Як же не забігали по танках синенькі вогники, як не запалали танки та давай вибухати зсередини, та як не сипонули з них з ревом і зойками свіжі фашисти! Страшно поквиталися з ними артилеристи.
— Бийте, бийте, хлопці! Не жалійте жодної тварюки!— кричав Кравчина, заступаючи на батареї пораненого Якимаху.
Багато танків розбили й спалили товариші в цій атаці, множество німців убили зовсім близько перед очима, очі в очі, крик у крик,— нікого не пожаліли.
Всі відзначилися доблестю, всі до одного чоловіка. Кожний пролив кров ворога, а танки жарко палали перед трупами своїх мертвих хазяїв, мов жертовники,— аж у саме небо.
Німці не витримали й подалися в нестямі назад.
Раптом на бійців сипонула з неба злива різноманітного паперу.
Отруйні листівки з сильно діючим гидким змістом для розкладу волі й розуму противника вкрили геть-чисто всю землю, гармати, бійців і побите товариство.
Настала могильна тиша. Німці поховалися у свої нори І слідкували в біноклі за отруйною дією листівок.
Листівки були свіжі, щойно виготовлені в Берліні най-тоншими майстрами отрут. Підробка правди була в них сколочена в такій тонкій пропорції з брехнею, хитрощами, загрозами і обіцянками, що створювалася мішанина, здатна звалити з ніг утомлену людину.
"За що воюєте, за що вмираєте?" Це священне запитання, написане рукою ворога, набирало якогось порочного звучання, і, падаючи на бійців з неба в десятках тисяч своїх повторень, шелестіло під ногами, і, здавалося, шепотіло з усіх боків, мов сатана: "За що, за що, за що?"
Почуття бійців збудилися до нестерпного напруження.
Але ніхто не підняв листівку, ні один боєць. Всі одвертались од них, як од непотребства, не достойного погляду людини. Один лише капітан Кравчина підняв листівку.
— Підніміть і прочитайте,— сказав він бійцям.
— Ні, не годиться нам таке читати. Не хочемо гидити свої руки й душу в такий час,— одповіли бійці й знехотя підняли листівки.
— А тепер, брати мої,— сказав Кравчина, коли всі кинули послання ворога з презирством під ноги,— поки німці думають, що ми тут читаємо, хочу я нагадати вам перед вирішальним, а може, для декого й останнім боєм,— за що ми б'ємося, за що вмираємо. Ідіть сюди.
Бійці підійшли до свого командира.
їх було вже небагато. Вони стояли перед ним, мокрі від тягаря трудів і чорні від диму й кривавих патьоків.
Поранені стояли, спираючись на непоранених, і дивились на Кравчину з невимовною ніжністю. А в кого були перебиті ноги чи спина чи хто не міг вже стояти через слабість чи біль, ті лежали віддаля, мов підбиті журавлі, і витягували шиї, аби теж послухати свого командира. Над ними курилася пара і знімалася вгору.
Кравчина зрозумів,— ні, не звичайних пояснень, що визначаються в грошовому чи земельному обчисленні, ждали від нього бійці. Високі, небуденні думи світились на їх простих обличчях.
Перед ним стояли учасники великих подій, жива грізна історія, її автори і криваві її виконавці.
— За що ми б'ємося? За що вмираємо?— голос Кравчини затремтів од глибокого напруження, і хвилювання охопило всіх бійців.— Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Друзі наші воювали за мир і лад, за переваги благополучного і щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один в одного, за що ж бо бореться радянський селянин? За стільки доларів або марок, як німецький,, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному своєму солдату? Ні, не за стільки, брати! Не за це. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі,-^— за Радянську землю!
— За Батьківщину,— зітхнули бійці.
— А те все, за що б'ються вони, не варте й доброго слова людини.
— Не варте воно й плювка доброї людини!— сказали Горобець, Кавун і Якимаха. Вони стояли обнявшись, поранені, і ніжно підтримували один одного...
— У всіх у них,— сказав Кравчина,— своя хижа правда, У нас своя, народна, приспана віками. Шість віків учили нас по-різному мислити, рухатись, молитись. Шість століть гріли нас різними огнями, просвіщали нас різним світлом, кидали в бої одних проти одних під різними знаменами — австрійськими, румунськими, угорськими, польськими...
Не всі бійці розуміли вповні свого командира. Але вірили вони, що це була їх гірка правда, вірили своєму капітану, і перед ним уперше розкрився рідний їх світ у всій своїй зловісній величі і драматизмі.
