Сьогодні Дантовому пеклу пощастило. Удень приїжджали з Берліна кінооператори. Полоненим кинули з кручі дохлих коней, і вони рвали їх зубами на шмаття, і глитали, і кусали кінські кості,— таким сильним був голод молодих шлунків. Оператори фільмували цю годівлю привидів, щоб увесь німецький світ бачив, всі німкені і німкенята, які погані і гидкі люди, що проти них імперія підняла свій меч.
Вечоріло. Невольники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики.
З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе, і не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнят при битій дорозі.
Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: "Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати".
Лунали постріли вартових і роздирали пісню автоматами. Над табором стояв солодкуватий сморід і великий невимовний смуток.
За колючим дротом сидів Чабан і плакав.
Хто завтра крикне йому —"чую"?3 Хто підтримає його добрим словом, коли біль вийде з берегів, вирветься лавою з вулкана і почне заливати світ, коли впаде його дух і треба буде крикнути востаннє —"не забудьте!"? А село затулить очі од жалю і страху. Чи одпразнує він завтра достойно своє страшне свято? Колись в дитинстві страшний суд уявлявся йому теж як свято.
На темне небо повиходили зорі.
Чабан подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.
"Що смерть моя і смерть моїх— дітей?— думав Чабан.— І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей? Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю".
Чабан опустив голову і почав торкати й гладити свої руки й ноги.
"Які в мене гарні, сильні ноги й руки! Скільки хліба упорали вони, скільки сіна викосили і скидали в стоги, скільки людей нагодували, скільки походів пройшли..."
Він затуляв руками очі і, дивлячись на зорі, знов розтуляв їх, як вони бачать і як не бачать, як бути сліпим. Він готувався до завтрашнього дня, немов борець до нечуваного змагання.
— Не діждеш, офіцере, почути мій голос! Не діждеш... Він так зціпив свої щелепи, що в нього затріщало у вухах,
і він насилу розняв їх.
"А може, визволять партизани?"— подумав він і навіть почав вдивлятися за дріт у лози, чи не йдуть, буває, його хлопці.
Ні, не визволять його партизани. Далеко вони за річкою, в нетрях і байраках. Багато німців ночує сьогодні в селі.
Колись, може, вночі у лозах розкажуть їм, як умирав їхній ватаг, як презрів він свою смерть, щоб не забули вони його, поки й житимуть, і одплатили ворогу щедрою рукою.
Він був їхнім ватагом з дитячих років, коли вони ще пасли гусей, потім телят, потім перейшли в кінський клас і стали ходити на вулицю. Вже тоді всі підкорялися його особливій вдачі.
Він ловив колись з ними рибу. Він став згадувати рибну ловлю, і його раптом занудило. Голод знову накинувся на нього, мов дикий звір, і вчепився йому в живіт і в горло.
Як хочеться їсти, як хочеться їсти. Дайте їсти. Принесіть хто-небудь хоч скориночку.
— Петре... Петре!..— неначе почувся йому здалека жіночий гук.
Чабан підвівся і став прислухатись.
— Петре... це ти, Петре? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок...
Він пізнав голос Левчихи. Вона притаїлася десь у кущах і тихо-тихо гукала.
— Я зараз покладу коло дроту і втечу. А ти забери та нікому не давай, наїдайся, чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?
— Чую,— глухо відповів Петро.
— Дивись, я біжу,— тихо погукала Левчиха і вибігла з кущів просто до нього.
Прогримів постріл — р-р-р...
— Ай!— неначе злякалась Левчиха й швиденько упала мертва в пісок. Вузлик пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту. І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла.
Чабан припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і... не дістав.
— Тітко,— прошепотів він, хватаючи пальцями пісок. Левчиха не обізвалась. Вона лежала маленька і чепурна у святковій одежі. На ній була чиста сорочка, яку вона давно вже тримала у скрині про смерть, і старовинна довга безрукавка, і нова спідниця чорна у синіх дрібних квіточках. На шиї навіть низочка дрібного коралового намиста з дукачем ще з дівочих літ. Вона немов передчувала свою смерть. Вічний покій вже розливався по її чолу. Воно ніби світилося у присмерку.
