби розтанув, і холод розповзається в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо я хоробра людина. І сержант в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала. Ні, я подолаю все на світі присягою своєю. Все одно. Прощайте, брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелі сержанта приймаю командування.
Четвертий гвардієць:
— Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не треба мені такого щастя! Ти мені махорки дай, скільки душа моя потребує. Без махорки я не воїн, розтуди твою Гітлера, Герінга, Геббельса, Ріббентропа і весь світовий фашизм... Або горілки дають — сто грамів! Хіба це діло! Ти мені дай її раз на три дні, але щоб я почував. А тут мете, прости господи. Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти тут, фашистська наволоч, де?
Орлюк:
— Вітре, вітре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметіллю своєю! Трудний і страшний повзу я до ненависної мети, так чи ні, так чи ні? Так! Посуваюсь точно. І взагалі — так, ні пера ні пуху... Приготуйсь! (Пошепки). За Батьківщину! Благословіть, мамо... Тихо...
Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно всадив ножа йому між лопатки. Метнулись гвардійці в імлі й зникли в ворожих землянках. Завила хуга.
А його матінка випроводжала,
Випроводжала, научала;
Ой ти мій синку, мій Іваночку,
Поперед війська не вихвачуйся,
Позаду війська не зоставайся.
Держися війська та все середнього,
Та за товариша за сердешного,
А Іван матінки не послухався, —
плакала в хуртовину Тетяна.
— І добре зробив, — посміхнувся в думці сам до себе Демид. — Воювати — кров проливати.
Поперед війська мечем махає, Мечем махав, січе, рубав!..
— Отож. "А позад війська п'є та гуляє!" — прошепотів Демид, побачивши в сніжній віхолі всю проспівану картину.
— Дозвольте доповісти, товаришу генерал армії!— сказав Орлюк, виринувши з темряви перед генералом Глазуновим. — Наказ виконано!
— Добро. Ага, добро... А де Орлюк? — запитав генерал Глазунов, не відразу впізнавши Орлюка. — Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому вина!
Орлюка, справді, важко було пізнати. Обличчя його було бліде, все в липкому зеленкуватому поті й у крові, пошматоване ніби пазурами хижих птахів чи звіра. Темно-лілова подряпина над запухлим червоним оком в крові, пошматований мокрий халат у крові. Від нього йшла пара. Він хитався.
— Тиша цілковита, товаришу генерал, — сказав він пошепки і раптом затремтів — його морозило.
Генерал швидко підійшов до нього й по-батьківському обняв за плечі.
— Ух, ти боже мій. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?
— Ні. Гидко, — махнув рукою Орлюк і, гірко посміхнувшись, глянув на генерала.
Випивши вина, він не захотів закушувати і, щоб ніхто не помітив, нишком засумував у пітьмі, посилаючи всьому проклятому світу гіркі свої докори й погрози, поки не здолав його сон.
А король не знає, війська питає, —
Ой коли б же я знав, чий то син воював,
Я ж би за нього свою дочку дав,
— Святий вечір, —
співала Тетяна.
Демид посміхнувся й подивився на Тетяну останнім поглядом. Сніжна білизна вкрила його обличчя. Іній, що припорошив бороду, вуса й грубі пухнасті брови, забілів на повіках.
— Гукай, Тетяно, мороза та давай вечеряти. Сідай, Іване. Сідайте, дочки, — ледве шелестіли старі Демидові вуста. — Морозе, морозе, а йди куті їсти! Морозе, морозе, йди...
І мороз прийшов їсти кутю. Демидові стало тепло. І мороз, виявилось, ніякий не мороз, а його небіжчик дід Самійло, а сам Демид зробився малим хлопчиною і якось так легко й вільно ніби знявся й полинув у свято. І вже не Тетяна, а його молода красуня мати співала йому чарівних пісень — колядок, яких ніхто вже й не знає сьогодні. Вона співала про диво дивне, чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б віри не йняв — Демид сам там бував, — святий вечір! Демид сам там бував, — святий вечір! — шаблею лід рубав, — святий вечір! — шаблею лід рубав і коня напував. Добрий вечір!..
Лютувала хуга.
І рай далекого дитинства розкривався перед ними червоними маками, рожевим цвітом і васильками. Вони бачили його і в ньому заснули обоє, притулившись одне до одного.
На вустах у них застигла тиха усмішка до всього світу. Поступово їх замело снігом, і так їх і не знайшов ніхто аж до весни. А навесні довкола печі зацвіли вишні й груші, й тлін загиблих батьків злився з пахощами вишневого садка.
Дивовижні речі діялись на землі!
Минула весна. Минуло літо й зима. Пролинуло й третє полум'яне літо. Україна палала від Дону до Дніпра. Розгромлені в запеклих боях, котились за Дніпро величезні гітлерівські полчища. Під натиском грізної радянської зброї відступала гітлерівська Німеччина з усіма своїми сателітами. Висаджувались у повітря мости на Дніпрі. Високі пожежі довго осявали Дніпро від Поліського верхів'я до Запорозького Низу.
Чотири українських фронти рухались на захід чотирма залізними потоками. У всеозброєнні воєнного досвіду, здобутого під Сталінградом, Воронежем, Бєлгородом, Харковом, на Дону і в безлічі інших битв, вийшли радянські армії на Дніпро.
Дві стародавніх столиці замаячило вдалині на горбах. Тисячоліття слов'янства на Дніпрі благословляло подвиги потемків, і святі Київської зруйнованої Печерської лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з своїх золочених уламків на темну воду великої слов'янської ріки.
— Дніпро! Це ж тут я купався! Це моя річка, братці! — Сержант Орлюк стояв по коліна у воді, а на березі на мокрому холодному піску стояли його бойові ДРУЗІ.
— Це мій берег, дивіться! Онде навпроти, якраз на горі, бачите, груші й вишні? То мої! А за вишнями й хата моя...
Але товариші не бачили ні вишень, ні груш. Бачив їх сам тільки щасливець Орлюк: вони зацвіли цієї осені в його серці.
Була темна ніч, одна з багатьох осінніх ночей, сповнених воєнних див і грізного солдатського щастя. Був сильний вітер. Дніпро неспокійно нуртував і кидався в імлі. Чорні хмари вгорнули всесвіт, і мряка стала стіною від землі до неба — глухого, беззоряного. Йшов дощ.
Раптом замигтів, запалахкотів огнями весь правий берег від Києва до Вишгорода й Межигір'я, й стало видно гори за Дніпром, і Дніпро, й піски Лівобережжя. За пісками в прибережному лозняку й далі за лозами у лісовій пітьмі, краяній безліччю вибухів, кипіла робота.
Рубали щоглові сосни й вікові дуби, пиляли дошки, стругали колоддя, палі для мостів, кріпили понтони, плоти. Тисячі найрізноманітніших засобів переправи — баркасів, човнів-душогубок, плотів, бочок, дощатих воріт і всього, за що тільки могла вхопитись людина, щоб не потонути, — все рушило на людських плечах через зарості до Дніпра.
(Продовження на наступній сторінці)