— Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос капітана зазвучав, як бойова сурма. — Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітан Колодуб усміхнувся. — А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і...
— І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? — почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.
— І поклонитися діду Платону в ноги за науку,— сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.
Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.
— Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.
Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.
— Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, — сказав Дробот. — Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:
— Савко, прости мене!
— Бог простить.
— У другий раз!
— Бог простить.
— Прости утретє!
— Бог простить.
— Прости і ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.
— Бог простить.
— У другий раз!
— Бог простить.
— У третій раз!
— Бог простить.
Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.
— А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Колодуб.
— Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...
— Встать! — скомандував Колодуб.
Всі встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно, і всі послідували за його рухом.
— Готові до бою? — спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.
— Готові на будь-який огонь!!!
Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.
Південно-Західний фронт
1942 р.