Не вернемось, чайко, ти матінко наша.
З'їли твоїх чаєняток, добра була каша.
Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих століть лунав у темряві над терновими дротами. Уже нічого і не просив він, не докоряв, не проклинав. Була в ньому вже одна примиреність з невблаганним бігом часу і очищений, настояний на сухих квітах давнини прозорий сум.
Над мертвою Левчихою стояв начальник служби порядку Максим Заброда з жовто-блакитною пов'язкою на рукаві. На грудях, на ремені, блищав у нього автомат. Чабан устав, і вони зразу впізнали один одного.
— Гарно співає недоля,— тихо сказав Заброда.— По собі знаю. Співав і я оце на Соловках4 ночами, ой як співав! Де той і голос брався. Було, всі люди плачуть, а часом і сторожа.
Заброда переступив через труп Левчихи і підійшов до дроту
— Сьогодні б не мішало затягти й тобі що-небудь, га? Прийшов послухати. Заспівай що-небудь, чуєш?
З-під насуплених густих брів дивились на Чабана важкі Забродині очі. Вони аж світились неначе зсередини. Через них пробивалося полум'я розлютованої цілою чвертю століття Забродиної темної душі.
— Подай хліб.— сказав Чабан і ступив крок уперед.
— Гальт!.. Покушать захотілось? Давно пора чогось там перед смертю.
— Це ти вбив?— глухим голосом тихо спитав Чабан.
— Кого?— Заброда оглянувся.— А, Левчиха... Та що Левчиха? Мені тебе ось жалько. А доведеться завтра, як у вас говорять, виконати офіцерський план. Ой болітиме, Петре! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько.
— Не треба мені твого жалю.
— Така душа в мене. Ненависть моя до тебе, Петре, стара, як старі пранці, а от прийшов твій смертний час — жалько... Мо, щось придумаєм, га? Скажи, де партизани й зброя?
Заброда близько-близько заглянув Чабану в очі. Чабан зціпив зуби:
— Іди од мене, сатана. Іди погавкай офіцеру, що на мені землі не заробиш. Онде він стоїть під деревом, я бачу. Іди!..
— Ну що ж, вічна тобі пам'ять за таку вдачу. А я, дурний, подумав був...
— Що подумав?5 Заробить на партизанах? Іуда!
— Еге. Христос найшовся. Я вже заробив і так немало на Соловках. Хто мене туди загнав з батьком, з родом?! Хто?!
Заброда підняв кулак і весь затрусився.
— Зводив ти зі мною рахунки, Чабанюго. Тепер я з тобою, по-своєму зведу. Ось завтра буде мій ювілей! Зап'єм совіцьку владу і Левчиху... Бач, паскуда, прибралась, мов на паску!
— Не смій так говорити про неї, чуєш!— розгнівався Чабан.— Не смій! Вона свята!
— Хто? Ти думаєш, не знаю, де її сини? У лозах у тебе - Заброда кинув на пісок автомат і підійшов до самого дроту.
— У... ти.... боїшся?— прохрипів Чабан.
— Хто-о?...
Далі вони не витримали і зчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт.
— Тихо, не хропи! Тихо!..
— Тихо! Чуєш?!
Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю. Говорили про куркулів, про заслання, пре* страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради.
Вони плювали один одному в очі Сибіром, і стражданням, і голодом, і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум'яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної.
Вони били один одного тяжкими ржавими обломками своєї тяжкої історії, і обидва стогнали від ударів. Вони шипіли, як змії, один одному в розкриті роти, про Богдана, про Мазепу6, про царів, про Петлюру і Гітлера, і рвали, хто що ненавидів, і топтали ногами.
Вони то відходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хапали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть.
— Тихо, тихо...
Вони вже не могли розійтися. Вони м'яли один одного і ненавиділи пошепки в осінній нічній тиші, щоб ніхто не підійшов.
Вони говорили про Москву, і коли Заброда сказав," що Москва вже впала і Радянська влада загинула, Чабан з усієї сили ударив Заброду кулаком у лоб так, що іскри полетіли з нього, як з труби.
— Брешеш!
— Не брешу... Сам чув по радіо... Пусти!
(Продовження на наступній сторінці)