— Та жива душа народна. Прошуміли століття, і нашу народну правду, трохи не мертву од довгого сну, підняла з могили Партія. Зібрала вона наші землі воєдино і сказала: "Живіть! Спасибі за вірність мечу і за дружбу. Не забувайте про дружбу народів ніколи. Вся наша сила — в дружбі!" І зійшлися ми, брати, за шість віків уперше, обнялись, заплакали...
— Ми там були! Ми були у Львові! В Буковині!— закричали поранені з своїх кривавих калюж.
— Це ми обнімались там з братами! Ми плакали там!— загомоніли, захвилювались бійці.
— Так, товариші, це були ми,— сказав Кравчина.— Це було при нас, за шість віків уперше. Хто це забуде? Хіба незабутнє можна забути коли?.. Було... Та не встигли ми вдивитися брат у брата, не встигли звикнути до різниці своїх зморщок і шрамів, як уже знову розідрано, розторгано нашу Україну і залито кров'ю. Розтяв її німецький фашистський кат, розкидав порубане її тіло. І кому? Румунії боярській!.. Хортистським катам!5 Ось вони!— вказав Кравчина на німців, і голос його був гнівний, як голос народу.— Скажіть же мені, брати, чи можемо ми не битись?
— Ні, будемо битися всмерть!— закричали артилеристи і кинулися вже бігти до гармат, та Кравчина спинив їх одним рухом руки.
— Не всмерть, а на життя! За великий Радянський Союз народів і за всю Україну — від Закарпатської Русі аж до цього поля бою!
— Огонь!— закричав, не стримавшись, Кавун.
Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки найсильніші стояли нерухомо, мов заворожені, ледве стримуючи горді сльози.
— Хайль, хайль! Гав-гав-гав!
Коли б діти побачили своїх нікчемних проклятих батьків у цім недостойнім, ганебнім марші! Або німецькі матері коли б побачили своїх сучих синів... Та не побачити їм уже їх ніколи...
— Товаришу старший сержант! Вже показились! Ідуть без штанів і гавкають!— доніс Кавуну молодший сержант Неборак.
Почувши отаке, Кавун спочатку застиг у неприродній позі. Потім несамовита лють спалахнула в ньому з такою силою, що він аж підскочив, як од гадюки, і кинувсь до своєї персональної гармати, щоб зразу ж, негайно учинити по наступаючому противнику вогонь.
Але раптовий телефонний наказ командира несподівано охолодив Кавуна. Кравчина повідомив його, що снарядів уже зовсім обмаль, а Гетьмана не чути, не чути й інших гінців, що теж пропали без сліду.
— От бачите,— сердився Кавун на своїх бійців,— казав я вам, бережіть снаряди! Ось тепер дивіться собі на фриців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто метрів.
— Нічого, товаришу сержант,— сказав Левко Підтиченко, командир другої гармати.— Коли вже є така заборона, ми підождемо. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят... О, гляньте!.. Га, тисяча чортів його матері!..
З димової завіси, немов з небуття, показалися німці.
Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти, і з великим подивом вдивлялися в свою смерть.
Вона наближалась до них, кривляючись і ображаючи їх кожним своїм кроком. Кавунові хлопці бачили вже її в різних появах. Бачили грізну й зловісну серед великих пожеж, проклять і стогонів, бачили страшну в нестерпному громі й вибухах металу, бачили невблаганну й моторошну в гадючому плазі танкових гусениць, бачили жалюгідну й розтинаючу душу на річних переправах і в гнилих болотяних прірвах,— але таку потворну, безсоромну й образливу многі з них бачили вперше.
Німці йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми і животами і являли картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони реготали, свистіли, вили, пританцьовували, і тільки несамовиті од жаху очі виказували їх тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої людини.
Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих забігали по спині мурашки. Та тут прийшов на допомогу природний супутник їхнього життя — гумор. Він ніколи не покидав їх ні в радості, ні в горі. Не покинув і тут.
— Гей, німці! Штани погубили!— закричав наводчик Самійло Косарик.
— Не погубили! Послали Гітлеру в Берлін на просушку!— підкинув Левко Підтиченко.
Всі засміялись.
— А сорочки познімали для чого?
— А то ж на них від гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.. Давай, давай, дужче, психи!— кричав Підтиченко, махаючи рукою.
Тут уже всі розійшлися і почали вигукувати на адресу німців різні веселі зауваження.
— Отож вона й є психічна атака, що гавкають, як пси!— сказав Овчаренко.
— Еге!— сказав Кавун.— Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось полетить з них собача шерсть... Увага!
Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли, здавалося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Кавун подав команду.
(Продовження на наступній сторінці)